Панас Мирний - Повiя

- Бач! бач! бач! - кричала Марина, жартiвливо б'ючи Христю по плечi. - А казала - погано. Якою треба ще краще? Зроду-вiку в селi до ладу не нарядяться. Адже правда, Map'є?

Мар'я стояла, дивилася - i очi її розбiгалися.

- От бач! От що значить - до лиця, - вимовила вона, зiтхнувши, мов що згадалося їй давнє-минувше, котре вже не вернеться знову.

- Глянь та подивись на себе! - муштрує Марина Христю. У Мар'ї очi Заграли.

- Знаєш шо, Христе? - почала вона тихо. - Пiди оце до панича.

- Боже мене храни! Щоб вигнав?

- Нi, не вижене. Пiди нарочито, чи пiзнає, - каже й Марина.

- Знаєш, що зроби? - рає Мар'я. - Увiйди та й кажи: просили барин i бариня, щоб пожалували до їх. Як спита якi, хiба, скажеш, не знаєте? Тi, до яких вашi пани поприходили.

- Пiди, Христе! Пiди, голубко! Пiди, моя сестрице! - пада коло неї Марина.

Христя рiшилася. Ступила раз, удруге, повернулася i засмiялась.

- Тiльки не смiйся!

Христя ще раз ступила, утерлася, оглянулася i, вхопившись за клямку, одчинила дверi. Мар'я й Марина поступили за нею до одвiркiв.

- Здрастуйте! - привiталася Христя.

- Здоровi, - одказав панич, одводячи очi вiд книжки. Вiн читав.

- Просили пан i панi, щоб пожалували до їх.

- Якi пан i панi?

- О-о, хiба не знаєте? - щебече Христя, усмiхаючись. Марина зачмихала; Мар'я сунула їй кулака пiд бiк i, одiпхнувши геть вiд дверей, вставила у їх голову.

- А почiм же я знаю? - каже панич.

- Там i вашi пани… - наводила Христя.

- Пiзно вже, - каже панич, дивлячись на невеличкi дзигарi. - Кланяйся i дякуй. Скажи - зiбрався спати.

- О Мар'е! О лихо! О не видержу! -затуляючи рукою рота, шепотiла Марина. Регiт її пiдкидав, давив, перевертав.

- То так i сказати? - пита Христя.

- Так i скажи.

- Прощавайте ж.

- Iди здорова.

Тiльки що Христя повернулася йти, як Мар'я i Марина пiдняли нестямний регiт.

- Ха-ха-ха! Хо-хо-хо!.. О лихо! О-о-о! - носилося по кухнi, ламалося у дверi до панича.

- Що там таке? - промовив вiн сам до себе i, мугикнувши, напрямився в кухню.

Марина i Мар'я аж на пiл попадали вiд реготу; не видержала i Христя. Тепер тiльки панич довiдався, що його пiддурили, i сам усмiхнувся.

- Так оце той посланець! - сказав вiн, хитнувши головою на Христю, Марина вибiгла аж насеред кухнi i, як божевiльна, плескала у долошки, заливаючись реготом; Мар'я, припавши до полу, вiд нестямки тремтiла уся, хапаючись за живiт.

- Ану, йди сюди! Iди сюди, посланець з чужих краiв! - жартував панич, простягаючи руку, щоб ухопити Христю.

Христя одскочила було геть, та її ззаду пхнула Марина, так що вона трохи не стукнулася з паничем. Панич ухопив її за руку, увiв у свою хату i почав оглядати.

- Iч, гарна яка! Iч, яка хороша стала! - хвалив вiн, трiпаючи своєю невеличкою бiлою рукою по її повнiй щоцi. Вiд того трiпання била кров у Христине лице, приливала у голову. Загорялися у серцi разом якiсь любi i важкi почуття, - так загоряється гнiт, коли до його пiднесеш палючий сiрник. Рука паничева якось грiє, лоскоче; Христя червона, як макiвка, схилила голову на один бiк i придавила пiдборiддям його руку до своєї шиї. Вона почула, як її серце забилося, як дух у грудях затнувся, високо пiднiмаючи повне огню лоно.

- Славна! - мовив таким любим голосом панич, що Христя аж пiдвела голову.

"Чи вiн се сказав, чи нi?.." Очi їх стрiлися. Крiзь синi стекла очок виставились, мов чорнi ягоди, його зрачки; якiсь iскорки жеврiли у їх; у Христi ж очi горiли-палали… Дух у грудях ще дужче сперло, кров ще бiльше вдарила в лице, аж в ухах шумiло. Христя, мов хто кольнув її, стрибнула назад i вибiгла в кухню.

