Павло Шевченко - Волоцюги

- Щоб ви вже повиздихали, махновсько-куркульські виблядки!

Чорна хитка тінь комнезамівця Путкіна спіткнулась у темряві об приставлені до сінника вила і, дихнувши самогонним перегаром, спересердя грюкнула дверима сараю. Десятирічна Тетянка двома руками обійняла щойно підхоплений полумисок із теплою лушпайковою затиркою, заправленою першою весняною кропивою, і ніяк не могла погасити мимовільну усмішку, що по-дурному зачепилася за краєчки її уст. Знайшла в темряві підходяще місце - не дай, Боже, розлити, легенько розштовхала кістляве тільце. - І чого це дядько Микола такі злі? - заспано прошепелявив малий Сашко, що виборсався із соломи й одразу потягнувся до кандьору з дерев’яною ложкою. - Їж уже, - по-материнськи буркнула Тетянка.

- Та не налітай дуже, бо ще захлинешся, як минулого разу…

Вона відчувала своїм божевільним шлунком, чому так причинно змінилося село. До голодної зими 1933-го - люди як люди, а ниньки - заціпенілі, байдужі до себе напівпривиди. Байдужі - бо так легше вижити? Коли вдавалося вигребти на засніжених городах і полях бодай щось їстівне: залишки помий, корінняччя хрону, лопуха, мерзлих буряків, картоплі, моркви, упіймати очманілих котів, собак, горобців, ворон…

Зустрінеш на вулиці спухлого від голоду сусіда-колоду, - дивно, але все-таки не відсахується, мов від тифозної, довго задивляється у вічі, ніби застерігаючи на відстані цим довгим спочутливим поглядом: не бійся, дитино, ти не одна. Мабуть, мати правильно кажуть: біда добріє людей, вони, зневірені у своїх оди ночних силах, вимушені бути добрішими, надіються на взаємну підтримку, співчуття ближнього. Це як зараз у неї, Тетянки: усмішка слабшого - з надією отримати у відповідь такий же сигнал доброти, жалості, допомоги, звірити біологічну програму милосердя…

Жаліслила й тітка Мотря, далека родичка мами, жінка дядька Миколи, до яких вони із сусідським Сашком пристали місяць тому. Як тільки господар з двору - ой, ви мої сиротинки! Своєму виводку дає мелясові коржики та їм тайком суне за пазуху… Аби не знав і не бачив Микола, старший “буксирної” бригади місцевого продзагону, озвірілий від полювань за хлібом і людьми.

Лишні роти, - але ж не си-роти? Коли на Масленицю їх сім’ю вивозили після “реквізиції” за село, мама на вухо пошепки наказала: “Порівняємося з посадкою - втікай, донечко, додому, - вибалком, щоб ніхто не бачив. Під ґанком розгребеш жужелицю - там торішні горішки. Усе, що не забрали… І сторонися Деркачів - вони дітей їдять, м’ясо мертвяків на ковбасу пускають (тут мама перехрестилися). А ми скоро вернемося, як Бог дасть…”.

Парокінка з матір’ю, старшою Варварою і якимись озброєними дядьками давно розчинилася в паморозній мжичці степу, а вона ніяк не могла зрушити з рятівних хащ бузини та будяків. Через загороджувальні кордони весь день снували тудисюди кіннотники з гвинтівками й сани, вантажені усіляким збіжжям. А під вечір привезли до її посадки купу задубілих босоніж колод. Дядько Микола - він правив за їздового - підважив плечем змерзлу в’язку мерців - і в занесений снігом рівчак.

З рівчака сполохано виплигнув здичавілий кіт.

Було страшно - як і тоді, під Різдво, коли голод забрав батька і братика. Лягали спати на печі усі разом, а проснулися лише мама, Варька й Тетянка.

Від побаченого вона аж ожила - кров пішла носом. А через декілька днів на маківці поміж кіс звідкілясь налилася дивна, з квасолину, родимка.

