Брати Капранови - Приворотне зілля

Микола Пилипович з Петром перезирнулися. Наслідили тут, здається, їхні колеги. Сильно наслідили. -…Про дощ то вже не кажу - коли скаже, тоді йде. Вам до нього треба.

Микола Пилипович ввічливо перебив:

- А ще хто-то єсть у вас тут?

- В смислі?

- Ну, хтось другий, не цей. - Інший? - Парторг замислився. - А навіщо вам? Все одно кращого не знайдете.

Петро клацнув пальцями.

- Та, розумієте, цей вже відомий, - він знизив голос, - в научних кругах. А нам би щось нове, що ніхто не бачив, розумієте?

- Прославитись хочете?

- Ну не те щоб…

- Але й не без того? - Парторг по-батьківському поклав руку на кремезні Петрові плечі. - Не знаю, чим вам зарадити… Є тут, правда, ще одна, але її раніше трошки… ну самі розумієте. Це ж заборонено було. Ганяли її по колгоспній лінії, так вона дотепер боїться, нікого не приймає. Кажуть, тільки для своїх. - Парторг замислився. - А ви через Наталку, яка на пошті, спробуйте. Вони там родички якісь…

Петро пожвавішав:

- А як її прізвище?

- Чиє, поштарчине? Самійленко. А взагалі, хлопці, я вам зараз одну історію розкажу - ви точно такого не бачили і у ваших научних колах про таке не чули. Отут ви точно прославитесь.

Він налив з пляшки ще по одній і змовницьки нахилився до колег:

- Ви Гоголя читали?

- «Тарас Бульба»! - знайшовся Микола Пилипович, демонструючи обізнаність зі шкільною програмою.

- Та ні, - парторг зморщився. - Ще кіно було з Куравльовим… «Вій».

- Це там, де вона в гробу літала! - згадав Петро.

Парторг кивнув, при цьому в око йому трапила повна чарка, і рука сама потяглася за нею.

- Так я вам скажу, дорогенькі ви мої, що усе це правда, що там сказано. Тільки не вся. А всю правду ніхто написати не міг, бо ніхто б ту правду не надрукував… Будьмо!

Колеги перезирнулися.

Господар витер пишні вуса.

- Це вам, хлопці, такий фольклор, що можна зразу дисертацію писати. Готова научна праця. Був у нас в селі семінарист. Ну точно як у Гоголя. Молодий, тільки приїхав у церкву служить. Неодружений… А ви чого не п’єте? - Він уважно прослідкував, щоб у гостей спорожніли чарки, і тільки потім повів далі: - Це давно було, але я все точно знаю. Так ви ж Гоголя читали?

Микола Пилипович кивнув, Петро теж, тому що згадав фільм.

- Оце пам’ятаєте, як вона на ньому їздить? Панночка. Ще з самого початку, до того, як у церкві літала. Впіймала, засідлала та їде. Так усе це брехня, я вам скажу, бо їздити відьмам є на чому - оно коней вони заганяють у піну, всі про це знають. А до чоловіків їм значно більша цікавість. - Парторг хитро підморгнув, від чого його лице стало схожим на квашене яблуко. - Здогадуєтесь яка?

Колеги автоматично покивали, хоча, чесно сказати, не до кінця зрозуміли думку господаря.

- Тим більше, - вів далі той, - що відьми в цьому смислі геть невгамовні, їм все мало, скільки б чоловік не старався. Вони чоловіків приворожують, а тоді тягнуть за собою на шабаш, і там уже всім кодлом…

- Трахкаються! - раптом видихнув Микола Пилипович, здогадавшись.

- Еге ж, - підняв пальця господар. - Гоголь оце написав - катаються, і всі давай за ним. А після тих катань, бувало, чоловік ледь живий, як уся банда на ньому поскаче по черзі, - він на мить замислився. - Правда, він же не міг написати, як воно по-справжньому було. Царизм був. Цензура.

Петро дивився недовірливо. У Миколи Пилиповича горіли очі.

- Ну! - заохочував він.

- Ото ж бо воно і «ну». - Парторг вміло тримав увагу слухачів, та воно й не диво, все-таки працівник ідеологічного фронту. - Так цей наш батюшка, як приїхав, зразу закохався в одну дівчину з села, вже й рушники готували…

- Вона відьма була! - не втримався Микола Пилипович і зразу отримав відсіч від оповідача.

