Брати Капранови - Кобзар 2000. Soft

- Та ні, тут якраз майже все зрозуміло. Він же і насправді шулером був.

- Казав, наче зав’язав. На пенсію вийшов.

Микитюк похитав головою:

- Не втримався на пенсії ваш знайомий. Вклав гроші у якусь фінансову піраміду, і коли вона хлопнулася, повернувся, так би мовити, до старої професії.

Слідчий почав щось писати, періодично замислюючись і кусаючи ручку.

- А як же його так?

- Ну звичайнісінько. Вони ж по притонах грають. А тут якраз з’явились відморозки, які в карти програють, а потім в темному кутку все відбирають. У того, хто виграв. Ну а цей, напевне, не хотів віддавати.

Я замислилася.

- Кажете, гроші в піраміду вклав?

- Ну так, хотів по-легкому заробити. “Капусти намолотив - згадалися мені слова мого поїзного попутника, - на сто років вистачить.” Вклав у піраміду. Знайшлися все-таки методи на старого шпільового. Разом з його убойним шансом. До речі…

- А розписку знайшли?

Микитюк здивовано підняв брови.

- Від піраміди?

- Та ні, - я сумно похитала головою. - Талісман у нього такий був. Карта розмальована.

- Нічого не знайшли. Вони його дочиста обібрали. От прочитайте. - Слідчий простягнув мені папірця. - Якщо все правильно, напишіть: “З моїх слів записано вірно” і розпишіться.

Жовтуватий папірець, крім моїх вихідних даних, містив всього дві фрази. “З Мірошником Федором Івановичем я познайомилась випадково в поїзді. Ніяких контактів з ним не підтримувала”.

Я ще раз перечитала: “… випадково… контактів не підтримувала”. Перед моїми очима раптом постала картина, немовби кадр з кінофільму. Він, мій попутник, сивий, старий, самотній стоїть у темряві, а проти нього молоді відморозки. І спина у нього схилена, як тоді в коридорі, коли його образили. Напевне, вони й були схожі на тих, з вагона-ресторану, такі самі нахабні і нездарні. А він виграш свій не віддав. І не тому, що вважав гроші дорожчими за життя. Тут я вже і сама могла поставити “мазу”. Він, старий законник ігрового світу, просто не міг допустити, щоби якісь бандюки ламали святі правила, за якими він жив все життя.

- Ви щось можете додати?

- Що? - Я повернулася зі своїх думок до реалій відділку міліції. Микитюк дивився на мене запитально. - Ні, я зараз. Я просто згадала.

А і справді, що я знала про громадянина Мірошника Федора Івановича? З точки зору закону, та і просто для сторонньої людини. Нічого. Кому розкажеш, що я про нього знала те, чого не знав ніхто? Чому ніхто? Тому що я була певна на сто відсотків - про те, як поставив душу на кон, він нікому не розповів. Ще з самого початку було зрозуміло - нічим хорошим ця історія не закінчиться. “Якщо з’явилася така штука, потім буде відкат назад. Може, і не у грі, а у чомусь іншому”. Це він сам сказав. Він це теж розумів, коли стояв проти бандитів. Господи!

Так, спокійно. Ми познайомилися випадково. Це правда. І контактів не підтримували. Я у відрядженнях була. Півроку. Може, він дзвонив. Навіть напевне дзвонив. А може, й ні, коли зрозумів, що грошей нема і нема чим переді мною хвалитися. Треба заспокоїтись. Усі думки в голові перемішалися. Не виключено, до речі, що насправді розписки ніякої не було. Він просто сплів цю побрехеньку, щоби сподобатись молодій дівчині, журналістці, мріяв щоб я книжку про нього написала. Ну, самі подумайте - гра людськими кістками, на душу…

А я і так про нього написала би. Тільки б він був живим. Я би про нього написала і без цієї історії. Це ж багатий матеріал, мрія письменника! Якби він був живий. І книжка могла вийти цікавою, особливо якщо б він диктував її, сидячи навпроти і пускаючи блискучою ложкою сонячні зайчики мені в очі.

- Що саме ви згадали?

За столом навпроти сидів слідчий райвідділку міліції і уважно вивчав мене своїми холодними очима. Я здригнулася.

- Нічого-нічого. Це емоції. Звичайні жіночі емоції.

Потім квапливо розписалася внизу жовтуватого аркушика і підвелася зі стільця.