Мабуть, у голові їсти дуже хотілося…

Мама з Варькою вернуться - яка ж я си-ротинка! І в сусідського Сашка, підібраного нею в порожній хаті, рідні знайдуться. А може, Сашко - то її живий братик? Удвох дочекаємося, перезимуємо. Он уже весна потріскує соками.

У стайні, поряд із сінником, тяжко зітхала молочним теплом тільна Лиска. Чого вона тут стоїть - це ж тітки Миронихи корова, - усе за биками зривалася. Тетянка гірше дідька боялася її, з кривавим напіврогом, зламаним у весняних коров’ячих бійках.

Невже правду гомонять у селі, ніби дядько Микола вибився у велике начальство - має преміальну десятину від реквізованого. А хто тоді махновці й куркулі?..

Тетянка поправила на сонному Сашкові перину - єдине придане, яке вона встигла взяти з колишнього рідного дому. Усе інше вимели буксирники. Міцно-міцно притиснулася до кістлявого тільця - і, напівсонна, забулася. …Тепло так, гарно, сонячно. Вона сидить на колінах у татуня і роздивляється стару світлину, щойно дістану із сімейної схованки. Купа військових на тачанці з кулеметом, якимось чорним прапором, посередині - він, татко-претатко, вусатийпревусатий, красивий-прекрасивий, вільний-превільний…

- А оце поряд зі мною, бачиш, у білій фаті, за молоду - наш отаман, батько Махно, сам Нестор Іванович! - гладив світлину своєю правою культею татунь. - Не зборонили від московських ординців сільську правду й волю, трясця його матері… Ти, доцю, тримай язик за зубами - нікому!

У небі простуджено кашлянув клин їхніх домашніх гусей. Чи то Сашко уві сні? Боже, що ж удома скажуть - погнала пасти та й не догледіла!

То все гусак сусідський, усе-таки підманив, у небо покликав. А щоб тобі… “Де гусей сховала, курва німецька?!” - сполошив видіння голос об’їждчика радгоспу Путкіна.

- Як двох байстрюків нагуляти - уміє, а совхозне добро…”…Мамо рідна, де це я і що зі мною?

- Ти вже доросла, донечко, - почулося згори, з-під павутинок.

- Мамо…

- Я з тобою, моя сонна мрійнице, я твій сонячний промінчик, твої дитячі видіння світла й тіні, чистих срібних купель…

- Ти там, мамо… А про що це дядько Микола лається?

- Так він говорить про твоїх діточок - Володю і Валю. Первісток - синок твого малого Сашка, який зараз теплиться в соломі під боком. Валю ти понесеш на війні, від полоненого німця Мартіна.

Так серце повелить - твоє і його. І буде носити ваші половинки в пошуках втраченої частинки душі… Пробач людям лихослів’я, не прив’язуй себе уразою до темряви, будь милосердною, вільною у виборі Потоку…

- Мамо… Сашко ще малий, сам дитина…

- Виросте, стане твоїм чоловіком, трактористом.

- Сашко - тракторист, він же так цього хоче!

- Мрії, мрії…Одного разу на оранці під лемехи його плуга попаде прицепник, і відправлять твого малого у допр, а звідти - на фронт, у штрафний батальйон… Загине Сашко в першому ж бою, від своїх яничар. Не бійся…

- Мамо, я хочу до тебе… Мамо!

- Темна сила хазяйнує в наших степах, доню, випиває душі, закриває світло… Геть змуліли джерела життя, потонули в покорі поклики серця і розуму… Біль, страшний біль - він забрав волю. Так мало залишилося, так багато втрачено. Слухай свої дзвони, зорій добром, умій чути, бо ти - остання ясонька, світличка нашого роду, нашої родинної енергії…

Тетянці страшенно захотілося розпитати і про те дивне світло, у якому жила її мамуся, і про того - як його - німця… Від бажання вона навіть заплямкала губами, ніби промовляючи до видіння.