Панас Мирний - Лихо давнє й сьогочасне

Старий Башкир теж не пережив волі - помер; зате з дідової небоги Пріськи та стала Проценкова Марина. Так в один день, взяла Марина та й переродилася з Пріськи! "Я,-каже,-не Пріська, а Марина!" й одра-дяни зразу признали її. Хоч Марина постаріла й понік-чемніла трохи, отже всі признали її за панову куму. Дехто хвалився, що давно її пізнав, ще тоді, як дід Улас перевів її в село до баби-шептухи, та, знаючи, якого лиха довелося їй запобігти, мовчав.

Може, то була й брехня, тілько з того часу ніхто її не звав Пріською, а Мариною, а найбільш - пановою кумою. Згадали одрадяни те чудне покумання, а ще чудніше розкумання. Сама Марина їм повідала, як. вона, тікаючи світ за очі, набрела на панську отару. Видно, вона була дуже страшна тоді, бо всі вівці так урозтіч і кинулися; одні собаки не злякалися; вони обступили її кругом і, не налучись на той час дід Улас, певно, розірвали б. Що далі було, вона не пригадає. Знає тілько, як вона опам'яталася. Була тоді ніч темна та невидна; дощ, як із відра, лив; грім на весь світ гукав, блискавиці безперестанку світили. Де вона була - не знала: під нею солома шелестіла, на ній рядно лежало… То, певно, був якийсь захист, бо чутно, як дощ шумів, а кругом неї було сухо. Це, розказувала вона, щось замурчало, а далі закашлялося.

- Хто то? - спитала Марина.

- Заговорила!.. Слава богу, заговорила!-почула вона чийсь голос.

Як уже розвиднілось, пізнала вона діда Уласа. Він біля неї, мов коло малої дитини, ходив, із своїх рук годував і напував, поки вона зовсім очуняла. На зиму в степ перевів, у землянці цілу зиму держав, на світ не показував, поки в неї коси не одросли. На весну, як знайшлася в неї дочка Килина, він перекочував з ними до Одради, ще ціле літо при собі держав та вже восени поселив у баби-шептухи, наказавши, щоб вона себе видавала за його небогу Пріську.

Отак розказувала одрадянам Марина, й люди, слухаючи її сумну приповістку, йняли тому віри.

- Слава богу,- казали вони,- вже такого далі не буде. Минулися нашим ворогам їх розкоші, увірвала свята воля того налигача, що в'язав нас; охляне тепер несита пелька, що нас поїдом їла, та ще й як охляне, як разом із людьми та й землю одберуть! - гомоніли люди, важко зітхаючи та заздро поглядаючи на степи безкраї, лани широкополі та ліси темносизі…- Все то наше буде! От тілько треба слушного часу підождати. Що вони нам наділи ті, мов на сміх, тичуть? Та ще кажуть - і за те плати! Яка плата, коли воно наше, нашими слізьми та кров'ю полите, нашим потом та руками здобуте? Брехня то все, вигадки панські!.. Не брати наділів, не брати! До слушного часу підождемо-все віддадуть, дарма віддадуть!.. До слушного часу, братця, до слушного часу!

По всіх сторонах, з одного краю до другого, заходив кріпацький викрик: "до слушного часу", збентежив кріпацькі надії, заморочив їх задурені голови. Всі в одну шкуру затялися:

- Не хочемо наділів! До слушного часу підождемо!..

А найбільше всіх башкиряни:

- Луснула стара собака, а щеняти не страшно! - гукали вони.

За другими - й одрадяни. Виїздив до них становий, справник; мировий приїздив з опікуном, сам панич завернув, молодий та бравий, як дуб, рослий.

- Хлопці! Раю вам наділи брати, бо вам же гірше буде,- казав він, виступаючи поперед опікуна.

- Чули ми се не од тебе одного! Ти краще свою хрещену матір наділи за те, що тебе он якого виняньчила! Ось приведіть лишень сюди Марину, хай подивиться на свого хрещеника. Якби була знала, то малого б у колисці придушила, щоб і світу не паскудив!- одказували паничеві одрадяни.

