Андрiй Чайковський - За сестрою

Якби татарин не пустив їх на волю, але задержав, тодi Павлусь уб'є сестру, татарина проколе ножем. Хай його тодi повiсять або кiньми розiрвуть… все одно…

Вiн сердився, поки не заснув…

Вже сонце стояло високо, а Павлусь ще спав. Вiн прокинувся вiд гамору, що зчинився на подвiр'ї. Пiшов до вiкна подивитися. Це Девлет-гiрей вернувся з сином. Павлусь пiзнав Мустафу зараз. Вiн сидiв бадьоро на гарнiм конi й усмiхався до батька, що аж сiяв з радости.

"Бач, який тепер бадьорий!" подумав Павлусь. "А на арканi у Непорадного то кривився, наче б лiсницю вкусив… А що, смакував козацький аркан? Ах, ви, чортовi сини! Колись я з вами ще стрiнуся"…

Та зараз стало йому соромно тих слiв. Це не гарно. Ось той Девлет-гiрей так поводився з ним, як iз сином, а вiн йому вiдгрожується…

"Егеж, бо мене йому треба було! А так, то звав би мене християнським псом, як iнша уся та погань татарська… чого вони нас зачiпають? Хiба ми їм заважаємо? Нi, нi, ми ще стрiнемось!..".

Павлусь погрозив до вiкна кулаком.

В тiй хвилинi його прикликали до Девлет-гiрея. По дорозi стрiнув Ганну, її теж туди вели.

Стали обоє перед ханом, що держав сина за руку. наче б лякався, щоб його знову не забрали.

- Ви сказали правду, тепер я хочу додержати моє слово, нагородити вас. Чого бажаєте? Коли хочете, оставайтеся з нами. Приймiть нашу вiру, я вас за своїх дiтей прийму.

- Спасибi тобi, могутнiй пане. Нiчого не бажаємо, лиш волi… Пусти нас…

- Хiба вам зле в мене?

- Нам тут добре, та за Україною нам сумно… Хочемо своїх бачити…

- Хай буде по-вашому! Їдьте додому, та не тепер, аж весною. Кого зимовий степ обiйме, тому й не жити бiльше. Будьте ще моїми гостями.

- Та звели, пане, пописати нам грамоти, щоб нас по дорозi татари не чiпали.

- Авжеж, дiстанете грамоти й охорону, поки до своїх не доїдете.

- Тепер, коли ти свобiдний, подай менi руку, мiй друже! - сказав Мустафа, простягаючи руку до Павлуся. - Менi вже розказували, який ти славний козак… Та одне скажи менi: яким чином бачила твоя сестра, як мене полонили, коли вона була в обозi?

- Ось я це й хотiв сказати, - говорить Павлусь. - Тепер признаюся, що я збрехав. То я все бачив, а навмисне сказав на сестру, щоб ти її казав шукати. Без цього не бачити б менi її бiльше.

- Та й хитрун бо з тебе, синку, хитрун! - каже мiрза, всмiхаючись. - Ну, я тобi це вибачу, подай менi свою руку!

В тiй хвилинi Павлусь пригадав собi щось. Вiд того пригаду вiн почервонiв увесь, як буряк. Йому соромно стало, що це забув, що мав тепер сказати. Взяв це за великий грiх.

- Вельможний Девлет-гiрею! Коли ти показав менi стiльки ласки… то я ще про одне тебе прошу, не вiдмов менi цього.

- Хоч би ти сьогоднi просив половину мого майна, й цього тобi не вiдмовлю.

- Нi, майна я не хочу, а лиш ось що прошу: у Сулеймана-єфендiя живе евiльник Остап Швидкий, українець, земляк мiй… Викупи його i подаруй енi.

- Хiба вiн тобi родич?

- Нi, лиш земляк. Та вiн менi був рiдним батьком, як я в неволю дiстався. Вiн завивав менi рани, як мене били нагаями. Я поклявся вiддячитись йому. Хочу йому свободу випросити.

- Добре в тебе серце, мiй хлопче! - сказав Девлет-гiрей. - Остап Швидкий, невiльник, вернеться з тобою в Україну.

Девлет-гiрей велiв написати грамоту i послав гiнця в Коджамбак.

Павлусевi потекли сльози з очей.

Вiн забув про всi злиднi, про всю злiсть до татар. Простив їм усе вiдразу…