Панас Мирний - Лихі люди

- Я буду учитись, мамо. Та вивчусь, великий буду, а папа віддасть мене на службу… Я буду ходити разом з папою, йому помагати.- І оченята його заблищали.

- Будеш, дитино, будеш, мій голубе. Тільки вчися,. мій сину; не так, як Попенко, що по городу собак ганяє.

Дитина знову задумалася. Перед його очима виразно виступив Попенко, - сухий, довгобразий, з жовтими плямами на виду, що босий ганяє по городу. Батько-мати пошлють його у школу, а він за книжки, - поховає Їх на току у стогах, а сам пішов блукати по вулицях.

- Ні, я не буду так робити, мамо… Я буду вчитися.

- Я знаю, ти в мене слухняна дитина. Послухаєш мене, - будеш учитися.

- Буду, буду! Мені, мамо, пошиє папа жупанок з червоним коміром; я одягнуся, візьму книжки під руку - і - гайда у школу! Попенко буде мене кликати до себе, я не піду за ним, а прямо у школу. Там буду тихо сидіти, учителя буду слухати.

- Добре, добре, Петрусю. Ти в мене розумний хлопчик, ти моя дитина! - І мати припала до червоненького личенька хлопця, цілувала у повні щічки, у блискучі очиці.

- Ну, годі ж тобі лежати. Годі. Уставай, будемо удягатися.

За матерньою поміччю хлопчик не забарився умитися, прибратися; пахучою мастю помастила мати його головоньку, причесала. Пахощі рознеслися по хаті, і хлопчик бавився ними, нюхав.

- А-ах! пахне!-мовив він, прищурюючи очиці, - усю школу запахаю! Мати усміхнулася.

- Запахаєш, сину…

- Буде вже вам чепуритися! - пробіг густий голос по хаті.

І мати, і хлопчик обернулися. У дверях стояв низенький, натоптуваний чоловік, з лисиною на голові, з круглим, гладко виголеним лицем, - сказав би жіночим, коли б довгі брози так не насупилися над його запалими очима.

- Понюхайте, папо, як у мене головонька пахне!- мовив, усміхаючись, хлопчик, підбіг до батька і задрав до його свою головоньку.

Батько взяв сина за руку, нахилився, понюхав.

- фу-у-у! аж у ніс б'є! Хто ж це тебе так наялозив?

Свіжим дитячим личком усміхнувся хлопчик і показав очима на матір.

- Мама! А що?

- Балує тебе мати, балує! - гладячи рукою по голові, казав батько.

- Ні, мама мене не балує; вона мене любить, і я її люблю. І буду я, папо, учитись; вивчуся, виросту великий, на службу поступлю… Ви і мама будете старі, а я - молодий, здоровий; буду грошей заробляти, вас годувати!

- О-о! ти в мене старий! - сміючись, одказав батько.

- Ні, я, папо, не старий; а буду колись старий.

- Ну, добре ж, добре. Ходімо ж чаю пити та і в школу підемо.'

Батько узяв хлопчика за руку і став виводити з хати. Хлопчик повернув голову до матері, кликав її за собою очима.

- Мамо, мамо! ідіть за нами! - крикнув він, виглянувши з-за дверей.

- Ідіть, ідіть… я зараз.

Батько з сином скрилися. Зосталася сама мати й почала перестилати маленьку постілоньку: перебила подушку, заслала простинею, покрила коцем, положила дві головні подушечки зверху й напрямилася з хати. Вона пройшла кухнею, де куховарка кришила зілля на страву, і одчинила другі двері, що вели у столову.

Там за столом сиділи вже батько з сином. Перед кожним стояло по стакану чаю. Батько потроху сьорбав; а син, махаючи попід столом ногами, колотив у стакані ложечкою. Серед столу, на мідяному підносі,. стояв блискучий самовар і мугикав стиха якусь журливу пісеньку. Сумно у хаті роздавалася та пісня.

- Чому ти не п'єш чаю? - спитав батько сина.

