Панас Мирний - Голодна воля

- Стоять здесь. Никого не випускать, бьггь наготове, - скомандував офіцер старшому з москалів і повернув на гору.

- Та й у дворі, ваше високоблагородіє, небезпечно. І там вони одним духом дишуть. Учора контору обікрадено.

Знову щось сказав офіцер. Частина москалів одді-лилася і, гупаючи ногами, поплелась на гору. За ними офіцер, а ззаду, як вірна собака біля хазяйського воза, йосипенко.

Тільки що піднялися на гору, як по дорозі з міста почувся дзвінок… далі другий, третій. Три тройки, бистрих, як змії, коней мчалися прямо на Горішок. Горішани повискакували з хат, одні стояли в своїх огородах, другі посходилися в купи і сунули до шляху.

- Не подходи! не подходи! - гукали на їх москалі.

- Що се? - здвигуючи плечима, допитувалися одно в одного горішани. В деяких жінок забилось боліс-но серце, і вголос вони почали викрикувати свою образу.

- Хіба ми усі злодії? Так хай трусять.

- Мовчіть! - здержували їх чоловіки.

Деякі діти кричали на весь рот.

Щось неабияке затівалося, щось страшне носилося в повітрі. Що таке? що буде? Ніхто нічого не знав.

Ситі коні не забарилися вимчати на гору панів. То був справник, слідователь, стряпчий. Кріпаки при їх проїзді, низько схиляючи голови, здоровкалися. Вони мов не примічали і метко погнали коней у двір.

- Тітко Оришко! Тітко Оришко! - стиха гукнув Василь, заглянувши того ж таки ранку у кухню.

- Хто там? А що? - спросоння кидаючись, спитала куховарка Оришка, немолода вже молодиця.

- Та се я, - обізвавсь Василь з-за дверей.- Мот-ря спить?

- Спить.

- Хай же спить. Не будіть її.

- А ти куди?-спитала Оришка, відхиливши двері і глянувши на зблідле і рішуче лице Василя, знову скрикнула:

- Ти куди?

- Та я… Он москалі прийшли. Слободу вже довкола обступили, сюди ще простують.

- Москалі? Чого?-ще більш дивувалась Оришка.

- Про те їм знати, - і Василь напрямився іти.

- Василю, постій! - скрикнула Оришка, вискочивши у сіни.- Куди ти?

- Та вже ж нікуди. Туди де й всі! Що громаді, те й бабі.

- Василю, не пильнуй дуже. Одумайся лиш краще. Пожалій і себе і її. Вона всю ніч тілько про тебе і балакала. Тебе візьмуть - вона з собою що-небудь подіє. Не губи молодого віку.

Василь пильно дивився на широке, уже пописане зморшками лице куховарки, на її чорні великі очі, що наче ті уголля тліли з-під чорних брів, і його ще дужче морозом брало.

- Ні-ні. Не бійтесь, - заспокоював він Оришку.- Не кажіть тілько Мотрі, коли попитає. Скажіть - пішов у горниці. Я одначе туди йду. Піду. Може доб'юся до панича, скажу йому: що це на нас таку напасть пущено? - і Василь пішов з сіней.

Оришка навзирці провела його очима. Василь повернув повз контору, і вона забачила насупроти його москалів.

- Стой! куда? - кричали москалі.

- До панича! - донісся до неї голос Василів, і заргз же почувся якийсь гуп… хтось біг, хтось гнався.- Це ж за ним женуться! - зломивши руки, трохи не скрикнула вона і вся затіпалася.

Через хвилину все стихло, а через другу - вона побачила, як валка москалів бігом промелькнула повз кухонні вікна. Вона з ляку перехрестилась…- Господи, що це воно затівається, - скрикнула вона. - Що? що?-не менше злякано схопилася і Мот-ря, що досі спала на полу.- Тіточко, що там?

- Москалі, - упавшим голосом промовила Оришка.

- Москалі? чого москалі? чого їм треба?.. А Василь де? Де Василь, тітко? Він не приходив?

- Як не приходив? Був.

- Де ж він, де?

