Брати Капранови - Приворотне зілля

Уроки ще у нас наводять. Буває, підкидають до хати що-небудь, а як торкнеться людина цієї зачарованої речі чи води, наприклад, - ще й воду іноді розливають, - так починає сохнути, хворіти, доки помре. Отаке діється. Отож як побачиш на подвір’ї щось незнайоме, краще відійди від гріха.

Ну а як поробили на когось, то вже треба відробляти. Відробляють у баби, що на цьому розуміється. По-різному - виливають воском, чи водою, чи оливом. А буває так, що сама баба не впорається, так прохає попа, щоб у церкві читав саме у той час, коли баба виливає, - удвох воно краще виходить. Чи дозволяє це Синод, невідомо, але ж піп не в Синоді живе - серед людей, то мусить допомагати, коли треба. Ну от, а поки відробляють, у тої, що поробила, починаються муки - і круте її, і штрикає, і на кольки підіймає, і нічого їй не допоможе, тільки якщо взяти якусь річ, бодай нитку з подвір’я того, кому пороблено. Як візьме - полегшає. От у нас було, що теща зятю поробила, сохнув він, бідолашний, сохнув, поки до баби пішов одроблять. Одробляв - теща захворіла. Присилає чоловіка - дайте, каже, цибулі на борщ. А вони не дають, знають, що не можна. Вона тоді знову присилає - дайте, каже, солі. Вони не дають. А її ж круте, нема сил. Посилає чоловіка - дайте, каже, хоч що-небудь. Та вони вже здогадалися, хто це йому поробив, то й не дають, а тоді він, чоловік цебто, силою до хати вдерся, схопив стільчик від дверей та тікать. Отак. Теща одужала, а зятеві знову почало сушити. З попом вичитували.

Брешуть люди, скажете ви. Певно, брешуть, та якщо вже брешуть, то треба за ними. Бо якщо не збрешеш - хто повірить?

- Слухай, Петро, так вони, оказується, подруги.

Микола Пилипович користуючись тим, що хазяйка вийшла до сусідки, взявся чистити свого пістолета. Це було доцільним з двох міркувань - по-перше, зброю треба періодично чистити, навіть якщо не застосовуєш за призначенням, а по-друге, не можна було виключити навіть її застосування, особливо враховуючи останні події. Тож майор за столом ретельно тер ганчіркою чорний метал.

- Хто подруги? - не зрозумів Петро.

Він лежав на ліжку просто поверх ковдри, вочевидь відпочиваючи. Хлопцеве обличчя сильно покращало за останній день і вже не нагадувало про весняні польові роботи, але подряпини та синці все ще яскраво проступали, зводячи нанівець його перспективи як кавалера. Хоча, може, й навпаки - жінки люблять поранених чоловіків, особливо якщо поранення здобуте у боротьбі за їхнє серце.

- Ну ці твої… як це… ухажорки. - Микола Пилипович дунув у ствол та подивився його проти світла.

- Наталка з Лесею?

- Ага. Сказали мені, шо були такіє - просто не розлєй вода. А тепер посорилися.

- Чого це?

- Угадай, - засміявся майор. - Стоп! - Він раптом кинув свою справу, вражений раптовою думкою. - Петро, підожди, так ти вродє больше любиш парторгову дочку, так?

Лейтенант з підозрою глянув на колегу, але очі того не виказували можливого підступу. Майор продовжував:

- Так, може ж, то та, втора, з пошти, подговоріла хлопців, щоб тобі дали по головє, мол, не достайся же ти нікому?

- Навряд чи, - з сумнівом похитав головою Петро.

- Почему ето «навряд чи»? - Миколі Пилиповичу явно сподобалась нова версія. - Ти сам посуді - щаслива соперниця, мєсть і всьо такоє. Скільки раз було! І потом, як вона запригала тогда у баби, коли та сказала, що жінка замєшана.

- Вона тоді ще не знала, хто щаслива. Вони як раз лаялись на танцях, кого я буду проводжати.