- Гарячий, - відказав той і звів очі на двері. Якраз вони відхилилися - і хлопчик побачив добре знайоме йому лице матері; очі його заграли, заіскрили радістю.

- Ось і мама йдуть! - радо промовив він. З приходом її все зразу повеселіло: і хата мов прояснилася, наче вступило в неї сонце, і самовар дужче заблищав, переводячи своє журливе мугикання на дрібну веселу пісеньку з перебоями. Мати зразу вгадала, чого синові треба: сіла коло його на стулі і налила чаю з стакану у блюдце. Син узяв шматок хліба і почав пити чай. Швидко його й попили. Батько узявся за картуз.

- Збирайся, сину, ходімо.

Хлопчик швиденько скочив з стула, подякував батькові-матері за чай і побіг в свою хату. Швидко побіг, швидко і вернувся з картузом у руках.

- Прощайте, мамо, - підбігаючи до матері, мойКв він своїм дзвінким голосом, у котрому почувалася дитяча радість і разом тихая туга.

Син припав до матерньої руки, а мати - до синової голови. Потім він міцно обхопив її шию руками і зга-ряча поцілував у запалу щоку.

- Я буду вчитися, мамо, - тихо прошептав, одско-тав від матері, підбіг до батька, ухопив його за руку - і разом з ним вийшов з хати…

Тінь - не тінь, щось темне, невідоме закрило рідне дворище перед очима!.. Жовта пляма затремтіла, потемніла. По непривітній хаті розлився рожевий світ; сірі стіни загорілися, двері зажовтіли. Мана, наче легенька тінь, тремтіла, тікала, поти, як дим, не зникла. Петро Федорович повернув голову.

У невеличке надвірне віконечко заглядав світ рожевим поглядом. Крізь його шибки, через залізні штаби, лився він довгою стягою, розсіваючись по стінах, по дверях, по долівці. У Петра Федоровича зарізало у очах, мов хто у їх піску насипав. Він одвернув голову до стіни - і задумався.

"І нащо сей світ розбив дорогу мою ману? Де вона ділася, куди втекла?" Шкода йому стало того давнього, на котрому він серцем одпочивав; шкода стало дитячих літ, що в такій любій та милій споминці виступили тепереньки перед ним… "Чому я довіку, довіку не зостався тим малим хлопчиком, тією невеличкою дитиною, котру так пестили материні руки і доглядав її добрий погляд? Тепер інша доля - холодна і хмура, заступила матір; своїми холодними руками обгортає мою шию… Трудно мені дихати од її обіймів. Своїм темним і злим поглядом заглядає у вічі - і стигне, холоне кров у моєму серці!.. Діло, дороге моє діло, зразу перервалося; чужі, ворожі руки перервали його! Жаль гострим ножем краяв йому серце, на сухі очі набігли сльози.

Коло дверей стукнув засов - і злякав Петра Федоровича. Він мерщій схопився і боязко глянув на двері. Вони розчинилися, мов рот лютого звіра, і в темній-прорісі заметушилася постать чоловіча. Незабаром старий кривоногий сторож уступив у хату, несучи перед собою стілець.

- Устали, ваше благородіє? - скрикнув він глухим голосом і знову злякав Петра Федоровича.

Він мовчав. "Благородіє! благородіє!" - дзвонило в ухах у його і тоді, коли сторож пішов, і коли знову вернувся, несучи миску і глек води.

- Умиватися будемо, ваше благородіє! - знову гукнув сторож, бажаючи, видно, почути, як балакає "його благородіє", "його благородіє" не забалакало, воно, правда, порвалось сказати щось, та язик пристав у роті, не повертався, - очі тілько божевільне упилися в сторожа. Сторож постояв і, не добившись слова від "його благородія", вийшов, зачиняючи двері за собою.

"Благородіє! благородіє" - стрибало перед очима і гуло в голові Петра Федоровича. "Благородіє! благородіє!" - вимовляли стіни, двері, поміст, стеля. Уста його скривилися; в очах заграв божевільний регіт. "От тобі і рівноправність! - подумав він, махнувши рукою.- Умиймося краще".