Харукі Муракамі - 1Q84. Книга друга

Та незалежно від того, яка була мета, обіймати вродливу сімнадцятирічну дівчину не було чимось особливо неприємним. Іноді її вухо торкалося його щоки. її теплий подих відчувався на його шиї. її груди, порівняно з тендітним тілом, здавалися великими й твердими. їхню пругкість Тенґо намацав над самим животом. її шкіра чудово пахла. Такий особливий життєвий запах випромінює лише організм на стадії формування. Запах розпущеної в розпал літа квітки, вкритої вранішніми росинками. Схожі пахощі йому траплялися колись по дорозі до початкової школи.

«Тільки не треба ерекції, — подумав Тенґо. Бо тоді вона одразу зрозуміє. А він опиниться у трохи незручному становищі. Якими словами й ходом думок пояснить сімнадцятирічній дівчині, що випадково збудився, хоча не відчував безпосереднього статевого потягу. Але, на щастя, ерекції ще не було. І жодних її ознак. — Перестану думати про запах. Треба повернути думки на речі, ніяк не пов'язані із сексом».

Тенґо знову якийсь час думав про стосунки Сонні й Шер з парою пітонів. Чи матимуть вони спільну тему для розмови? Якщо матимуть, то яку? Співатимуть разом пісні? А коли пізніше уявлення про ковчег під час бурі вичерпалося, Тенґо взявся подумки множити тризначні числа. Він часто так робив, коли займався сексом із заміжньою подругою. Завдяки цьому затримував момент виверження сімені, до чого подруга ставилася дуже строго. А от чи це могло мати якийсь вплив на те, щоб зупинити ерекцію, він не знав. Але краще щось робити, ніж нічого. Треба щось робити.

— Я не проти, якщо підніметься, — ніби прочитавши його думки, сказала Фукаері.

— Не проти?

— У цьому нема нічого поганого.

— Нема нічого поганого, — повторив Тенґо її слова. «Як учень початкової школи на уроці статевого виховання», — подумав він. В ерекції немає нічого соромного й поганого. Але, звісно, треба вибирати підходящий час і місце.

— Значить, уже почалося очищення? — спитав Тенґо, щоб перемінити тему розмови.

Дівчина на це не відповіла. Здавалось, її маленькі чарівні вуха намагалися щось розчути крізь перекоти грому. Це Тенґо розумів. Тому вирішив більше нічого не казати. Перестав перемножувати й тризначні числа. «Якщо Фукаері не проти, то чому б йому не підніматися?» — подумав Тенґо. Та його прутень не виявляв ознак ерекції, а занурився у трясовиння спокою.

— Мені так подобається твій пісюн, — сказала заміжня подруга. — І формою, і кольором, і розміром.

— А от мені не дуже, — заперечив Тенґо.

— Чому? — тримаючи в руці його м'якого прутня, немов сонну домашню тваринку, й оцінюючи його вагу, спитала вона.

— Не знаю, — відповів Тенґо. — Мабуть, тому, що я його не вибирав.

— Дивак, — сказала подруга. — Дивно міркуєш.

Це була дуже давня розмова. Подія, що сталася ще до всесвітнього потопу, коли Ной рятувався на ковчегу.

Фукаері спокійно, ритмічно дихала теплом у шию Тенґо. У тьмяному зеленому світлі електронного годинника й поодиноких спалахів блискавки, що нарешті почалися, він розглядав її вухо, яке здавалося йому схожим на м'яку таємничу печеру. «Якби вона була моєю коханкою, я невтомно його цілував би, — думав Тенґо. — Під час сексу, занурившись в її лоно, приклав би губи до цього вуха, легенько покусував би, лизав би язиком, дихав на нього й нюхав би». Та робити це зараз він не хотів. Його ситуативне уявлення спиралося на чисте припущення — мовляв, якби вона була коханкою, то так зробив би. З морального погляду він не мав чого соромитися. Можливо.

Однак, незалежно від того, чи це морально, чи ні, йому не треба про це думати. Його прутень, здавалось, прокинувся із спокійного сну в трясовинні від постукування пальцем по спині. Позіхнув, неквапливо підвів голову й почав твердіти. І немов яхта, що відкрила свої вітрила постійно сприятливому північно-західному вітру, беззастережно досяг повної ерекції. Унаслідок цього мимоволі торкнувся попереку Фукаері. Тенґо подумки глибоко зітхнув. Відколи зникла заміжня подруга, він понад місяць не займався сексом. Напевне, причина в цьому. Треба було й далі перемножувати тризначні числа.

— Не хвилюйтеся, — сказала Фукаері. — Це ж природно, що піднявся.

— Дякую, — відказав Тенґо. — Але, можливо, карлики звідкись стежать.

— Нічого не зможуть зробити, навіть якщо стежитимуть.

— От і добре, — неспокійним голосом сказав він. — Та коли подумаю, що стежать, чомусь хвилююся.

Знову грім розпанахав небо так, наче розривав стару штору, й несамовито заторохтів віконними шибками. Здавалося, вони справді збиралися розбити вікна. Може, скло от-от таки розлетиться. Алюмінієва рама була міцна, але якщо такий лютий струс триватиме й далі, то вона навряд чи довго витримає. Великі краплі дощу й далі обстрілювали шибки, наче мисливський дріб оленя.

— Схоже, що грім майже не перемістився, — сказав Тенґо. — Зазвичай він так довго не триває.

Фукаері глянула на стелю.

— Ще якийсь час нікуди не піде.

— Скільки?

Фукаері на це не відповіла. Залишившись без відповіді і з безцільною ерекцією, Тенґо й далі боязко обіймав дівчину.

— Ще раз поїдемо до котячого міста, — сказала вона. — Тому треба заснути.

— Та хіба можна як слід заснути, коли так гримить і ще немає дев'ятої? — занепокоєно спитав він.

Тенґо подумки складав рівняння. Складне довге рівняння, розв'язок якого вже знав. Завдання полягало в тому, щоб прийти до нього якнайскоріше й найкоротшим шляхом. Він змусив мозок швидко працювати. Безбожно напружував його. Однак ерекція не припинялася. А навпаки, здавалось, зростала.

— Можна, — сказала Фукаері.

Сталося так, як вона сказала. У несамовиту безперервну зливу, серед перекотів грому, що стрясав будинок, з неспокоєм на душі й сильною ерекцією Тенґо все-таки непомітно заснув. Хоча зовсім не думав, що така річ можлива…

«Все перемішалося, — подумав він перед тим, як заснути. — Найкоротший спосіб розв'язання задачі треба якось знайти. Час для цього обмежений. А аркуш для письмової відповіді невеликий». Годинник чесно відмірював час: тік-так, тік-так, тік-так.

Тенґо незчувся, як помітив, що став голим. Як і Фукаері. На ній не було нічого. її груди мали вигляд привабливих досконалих півкуль. Бездоганних. Вони були не надто великими, все ще м'якими, такими, що поволі намагаються досягти довершеності. Хоч і були вже великими, але, здавалось, майже не відчували впливу земного тяжіння. Обидві стирчали красиво догори. Немов нові паростки лози, що прагнуть сонячного світла. Потім він помітив, що лобок у неї безволосий. Там, де мало бути волосся, видніла гладка біла шкіра, яка ще більше підкреслювала беззахисність дівчини. Між ногами прозирало її лоно, що здавалось таким же щойно створеним, як і вухо. Можливо, й справді його недавно зроблено. «І вухо, й лоно дуже схожі між собою», — подумав Тенґо. Звернені вгору, вони наче до чогось дослухалися. Скажімо, до ледве чутного далекого дзвону.