- Казав, піду у горниці, до панича пішов.

- У горниці? До панича? Чого? його покликано туди?

- Егеж, покликано, - нескоро, роздумуючи, як його сказати, одказала Оришка.

- Покликано? Пропав же він! - скрикнула Мотря.

- Та бог з тобою. Його панич кликнув, у місто має за чимсь послати.

- Ні-ні. Ви мене дурите, його у горниці кликнули, щоб його узяти! Ви мовчите?.. Боже мій! боже мій! Я зараз сама піду туди.- І Мотря почала швидко одягатись, прибиратись.

- Куди?-питала, дивлячись прикро на неї, Оришка.- Куди ти підеш? Хто тебе пусте?

- Хто ж мене не пусте? хто не пусте? Я й так піду, - і кинулась було з хати.

- Постій, - стаючи на дорозі їй, сказала Оришка.- Оханись! Не я тебе не пускатиму, другі не пустять.

- Хто другі?

- Москалі. Он усі входи й виходи зайняли.

Мотря неймовірно глянула на Оришку, та зразу, упавши на піл, так і залилася сльозами.

Тяжко, невимовне тяжко плакала Мотря. Дух затнеться у грудях, замре. Це неначе що лусне і - роздається високий крик гіркого плачу. Оришка тілько ламає руки та стиха уговорює Мотрю. Ніщо не помагає!

Тимчасом Василь, проскочивши крізь москальський кордон, кинувся прямо у горниці, до панича. Того тільки що підвели. В уборній стояв він неодітий і умивався холодною водою, розбризкуючи її по всій хаті. Василь, як опарений, ускочив прямо туди, хоч на його ззаду лакузи кричали:- Куди? - наморгували і насукували, - вернися, мов. Так не такий Василь. Не дивлячись на лакуз, він сміло увійшов і ще сміліше гукнув до панича.

- Паничу! Що це за напасть на вас.

- Как? какая напасть?

- Та де ж не напасть? Нас москалі довкола обступили, не випускають нікого. Що ж ми, розбишаки, злодії усі? Хто крав гроші, у кого вони на руках були, - той хай і одвіча. А через віщо ж народ таку славу терпітиме.

- Да что ты говорить? Какие москали, откуда?

- Відкіль вони - про те не нам знати, а тому хто кдикав їх. Певно, з города. Москалі, як і москалі, з ружжами, у ранцях.

- Солдата пришли? - обернувся він до дворець-кйго, що стояв у порога.

- Прийшли, ваша милість.

- Кто же их звал? Зачем?

- Не могу знать.

Панич тілько здвигнув плечима.

- Исправник, следователь й стряпчий приехал", - доклав новий лакуза, уступаючи в хату. Панич аж скривився.

- Хорошо. Принять их, а мне скореє одеватьсяі - І, вхопивши рушник, побіг на свої покої.

Василь стояв і думав: - що ж тепер йому робити? Панич, дивуючись, хто покликав москалів, пішов, не сказавши йому ні слова… Хто справді їх покликав? Чи панич лукавить, чи справді нічого не знає? Коли так- це штука Йосипенка… Поїсти він рад усіх… людонена-висник!

І Василь, рішивши дождатись кінця, тихо вийшов з хати. У сінях він почув крики.

- Де Йосипенко? Не бачили його?

- Не знаю. Нащо?

- Панич кличе.

- Там десь надворі.

Повз Василя пробігло два москалі і помчали у різні сторони відшукувати Йосипенка. Василь став у сінях дожидатись, чого то Йосипенка кликано.

Ось через який час і його повели. Товстий, осадкуватий, він ледве поспішав за вертливим, як в'юн, лакеєм.

- А не знаєте, чого?

- Почем мне знать.

Йосипенко, уступаючи у сіни, почав обтирати ноги, викашлюватись, готовитись до стрічі.

- Ти чого тут? - призро глянувши на Василя. спитав він.

- А твоє яке діло? Наварив, кажеш, каші!

Запливші жиром йосипенкові очі забігали, загорілися. Він нічого не сказав Василеві і пішов за лакеєм в покої.