Панас Мирний - Повiя

Кинули на шари i вибрали Рубця 75 голосами замiсть 5О.

- Ну что, вы удовлетворены? - спитав Лошаков сiряка, виходячи з собранiя. - Ведь вы знали, что изберут Рубца. Не все ли равно - баллотировкою или единогласно!

- Знав. Та не знав, скiльки з тих панiв, що кричали единогласно, самi бажали б сiсти на Колiсникове мiсце. А тепер от дiзнався. Нас, темних, усього три душi, а п'ятдесят чорних навалили. От тобi й единогласно!

Лошаков сердито глянув на сiрого i, нiчого не сказавши, пройшов далi. А ввечерi у Лошакова на роз'їзному бенкетi була рада, як би так зробити, щоб переполовинити мужика у земствi.

- Помилуйте! У губернському наїздi отак викрикують, а на уiздах - їх царство. Предсiдателями своїх вибирають, членами… Хiба нашого брата, бiдака, котрий з самого малку службову лямку тяг, мало є?

- Да, об этом нужно будет подумать, - сказав Лошаков.

- Постарайтеся. А ми, знаете що? Навiщо нам той Кут здався? Ззii-iатiть двадцять тисяч та й вiзьмiть собi, вiн бiльше стое.

Лошаков нiчого на ее не сказав, а тiльки, кланяючись усiм, плескав: "Постараюся, постараюся!"

Дещо з иього доходило i до Христi. П'яний Книш помiж розмовою доводив їй потроху, що робилось i що говорилось у мiстi. Вона слухала все те, позiхаючи. Що вона, i що їй до того земства?

Вона знає одно: пани б'ються, а в мужикiв будуть чуби болiти! Вона тiльки попитала, чи зостанеться заправляти Кутом Кирило i чи городами та ставом будуть слобожани володiти.

- Який Кирило? Якi слобожани? - спитав Книш. Вона розказала своє життя у Кутi.

- Ну, навряд, - сказав вiн.

- Що ж вони зроблять з Кутом?

- Продадуть, та й годi.

Христi стало шкода i Колiсника, i Кирила, i слобожан. Вона немало сама постаралася, поти довела дiло до згоди. I от тепер її турботи, як дим, розлетiлися.

Щоб позбутись досади, вона за обiдом наклюкалася i лягла спати.

Увечерi Книш принiс до неї другу новину.

- А знаєш, кого вибрали на мiсце Колiсника?

- Кого?

- З будяка, Рубця!

- Рубця! - скрикнула Христя. - Я у його колись служила. Тепер тiльки дiзнався Книш, де вiн її ранiше сього бачив.

- То ти Проценкових рук не втекла?

- Його! Бодай йому добра не було! Ще й тепер все лащиться, де стрiне.

- О, вiн вашого брата любе i спуску нiгде не дає.

- А де тепер Довбня? - спитала, помовчавши, Христя.

- По шинках шляється. Раз у мене в чорнiй ночував.

- За що?

- П'яного знайшли пiд тином.

- Бажала б я його бачити.

- А що, i з ним зналася?

- Я жила у їх, як одiйшла вiд Рубця. Вiн добрий чоловiк, та його жiнка, хоч i колишня подруга моя, а лиха людина. Як переїжджали з Куту, я забiгала до неї. У пустцi живе з москалем, i рада, що чоловiка здихалася… З чого ж вiн живе?

- Хто?

- Та Довбня ж.

- А чорт його знає. Удень бiля суду швендяє. Пiймає якого мужика, настроче йому прошенiе - от i е на випивку.

- А в нас добре, що некупована, - усмiхнулася Христя. - Пий - i п'яним нiколи не будеш.

- О, та ти цiла шельма! - обiзвав її Книш, помiтивши лукавий посмiх у її очах.

- Я не шельма, а я шельмочка! - пестливо одказала вона. Книш залився веселим реготом.

- Знаєш що, Христе? Мене, може, переведуть швидко з цього мiсця на друге. Ти поїдеш зо мною?

- Куди?

- Не знаю ще куди. Може, i в N.

- Туди я нiзащо не поїду.

- Чому?

- Там усе знайомi люди. З села наїдуть - пiзнають.

- А тобi що?

- Нiчого. Тiльки я не поїду туди.

- Ну, а в друге мiсце?

- Звiдси нiкуди не хочу. Я б одного бажала: коли б ви пристроїли мене тут де-небудь.

