Брати Капранови - Приворотне зілля

Майор на підтвердження виставив підборіддя вперед, але баба схилилась над Петром, розглядаючи:

- Де це тебе, хлопче?

- Упав.

- На кулак, - гиготнув коротко Микола Пилипович, проте, згадавши, що за легендою гиготіти не варто, одразу схопився за щоку.

З кутка обізвалася Наталка:

- Це на танцях його. Хлопці.

Якби на Петровому обличчі лишилося трошки більше місць, здатних міняти колір, всім стало б помітно, що лейтенант почервонів.

- Оце ж я кажу, треба було їхати з самого Києва, - стара кинула своїми очима-щілинами. - Ну, не знаю, може, чим і допоможу, не так, як в місті, звичайно, так що звиняйте, я ж не вчилася, тільки так, що від кого почула. От було в нас, пам’ятаю, коли ще дівкою ходила, був дід Христофор - все на світі, вогонь і воду заговорював, бо знав їх на ім’я, такий був. Якби мені тоді розуму більше, була б навчилася, а так - тільки як дещо заговорити. - З цими словами стара почала порпатися у шухлядах комода, дістаючи якісь трави та пляшки. - Переляк знаю, пристріт, та це присідатель дуже на мене сварився…

Вона говорила, не спиняючись, і Петро з Миколою Пилиповичем намагалися зловити кожне її слово, запам’ятати, розсортувати та розкласти по поличках. Приблизно так художники сортують маленькі безладні шматочки смальти, щоб, зрештою, викласти з них величезну мозаїку.

Стара балакала й балакала, роблячи одночасно свою справу - щось нюхала, трусила пляшечками і роздивлялася їх вміст проти лампочки.

- У місті там врачі, зрозуміло, а що я тут, стара баба, було б вам до когось іншого… Як звать тебе? - запитала вона раптом.

Керівник групи зреагував першим:

- Микола Пилипович.

Баба похитала головою.

- Петро, - втрутилася поштарка. - Петром його кличуть.

Стара змішала щось у склянці, поглянула ще раз уважно на гостей, які сиділи, вилупивши очі, і, поставивши своє зілля на стіл, забурмотіла над ним швидко-швидко, так що не можна було розрізнити, де кінчається одне слово й починається інше: - ЇхавСвятийЮрійНаЗолотомуКоніЗЗолотимШостомЗЗолотимХрестомЗустрічаєБожуМатірЗСіянськоїГори…

Петро спочатку не зрозумів, що це вона таке робить, а коли зорієнтувався, баба пішла вже на другий раз, а тоді на третій: -…

ІдуДоНародженогоМолитвяногоРабаБожогоПетраВигонятьОцимШостомІСвятимХрестомХворобу…

У хаті стало тихо-тихо, як на концерті, поштарка з кутка очима їла Петра, а той весь поринув у слухання, намагаючись не пропустити жодного слова. -…

ВОчеретаВБолотаДеУДзвониНеДзвонятьДеЛюдиНеХодятьДеЗвіріНеБродятьДеГолосуНеЧутьДеПівніНеПоютьДеСонцеНеСвітитьІдиСвятийЮрієЛюдямХрещенимПомагайТаУсякуХворобуВиганяйІЯТобіБудуВДопомозіАмінь… Роздягайся! - раптом на повний голос сказала стара.

Микола Пилипович нерішуче потягнувся рукою до коміра.

- Не ти. - Суворо глянула стара, озирнувшись, і тицьнула вузлуватим пальцем прямо у Петрові груди. - Ти.

Хлопець отетеріло витріщився, а прудка Наталка вже взялася розстібати гудзики на його сорочці.

- Зараз я допоможу. Зараз.

Нарешті Петро отямився:

- Я при чому? Це у нього зуб.

Але баба поклала свою суху руку на його міцне плече і одним рухом усадила на лаву.

