Панас Мирний - Повiя

- Нi, так не можна, щоб не було напастi. Треба у волость дати звiстку. Жид, щось заджерготавши до жидiвки, кинувся у вулицю. Жидiвка пiшла у хату. Чоловiк, постоявши, i собi пiшов до своєї.

- Остапе! - гукнув вiн через тин до другого сусiди. - Чи чув, пiд Лейбоною лавкою щось замерзло?

- Ну?

- Он лежить! - ткнув чоловiк рукою. Остап пiдтюпцем побiг до лавки.

- А що там? - чується здаля третiй голос.

- Та хтось коло жида змерз!

I третiй показавсь чоловiк. За иим незабаром жiнка, далi друга, третя. Зiбралася купка людей, почувся гомiн. Хто такий? Вiдкiля? Чого у село забрело?

Свiт бiльшав, купка все ширилась. Народ, почувши про мертвого, бiг iз дальнiх куткiв, бозна з яких улиць. Зiбрався коло шинку трохи не ярмарок, усiм таке чудо, така дивовижа!

Аж ось показався i жид, ведучи за собою двох чоловiкiв. Один старенький, згорблений, ледве поспiшав за молодшим. Жид щось казав, розмахуючи руками.

- Ось з волостi йдуть! Пiдождiмо, що воно таке? - гомонiли у купi, переходячи з мiсця на мiсце.

- Пропустiть, пропустiть! - гукає жид, розпихаючи народ. Пiдiйшли. Тiльки що пiдняли платок, як ударили у церквi в дзвона. Зично роздався в морозному повiтрi гудючий поклик. Старий, що пiдiймав платок, кинувсь, народ захрестився, дехто зареготавсь.

- Злякавсь, дядьку! - гукнув хтось.

- Чого злякавсь! Не первина! - одказав той i скинув платок геть з голови. На свiт показалося широке жiноче лице, побiлене на щоках морозом, З дiркою замiсть носа.

Народ затовпився, одно на другого лiзе - подивитись.

- Отака ловись! Що то, нiс одмерз?

- Одмерз! Його й зовсiм не було.

- Як, без носа?

- Атож.

- Хто ж воно: чоловiк, жiнка?

- Впадає бути жiнцi.

Волоснi стояли i понуро дивилися на мерзлу. Найпильнiше старичок - вiн наче бачив де таке обличчя i тепер пiзнавав. Аж ось приїхав i старшина З писарем. Народ розступився, скидаючи шапки. Старшина пiшов прямо до крамницi.

- А що, Кириле, задивився так? Пiзнаєш?

- Пiзнаю. Либонь, що знайоме, та не вгадаю, - одказав той, одступаючи назад.

- А ось ми довiдаємося, що воно. Треба обiськати, може, при їй грошi є, бомага яка. Та й огида ж яка! - сказав вiн, глянувши, i плюнув.

- Берiть, лиш, на сани та одвезiть у волость, - додав далi.

- Нi, так не приходиться, - повернувсь писар. - А може, вона не змерзла. Може… Треба станового дожидати.

- А справдi, мабуть, так.

- Так, так, - загукав жид. - А хто менi заплате за те, сцо я не буду торгувати?

- Чому не будеш? Хiба вона тобi ход зайняла?

- Ну, то сцо, сцо не ход? А хто пiде у лавку? Ну? - гукав жид.

- А чого ж ти вистроїв такий затишок. Думала, бач, нiч у йому пересидiти, та не видержала! - хтось жартував до жида.

Жид, плюючись, побiг у хату. Народ гомонiв, вештався, однi одходили, другi надходили, переходили з мiсця на мiсце, товпились, дивувались, хто воно, вiдкiля.

- Та вже ж у грiх не впадемо, коли обшукаємо! - сказав старшина i послав руку пiд ганчiр'я. Вiн довгенько рився i витяг з-за пазухи якусь невеличку в'язанку. Розгорнув - шматок паперу. Писар так i вп'явся очима. "Крестьянка с. Марьяновки Христина Пилиповна Притикина".

- Христя! - скрикнув Кирило. - Вона, вона! За батьком пiшла. I батько змерз, i її не минула та ж доля.

- Христя? Це та, що в Колiсника була?.. На хуторi проживала? - заголосили люди.

- Вона ж.

- Та ж була з носом, а ця без носа.

- Мало чого що без носа. Зяте, бач, у городi весело жила, - пiдхопили на зубок жiнки.