- Де ж я тебе пристрою?

- У гостиницi де. Сказали якому-небудь гостинниковi, щоб дав менi хату.

- А платити хто буде?

- Не без добрих людей, - зiтхнувши, одказала Христя.

- Гуляй,значить!

- Що ж менi бiльше робити? - трохи не з плачем вимовила Христя. - Другi гiршi вiд мене, та в їх усього е. Я тiльки одна дурна така, що досi нiчого не нажила.

Розмова на який час запнулася. Христя сидiла похнюпившись, Книш мовчки мiряв хату своїми довгими ступнями.

- Дурне ти надумала, - сказав вiн перегодом. - Тобi зо мною краще буде. То бiганина та неспокiй, а то хазяйкою дома жила б у мене.

- Була вже я такою хазяйкою, - знову зiтхнувши, сказала вона.

- Як хочеш. Я не держу тебе. Кажу тiльки - тобi гiрше буде.

- Уже не буде гiрше, як в.

Того дня вони бiльше не говорили. Книш бiгав по службi, а Христя, сидячи дома, думала про свою долю. Господи! До чого вона дiйшла! До чого довели її добрi люди та лихе життя. Коли б мати устала та глянула на неї у той час, коли вона прохала Книша помiстити її в гостиницi. Що б вона сказала? Умерла б знову i бiльше не бажала б уставати. Що ж їй робити, що їй казати? їхати з Книшем? Нiзащо! Остогидлий та осточортiлий. Коли б вона не боялася його, вона б i одного дня тут не була. А то - цiлуй його, пести п'яну пику. Хiба не гiрше їй тепер? То хоч вiльна ти, а то так i бiйся: запруть тебе у той каторжний блощичник або ще й далi завдадуть. Коли пiймалася мишка в руi?и котовi, твори його волю, тiш його серце, регочися, перекидайся" Що до того, що тобi слiзки, аби йому були смiшки! Книш прийшов перед свiтом.

- Ну, тепер, Христе, прощайся зо мною. Iду в N.

- Так швидко?

- Так. Назначили помошником справника. Оце з товариством могоричували.

- А я ж як?

- За тебе я говорив одному чоловiковi.

- Ну?

- Обiцяв.

- Добрий мiй! Любий мiй! - скрикнула вона, чiпляючись на його шиї.

- А все тобi б краще їхати зо мною. Звiсно, не зараз. Тепер ти перейдеш у гостиницю. А я поїду - роздивлюся, квартиру найму. Чуєш?

- Чую, чую, - одказала Христя, думаючи: "Перемiсти мене з цього пекла - довiку моя нога не буде у тебе!"

Уже Христя цiлий мiсяць живе у гостиницi. День спить, нiч гуляє. Де сама вона не була, кого у неї не перебуло! I все те безпросипне п'яне, зачумiло завзяте, безмiрно розкидчасте. Вино - рiчкою ллється, грошi - наче полова сиплються. Скiльки їх перейшло через Христинi руки? А де вони? Тiльки й того, що пошила собi нове плаття, купила шляпку, сорочок. Останнє все до хазяїна йде. Легко сказати - за одну хату п'ятдесят рублiв у мiсяць дати! А їсти захоче вона, то беруть з неї не як з усiх голодних людей, а удвоє бiльше. Уп'ять же, прийде до неї хто - плати карбованця. Прислужники собi по полтинику правлять за те, що рають знайомим. Що вона, корова, котру безперестанно доять, щоб бiльше узяти користi? Та й корова позбудеться молока, а вона?

Уже в неї очi вiд безсонних нiчок потускнiли, личко поблiдло-пожовкло щоб закрасити його, приходилося пiдмальовувати червцем. I вона малювала.

Як у того душогуба з-перед очей не сходять зарiзанi душi, так у неї не сходило почуття чогось недоброго, чогось лихого. I, як той, щоб забутися, iде на нове душогубство, чужою кров'ю заливає свiй перший слизький ступiнь, так i вона, прийшовши до помки, заливала себе вином… Вiд його весело стає на душi… серце скорiше б'ється, кров шпарче бiгає по жилах… а в головi - вихор думок та гадок, легких, як тiнь, шумуючих, як вода у прiрвi… Якийсь сказ найшов на неї, якась несамовита хвиля пiдхопила її i кудись мчала… Вона не намагалася здержатися… Хай несе!