- Ти мене слухай! - владним голосом сказала вона і відігнала свою молоду родичку. - Наталко, одійди, не заважай. Так от, хлопче, коліно у тебе зачеплено і ребра. Але це нічого. Найгірше, що по потилиці тебе ззаду чимось важким вдарили. Отам, у голові, найбільш небезпечно. Я, звичайно, не скора помощ, але що можу, зроблю.

- Звідки ви знаєте? - Петро зовсім розгубився.

Стара посміхнулася, і очі, які й без того нагадували щілинки, зовсім зникли з її обличчя.

- Це у мене робота така, знати, у кого що болить. Роздягайся. А ти, Наталко, відвернися. Я вже стара, а молодій дівчині нема чого за хлопцями підглядати.

Лейтенант запитально глянув на Миколу Пилиповича - той кивав, аж капелюх на голові хитався. Довелося коритися. Лампочка, на довгому шнурі, загойдалася, коли Петро зачепив її сорочкою, і тіні затанцювали по стінах, радіючи миті, коли на світ Божий з’явилися лейтенантові білі труси. А Наталка, яка навіть не вдавала, що відвертається, романтично зітхнула, розглядаючи міцну хлопцеву статуру.

- Сідай. - Стара знову всадила пацієнта на лаву. - Наталко, поможи.

Баба доручила дівчині тримати хлопця за гомілку, а сама взялася розтирати набрякле коліно, інколи занурюючи пальці в пахуче зілля. За кілька хвилин та сама процедура була повторена, але тепер вона стосувалася ребер. Петро кривився від болю, а стара за своєю звичкою не закривала рота.

- Терпи, козаче. Терпен - спасен. От ти думаєш, це хлопці тебе на танцях. Повір мені, я давно на світі живу, багато знаю і багато бачу. Це не просто так. Не хлопців я бачу. Старий це був чоловік. Не старший за мене, звичайно, але старий. Старий і чорний. Все на небесах пишеться, тільки треба вміти читати. А він так і хотів, щоб ти на хлопців думав. І ще жінку я бачу. Молоду. Це через жінку…

- Ну що ви говорите! - Пролунав раптом схвильований Наталчин голос. Усі наче по команді обернулися, і дівчина зашарілася. - Як вам не соромно! Жінку якусь приплели…

Микола Пилипович нашорошив вуха, але баба Кабачиха не дала родичці слова:

- Говорю, що бачу. А ти молода мене соромити, молоко на губах не всохло! Як говорю через жінку, значить, так воно і є. Ти краще подай мені он ту баночку зі столу.

Дівчина знехотя підкорилася. Баба простягнула пацієнтові доволі брудну майонезну баночку і тоном, що не допускав заперечень, наказала:

- Пий! Молитву знаєш якусь?

Петро ніяково стенув плечима. Ті, хто готував колег до завдання, менш за все сподівались, що воно потребуватиме знання молитов. Баба несхвально покрутила головою.

- Ну добре, перехрестись на оту ікону. Завтра у церкві треба буде свічку святому Петрові та Діві Марії поставити. Пий.

Петро незугарно перехрестився та обережно зробив ковток. Нічого страшного, тільки смаком питво було схоже на болотяну воду та й смерділо порядно. Сюди б, звичайно, стрептоциду не завадило, щоб якусь заразу не зачепити… Та хлопець умів пересилювати себе.

Стара задоволено гмикнула, обтираючи руки фартухом.

- Ну все, можеш вдягатися. Бійся, козаче, лихих людей, чорного ока і непочатої води. Не пий першим з нового відра.

- Дякую. - І свічки, свічки не забудь завтра поставити. Якщо до церкви боляче буде іти, можеш оно Наталку попросити.

Дівчина з готовністю виступила наперед.

- А я… - почулося раптом ззаду тонко і трохи жалісно.

З лави підводився перемотаний хусткою Микола Пилипович. Баба Кабачиха сплеснула руками:

- Господи, а у тебе що?

- Так зуб же ж. Я ж із-за зуба прийшов.

- Зуб?

Майор урочисто зняв капелюха. З вузлом на маківці він мав жалюгідний, навіть трошки смішний вигляд.