- Не лізь поперед батька в пекло. Все скажу у свій час. Так отож. А тим часом накинула оком на молодого батюшку парторгова донька. Не моя, бо я ще молодий був, більше по комсомольській лінії, а нашого парторга тодішнього. Ну, зрозуміло, що в наш час ідеологія була не те що тепер, тоді за такі фокуси її батька могли не тільки партквитка позбавити - на Соловки загнали б. А їй, знаєте, закортіло і все, так з дівчатами буває. І от одного разу ця парторгова дочка підстерігає нашого семінариста вночі біля ставка. Це він мені потім розказував. Каже, хотів скупатися, а тут раптом ззаду щось хвать! І не одпускає. М’яке таке, а сильне. Наче подушка - і не тримає, і поворухнутися не можеш. Коротше, схопило його щось, потримало, поки борсатись перестав, а потім раз - і на землю кладе. І тут, каже він, відчуваю, що хтось залазить на мене…

Микола Пилипович ковтнув слину.

Парторг витримав паузу, обводячи слухачів поглядом, і, коли переконався, що потрібного враження досягнуто, повів далі:

- Темно було, тому він не бачив, хто це. Але, каже, відчуваю, що жінка. І давай вона на ньому стрибати. Ну він же особа духовна, пробував пручатися - а дзуськи, тримає його щось начебто й ніжно, але міцно. Отож раз вона на ньому відскакала, тоді трошки відпочила - і ще раз. А як на третій зазбиралась, то тут трохи попустила увагу, і у нашого батюшки права рука вивільнилася. Ну він, зрозуміло, обурений - чи бачено, щоб з духовною особою та таке виробляли? Тож намацує на шиї хрест, і хрестом її…

- По голові! - знову не втримався Микола Пилипович.

- Та ну! - Господар докірливо глянув на нього. - Чому по голові? Осеняє. Осеняє її хрестом. Хоча… - Він раптом зупинився. - Може, й по голові. Хто там знає. Ну вона, значить, злякалася, крикнула і теж заклякла. А сама на ньому сидить. І тут, каже батюшка, відчуваю я, що піднімається в мені великий гнів, і сам я не відаю, що роблю. Уявляєте? Так оце ж не відая, що робить, поклав він її на траву, і сам, значить, укатав три рази підряд, щоб знала, як над духовною особою знущатися.

Микола Пилипович закотив очі, щось у голові підсумовуючи і запитав:

- Це шо ж получається, п’ять раз?

- Що?

- Ну, удєлал її, п’ять раз підряд?

- Чому п’ять? - не зрозумів оповідач. - Три.

- Ну, два вона його, і три він її.

- Два та три… ну, значить, разом виходе п’ять.

- Брехня, - авторитетно заявив майор.

- Так вона ж відьма, - пояснив господар. - А відьми знають і не такі штуки. Крім того, він же в семінарії скілько років нічичирк.

- А їм хіба не можна?

- Тільки з дружиною, а він же неодружений був.

Микола Пилипович почухав потилицю. - Єслі так, тогда іще нічого, хоча скорєє всього брехня.

Петро переводив очі з одного співрозмовника на іншого, але рота поки що не відкривав.

- Ну, не знаю, - обурився парторг. - Я сам там не був, а за що купив, за те і продаю. Важливо, що він її угнобив так, що вона була вже ніяка. А ніч темна, тому він навіть не бачив, хто це. Помацав - молода наче, ну і все. Зібрав одяг та пішов. А на ранок люди кажуть - парторгова донька захворіла. Лежить не піднімається. Туди-сюди, лікарі нічого зробити не можуть. А дружина у парторга не зовсім була свідома, і вірила у всякі забобони, так от вона дочекалася, поки чоловік з хати, та й до попа - одчитай, каже, мою доньку, може, допоможе. Ночі діждалися. Щоб ніхто не бачив, що піп до парторгової хати ходе, бо самі розумієте, який це удар по ідеології. Ну, наш батюшка що - башлі в руки, будуть звуки, у цих служителів культа все просто. Збира свої ікони та до неї. Заходжу, каже, а вона лежить біла-біла. Він її за руку взяв і раптом відчуває - та сама рука. Тої самої, значить, що біля річки на нього напала. Це, значить, парторгова донька була відьмою.