Ґюнтер Ґрасс - Кіт і миша

— «Гумідукі», «Сатукі», «Юдукі», «Гоказе», «Надаказе», «Ойте».

Перерахування польських суден давалося йому ще легше: тут варто було назвати обидва міноносці «Блискавіца» і «Ґром», тоннажем дванадцять тисяч і швидкістю тридцять дев'ять вузлів, але за два дні до оголошення війни вони раптом знялися з якоря, зайшли в англійські порти і були прийняті до складу англійського флоту. «Блискавіца» існує ще й сьогодні. її перетворили на плавучий військово-морський музей біля Ґдінґена, і туди часто водять на екскурсії школярів.

Міноносець «Бужа» теж взяв курс на Англію, його тоннажність тисяча п'ятсот, швидкість тридцять три вузли. З п'яти польських підводних човнів втеча до Англії вдалася тільки двом — «Вілк» і «Ожел», останній, тоннажністю тисяча сто, здійснив повну пригод і позбавлену карт та капітана подорож. «Рись», «Жбік» і «Семп» були інтерновані до шведських портів.

На самому початку війни у гаванях Ґдінґена, Путціґа, Гайстернеста і Гели залишився тільки один застарілий колишній французький крейсер, який давно вже був навчальним судном, а заодно і житлом для портових працівників, так само як і мінний загороджувач «Ґриф», потужно озброєний, виготовлений на корабельні «Норман», у Гаврі, тоннажністю дві тисячі двісті, на якому поміщалося триста мін. Ще зберігся єдиний міноносець «Віхер», кілька колишніх німецьких торпедних катерів з імператорського флоту і шість тралів класу «Чайка», які мали швидкість до вісімнадцяти вузлів, носові гармати калібру 7,5 і по чотири кулемети на турелях; згідно з офіційними даними, ці трали поміщали на борту до двадцяти мін, могли ставити і тралити міни.

І один із цих тралів тоннажністю сто вісімдесят п'ять побудували спеціально для Мальке.

Морські бої у Данціґській бухті тривали від першого вересня до другого жовтня і продемонстрували після капітуляції півострова Гела наступний, суто зовнішній результат: польські ескадри «Ґриф», «Віхер», «Балтик», три судна класу «Чайка» під назвами «Мева», «Яскулка» і «Чапля» згоріли та затонули у гаванях; німецький есмінець «Лєберехт Маас» був пошкоджений артилерією, трал М85 наскочив на міну північно-східніше Гайстернесту, потонув і втратив половину своєї команди.

Були захоплені тільки три злегка пошкоджені судна класу «Чайка». І якщо «Журав» і «Чайка» уже незабаром служили під новими назвами «Окстгьофт» і «Вестерплятте», то у третьому кораблі «Рибітва», після того як його відбуксирували із Гели в новий фарватер, знайшли течу, він осів на мілині і чекав на Йоахіма Мальке, бо саме Мальке наступного літа витягнув з-під води латунну табличку з написом «Рибітва». Згодом розповідали, що один польський офіцер і боцманмат, які змушені були керувати кораблем під німецькою охороною, вирішили повторити знаменитий приклад Скапа Флов і затопили судно.

З тих чи з інших причин корабель таки затонув трохи осторонь нового фарватера і причального буя, і його не підняли, хоча це було можливо завдяки численним піщаним мілинам, серед яких він лежав. І протягом усіх наступних воєнних років його палубні конструкції, рештки поручнів, зігнуті вентилятори і кріплення носової гармати стирчали з води; спершу це було трохи дивно, а потім стало чимось звичним, і це давало тобі, Йоахіме Мальке, мету, так само як бойовий корабель «Ґнайзенау», який був затоплений у лютому сорок п'ятого перед входом до гавані Ґдині, став метою для польських школярів, хоча і невідомо, чи серед польських хлопчаків, які пірнали під «Ґнайзенау», був хоча б один, який робив би це з такою ж затятістю, як Мальке.

Гарним він не був. Йому варто було б прооперувати свій борлак. Можливо, вся справа була саме в цьому хрящі.

Але ця штука відповідала загальним пропорціям. Навіть якщо далеко не все можна виправдати за допомогою пропорцій. А з його душею мене ніхто ніколи не знайомив. Я жодного разу не довідався, про що він думає. Врешті-решт залишається його шия і все інше, що створювало їй противагу. Наприклад, велетенські канапки, які він приносив із собою до школи і в басейн, а потім поїдав хліб із маргарином під час уроків або перед плаванням; це могло бути тільки черговим нагадуванням про мишу, бо миша їла разом із ним і була ненаситна.

Залишається ще молитва перед вівтарем Пречистої. Розіп'ятий Ісус не надто його цікавив. Упадало в очі те, що кадик його не заспокоювався, а продовжував рухатися туди-сюди, коли він складав кінчики пальців, але під час молитви йому вдавалося сповільнити ковтки і навіть відволікти увагу від постійного ліфта, який рухався над коміром його сорочки, над усіма штукенціями, причепленими у нього на шиї на шнурках, ланцюжках та шнурівках.

Переважно він не звертав уваги на дівчат. Чи була у нього сестра? Навіть мої кузини не могли йому допомогти. Його ставлення до Тулли Покріфке не рахується, це було щось зовсім особливе і навіть могло би вважатися специфічним цирковим номером, — він же збирався в майбутньому стати клоуном, бо Тулла, цей скелетик із двома тонесенькими ногами, могла б із тим же успіхом вважатися хлопчиком. У кожному разі це тендітне створіння, яке інколи, під настрій, плавало разом з нами до баржі під час другого нашого літа там, зовсім не соромилося, поки ми берегли свої плавки і засмагали на іржавому залізі голяка, не дуже знаючи, чим би зайнятися.

Обличчя Тулли можна було б зобразити по-дитячому — рисками, крапками, комами і півколами. Вона плавала з такою легкістю, ніби мала перетинки між пальцями. І від неї постійно заносило столярним клеєм, бо її дядько був столяром, а батько працював у його майстерні; цей запах не зникав навіть на баржі, де сильно смерділо водоростями, чайками та іржею. Вона складалася зі шкіри, кісток і цікавості. Спокійно, сперши підборіддя на кулак, сідала навпочіпки і спостерігала, як Вінтер чи Еш намагалися встигнути за іншими внести свою лепту в загальну справу. Вона примощувалася біля Вінтера, якому завжди потрібно було найбільше часу, щоб кінчити, навпочіпки, зігнувши спину, на якій чітко випиналися хребці, і казала:

— Ну що ж так довго, давай швидше.

А коли важкі краплі нарешті падали на розпечену іржу, вона починала неспокійно крутитися на місці, лягала на живіт і вдивлялася, звужуючи очки так, що вони ставали схожими на щурячі, так уважно вдивлялася, ніби намагалася знайти там невідомо що. Потім знову підводилася, присідала навпочіпки, ставала, звужуючи коліна, її ноги при цьому нагадували літеру X, і помішувала калюжку великим пальцем ноги, аж поки та не ставала червоно-чорною піною:

— Супер! Клас! А тепер ти, Атце.

Ця безневинна гра ніколи не набридала Туллі. Вона гугняво канючила:

— Ну, давай ще разок. Хто сьогодні ще ні разу? Тепер твоя черга.