- Що вiн казав? Що казав? - зашепотiли разом Марина i Мар'я. Христя не змогла говорити… так її серце билося, стукотiло.

- Нi, з вами кашi не звариш! - промовив голосно панич, закриваючи книжку. - Iдiть краще та пiснi заспiвайте. Хто вмiє?

- Христя вмiє! - гукнула Марина.

- Я не вмiю, - похнюпившись, тихо одказала Христя.

- Та ну, годi! Де ж не вмiєш? - уговорює Марина. - Умiє, умiє, - доводе паничевi.

- Христе! Чого ж ти? Бач, яка соромлива! Iди заспiвай хоч одну; я послухаю. Я люблю простi пiснi.

- Так я ж не вмiю, - одмагалася Христя.

- Поведемо її! - скрикнула Марина i разом з Мар'ею ухопили Христю пiд руки i умчали в паничеву хату.

Панич ухопив стiльця, приставив до свого i посадив Христю рядом з собою. Христя тiльки сплеснула руками i зареготалася… Вона сидить рядом З паничем! де не так давно сидiла панi… Чудно, чудно! Марина i Мар'я звiсились на стiлець до неї, поглядають то на панича, то на неї, ззираються самi з собою; i чує Христя, як вони очима смiються… їй робиться i душно, i млосно; щось давить за горло, пориває за серце. Вона скочила, утекла б, та вiн придержує її за руку - не пускає. У тiм мiсцi, де обхопили його пальцi руку, - кров б'ється, кидається жила.

- Якої умiєш, Христе, розказуй або заспiвай. Я запишу. - I, все кажучи, береться за папiр i перо.

Настала мовчанка. Панич жде. Христя мовчить, пригадує: яку б його? Думки так заплуталися у її головi, пiснi помiщалися одна з другою, що вона не пригадає цiлої нi одної. Ще хоч би не Мар'я та не Марина повисли над головою, а то вона чує на собi їх гаряче зiтхання, їх нетерпляче ждання.

- Та я не вмiю! - скрикнула Христя, червонiючи, аж сльози виступили на її очах.

- От, знову не вмiю!.. Ну-бо, здiлай милiсть, - просе панич.

- Та ну-бо, Христе! - штовхнула її Марина пiд бiк.

- Ох! як менi душно! - зiтхнула важко Христя. Знову мовчання, знову ждання.

- А що, гарно? - скрикнула Христя i зареготалась. За нею Марина i Мар'я; панич нахмурився.

- То й не заспiває нiхто? - спитав вiн суворо.

- Нехай Марина попереду… менi душно, - одказала Христя.

- Я не вмiю спiвати, я розкажу, - згодилася Марина. Христя мерщiй скочила з стула i вибiгла в кухню. Марина сiла коло панича, схилилася на нього, руку занесла на його стiлець, немов збиралася обняти.

- Якої ж вам? Гриця знаете? - спитала.

- Нi, не знаю.

Марина почала розказувати Гриця. У хатi стало так тихо, хоч мак сiй, тiльки голос Марини роздавався, передаючи слова пiснi, та перо, записуючи, бiгало-скрипiло… Христя на пальчиках увiйшла в хату i стала коло Мар'ї. "Отже розказує Марина, - думалося їй, - та так смiливо, так гарно, а вона - не може. їй - соромно… Чого? Та й дурна ж я яка!.." I вона рiшилася, як тiльки Марина докаже свою/розказати про дiвку i вдiвця. Вона так любила ту пiсню!

Марина скiнчила.

- Пишiть другу! мерщiй, - промовила вона.

- Сiдай же! - каже Марина, схопившися з стiльця.

- Нi, сиди, сиди. Я звiдсiль.

I почала розказувати. Спершу тихо, трудно слова зривалися з її язика; вона червонiла, зостановлювалася, пригадувала… Далi та далi язик її розв'язувався, пам'ять яснiшала, голос дужчав… Вона дивилася на писання: перо несамовито бiгало, поспiшаючи за її словами; стрiчка за стрiчкою мов випливали з-пiд пера, рiвно слалися на паперi…

Не йди, дiвко, за удiвця,-

Буде тобi лихо! - дзвенить на всю хату її молодий голос. Всi глибоко зiтхнули при тих словах, немов сказали: правда, правда! Видно, i паничевi пiсня полюбилася: очi його горять, по обличчю пробiгають непримiтнi мишки.