- Довiялася!

- Отак усiм тим повiям буде!

I жiнки почали розходитись. За ними чоловiки. Людей порiдшало, хто пiшов до церкви, хто додому. Старшина з писарем поїхали в волость, наказавши Кириловi сторожити. Той сiв по другий бiк лавки i сумно дивився на Христине безносе лице. Дехто з людей пiдходив, питався у його, хто такий, i, почувши, мерщiй iшов далi.

Аж ось здалi почулося: "Цоб! цоб! цоб!" - доносився скрип, гомiн. Незабаром з вулицi виткнулась одна паровиця волiв, далi друга, третя, четверта. Сани широкi, повно навантаженi лантухами.

- Здоров, Кириле! - обiзвався перший чоловiк, зостановивши волiв.

- Здоров.

- А що се тут сидиш?

- Сторожу он мерзлу…

- Кого?

- Христю знав?

- Яку?

- А що в Колiсника жила.

- Аякже! - скрикнув чоловiк. - Добра душа була.

- Ото ж вона!

Чоловiк пiдiйшов подивитись. За ним i другi погоничi. Вийшов i жид, певно, того, чи не вiзьмуть проїжджi пiвкварти. Почався гомiн, споминки. Згадали Колiсника, згадали й Христю.

- Лихий вiн був, та вона здержувала, - казав Кирило.

- Уже який вiн не лихий був, а все кращий, нiж тепер настало, - хвалився один з погоничiв. I почав розказувати, як Лошаков, купивши землю, здав її у оренду Кравченковi. А се - пропасть не чоловiк! I пiд землею знає, що робиться. Чи давно погорiв, а от як розжився, тисячами ворочав. Оде його пшеницю веземо у город.

- У город! - глухо забубонiв Кирило. - Все у город, все у город! Ту ненажерливу прiрву нiчим не загатиш: скiльки не давай, усе мало, все переведе. Оце, бач, що зробив город, - указав вiн на Христю, - що за дiвка була - i здорова, i красива. А запопала у город - висмоктав все з неї, що можна було висмоктати, та й викинув калiку у село змерзати!

- Сцо ти, Кирило, плетеш дурне? - умiшався жид. - А що б воно було, якби городу не було? Де б ви дiвали свiй хлiб? На те i село, щоб хлiб робити, а город буде купувати. У селi робота, а в городi - комерцiя.

- Ох, чую я, - зiтхнувши, мовив Кирило, - незабаром твоя комерцiя цiлком нас проглине з душами!

Погоничi, слухаючи ту розмову, задумалися… Перед ними стояла гiрка селянська доля… б'єшся-б'єшся, а городська комерцiя все переведе!

- Ну, чого, дядьки, задумалися? Час уже погрiтися, а то ще померзнете. Нуте, лиш, усиплю пiвкварти. За провоз пшеницi, певно, добрi грошi забрали.

Дядьки понуро подивилися на жида, зiтхнули i пiшли до своїх саней. Вони везли пшеницю у город не за грошi, а за одробiток. Кравченко здавав їм землю по десять рублiв за десятину i по тижню роботи.

Тiльки через тиждень Христю поховали. Поки виїхав становий, поки слiдствiє зробив, днiв п'ять увiйшло. А там знову затяглiїся… Як i де ховати? Становий сказав - по-християнськiй, та батюшка не рiшився без бумаги. Поки бумага прийшла - i тиждень минув. Поховали її по-християнськiй у самому глухому кутку кладовища, бiля рову, вiд дороги. О6 тiм уже бiльш усього Федiр старався. Вiн правив за батюшку i бiгав по селу збирати на похорони. Хто що дасть - хто лиху сорочечку, юпчину, хто коряк якого хлiба. Карпо Здiр розщедрився i, перехрестившись, аж два карбованцi викинув. Люди казали, що не зiгнувся б Карпо i десять викинути, - вiн з Притичиного добра розжився. На тi зiбранi грошi Федiр i хрест поставив, i повеснi вишню посадив. Чорна Ївга, гуляючи по шинках, смiялася, що Федiр, знать, не забув першого кохання. Горпина лаялась.

- Чудна ти! Се ж не для себе, се для душi, християнської душi, - умовляв вiн жiнку.

- Дурний, лапсай ти! Правду казав покiйний батько, що вона тебе кошачим мозком напоїла. I напоїла!