Утік Башкиренко від своїх колись тихих та покірних одрадян, наслухавшись від них глузу та посміхів. А через тиждень в Одраду москалі найшли, різками накидати панські наділи. Та не такі одрадяни стали, щоб послухатись: вони й березову кашу поїли, а від наділів все-таки одкинулися. Дехто й в царському домі, де великі вікна, посидів, казенного хліба чимало переїв, а наділів не схотів брати.-Огороди та хати- хай за нами, а наділів не хочемо! - в одну шкуру плескали одрадяни.

На тому уперлися - так по них і сталося. Через півроку вийшло, що панич їм огороди дарує, аби тілько підписали викуп.

Спершу й на тому затялися.

- Які там подарунки, коли воно наше? Споконвіку там жили, діди та прадіди наші на тому пробували,- що ж там дарувати й що підписувати? Ми - люди темні; може, там такого напишуть, що й знову неволі бути… Не хочемо підписуватись!..

Та свої діди збили.

- Беріть, дурні, якщо дарують, дарованому коневі в зуби не дивляться! Пишіться, що огороди беремо; на наділи тілько не пишіться. Наділи й так не втечуть від нас,- раяли діди.

Так написали, підписали й втихомирилися. Поміж другими дістався огород і дідові Уласу. Хоч на самому краї села, аж за майданом біля зимового колись Ула-сового становища, отже, огород чималий, а найкраще на ньому-хата: нова, простора, з великими вікнами. Старий Башкир років за три перед волею вибудував її задля чередників та вівчарів. Тілько недовго довелося їм користуватись тією хатою. Як умер старий, то череду й отари розпродано, а хата зосталася пусткою, поки ото не дісталася дідові Уласу.

- Добра хата, хоч конем грай! Не такому б бовкунові, як дід Улас, вона личить; отже, хай і він попотов-четься. Він звик на просторі,- казали одрадяни, та не вгадали.

- Не звик я в чотирьох стінах топтатись та хатніх клопотів слухати,- казав дід Улас Марині, перевівши її в свою хату від баби-шептухи.- Піду на степи, Може, де задержалася хоч невеличка отара. Дурно за вівчаря стану, аби біля овець, бо вівця - смирна собі, лиха тобі ніякого не заподіє,- одно плескав усю зиму дід Улас, а на весну зібрався й подався кудись із села, кинувши на догляд Марині свою хату з огородом.

- Хай вона тобі буде… Он у тебе дочка мала, а в мене - нікого. Як вернуся та вмру - поховаєш, а не вернуся-живи собі!-додав, прощаючись.

Підписавши умову з одрадянами, Башкиренко, як тілько заполучив викуп, зразу й майнув заграницю, а одрадяни засіли на своїх огородах. Хто мав який-небудь шматочок свого поля, сяк-так його шкрябав, засівав; а хто не мав - приставав за половинщика до того, в кого було поля багато; панська ж земля зоставалася неорана, несіяна. По широких ланах, де колись жито та пшениця буяли, бур'яни поросли та будяки красувалися, а по незораних степах-чистий пирій позсихав на корню, хіба хто з кріпаків задля своєї потреби невеличкий шматочок викосить. Страшенною пустинею все те оддавало, розором та занепадом одгонило. І справді, то був занепадок. Пани не знали, що з землею робити, як і кому її збути; маєтки пустіли, нищилися, височенні палаци по селах стояли з розбитими вікнами, забитими дверима, дірчавою покрівлею й дожидалися, коли їх негода повалить.

На той час жиди налучилися. То таке зілля, що заздалегідь поживу чує, як те гайвороння на падаль налітає… Так і вони налетіли. Не знать звідки взялись, наїхали й позабирали панські землі під оренду-звісно, за ту ціну, яку самі призначили. Пани й тому раді: краще що-небудь, ніж нічого. Мерщій здали землю в оренду, а самі врозтіч: хто в город на службу подався, хто в губерню та столицю на веселе життя поїхав. і