- Ого! - Микола Пилипович здивовано звів брови. - Ти ба який! Дєвки за нього ругаються, кого він той… приголубить.

- Та ну вас! - Петро роздратовано махнув рукою.

- Нє, ну ти смотри у мене, - продовжував майор серйозно. - Шоб з парторговою дочкою не того. Потому шо вона малолєтка, а за малолєток сам знаєш, шо буває.

- Нічого не буває, - огризнувся Петро. - Вона вже статево зріла.

- А ти проверял?

- Та що ви причепилися!

- Шо надо, то і причепився. Ми не для того сюда приїхали, щоб амури розводить. - Старший групи впевненими рухами збирав почищену зброю. - А у твоєй Лесі батько - парторг, у нього связі, і єслі шо - він тебе розконспірірує в момент. Вони, когда дочка виростає, отци в смислє, звєрєют. Тогда тобі капєц. Жениться прийдеться - це іще за щастьє!

Він явно знав, про що говорив, тому слова звучали переконливо.

- Ти б луччє тою з пошти зайнявся. Вона вже взрослая, а заразом і розузнать можна побольше. Вдруг це всьо-таки вона подговорила? А я со свойого боку пацанами етімі займуся. Зранку з парторгом домовився, що він завтра всіх їх в кабінєт до себе по одному, шоб я їх там прижав, - майор красномовно стиснув кулака. - А ти її со свого боку теж, значить… прижми. - Він коротко реготнув, радіючи вдалому жарту. - І баба Кабачиха - імей в віду, до неї тоже подход через цю дівчину. Вона у всіх смислах полєзная.

Петро мовчки лежав, слухаючи чи то поради, чи то розпорядження керівника. Але наступної миті стало зрозуміло, що його лежання не було простим відпочинком.

- Шухер! - сказав хлопець стиха, побачивши через заздалегідь відсунуту фіранку, що до хвіртки хтось наближається.

Микола Пилипович миттєво розкрив «дипломата», і пістолет зник без сліду у його конспіративних надрах.

- Що за слова, лейтенант! - Обурився старший колега, ставлячи свою безневинну на перший погляд, а насправді безцінну валізку на підлогу. - Ви офіцер чи блатной жулік, в самом дєлє!

- Я науковий працівник, - огризнувся молодший. - І ви теж, до речі.

Надворі загавкав собака. - Є хто живий? - загукали з доріжки молодим жіночим голосом.

Біля ґанку стояла Наталка з пошти, що про неї саме точилася розмова.

Колеги визирнули у відчинене вікно.

- Про вовка промовка, - стиха мовив Петро.

А Микола Пилипович уїдливо відкоментував:

- Давай, научний работнік. Твоя дисертація прийшла.

У цей момент дівчина помітила, що з вікна на неї дивляться, і зійшла зі стежки у садок.

- Здравствуйте, Наталочка! - солодким голосом проспівав Микола Пилипович. - Провєдуєте больного?

- Драстуйте. - Поштарка наблизилась до розчахнутого вікна і приязно посміхнулася.

Сонце вже сіло, але світлі сутінки дозволяли чудово роздивитися все. Дівчина явно прийшла не просто так, бо знову причепурилась та розфарбувалася понад усяку міру.

- Здрастуй, Петре, - повторила вона.

Микола Пилипович щодуж стусонув хлопця ногою.

- Драстуй, - озвався той.

- Як ти? - Вона наблизила своє обличчя до хлопцевого і при цьому притислася до підвіконня, так що у викоті сукні випнулися дві апетитні півкулі.

Микола Пилипович з одного погляду оцінив побачене та ковтнув швидку слину.

- Хорошо, шо ви прийшли, - радісно продовжив він. - А то Петро наш тут скучає, может, ви б його вивели прогулятися? Больним же нужен свіжий воздух! - При цьому він продовжував непомітно штовхати колегу ногою, намагаючись таким чином активізувати його. - Із задоволенням, - зраділа Наталка такій пропозиції. - Ти як, зможеш піти на прогулянку? - перевела вона погляд на Петра.