Харукі Муракамі - 1Q84. Книга друга

Здавалось, що цей чоловік мав несиметричні й будову тіла, й риси обличчя. Тенґо помітив це з першого погляду. Звичайно, людське тіло більшою чи меншою мірою несиметричне, і це не суперечить законам природи. Та в цього чоловіка навіть ліва та права брови трохи різнилися. Ліве яєчко висіло трохи нижче від правого. Наші тіла не є товарами масового виробництва, зробленими на заводі за однією міркою. Та от у незнайомця відмінність між правим і лівим переходила за межі здорового глузду. Таке явне порушення балансу будь-кого під час першої зустрічі мимоволі дратувало й псувало настрій. Як спотворене, але надзвичайно виразне власне зображення у викривленому дзеркалі.

Його сірий костюм укривала безліч тонких складок, схожих на проталини від льодовика в горах. Обидва краї комірця його білої сорочки виступали назовні, вузол краватки так скособочився, що здавалось, ніби випручувався із свого вимушеного неприємного становища. І костюм, і краватка, й сорочка мали трохи завеликий розмір. Візерунок на краватці скидався на малюнок переплутаної вермішелі, нанесений невправною рукою художника-початківця. Усе це, здавалось, було куплене під час дешевого розпродажу для тимчасового користування. Та коли Тенґо довго дивився, то одяг чоловіка щораз більше здавався убогим. Сам Тенґо майже не приділяв уваги одягу, але напрочуд чутливо реагував на зовнішній вигляд інших людей. Якби йому довелося вибирати з людей, які йому траплялися за останні десять років, найнеохайніше вдягнених, то цей чоловік, напевне, увійшов би в такий досить короткий список. Його вміння одягатися не просто було жахливим, а навіть справляло враження навмисного спаплюження поняття «одяг».

Коли Тенґо зайшов у приймальню, незнайомець встав, вийняв візитну картку і ввічливо передав йому. На картці було написано: «Усікава Тосіхару», а внизу — латинськими літерами надруковано: «Ushikawa Toshiharu». Зазначалась також його посада: «Штатний директор Фонду як юридичної особи «Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва». Адреса фонду: район Тійода, Кодзіматі. Вказувався номер телефону. Що це за організація «Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва» й що таке «штатний директор», Тенґо, звичайно, не знав. Але візитна картка з чудовими тисненими ієрогліфами не викликала сумніву щодо її правдивості. Прочитавши її, Тенґо знову перевів погляд на гостя. І подумав, що, напевне, немає людини, яка за своїм враженням настільки не відповідала б указаній посаді.

Обидва, один напроти одного, посідали на свої дивани за низьким столом. Кілька разів старанно витерши хустинкою піт на чолі, гість засунув її, пожмакану, у кишеню піджака. Жінка з приймальні принесла їм чаю. Тенґо їй подякував. Усікава не сказав нічого.

— Вибачте, що прийшов до вас під час перерви без попередньої домовленості, — почав Усікава. Говорив увічливо, але в його інтонації відчувався трохи компанійський настрій, який також Тенґо не сподобався. — Ви ще не обідали? Може, вийдемо й десь перекусимо?

— Я на роботі не обідаю, — відповів Тенґо. — Злегка перекушую пополудні, після лекцій. А тому цим не переймайтеся.

— Зрозуміло. То побудьмо тут. Бо, здається, тут можна спокійно поговорити, — і він, ніби оцінюючи приймальню, оглянувся навколо. А приймальня мала скромний вигляд. На стіні висіла велика картина якоїсь гори, намальованої олійними фарбами не дуже щедро. У вазоні стояла квітка, схожа на жоржину, що викликала в уяві образ млявої, некмітливої жінки середніх літ. Тенґо ніяк не розумів, навіщо, власне, потрібна підготовчій школі така похмура приймальня.

— Я забув вам сказати, що, як написано у візитній картці, мене звати Усікава. Усі друзі називають мене Усі. Ніхто не каже офіційно Усікава-кун, а просто Усі, — пояснив гість усміхаючись.

«Друзі? Власне, які люди з власної охоти стали його друзями?» — раптом засумнівався Тенґо просто з цікавості.

Якщо чесно говорити про перше враження, то в очах Тенґо Усікава скидався на щось огидне, що виповзло зпід землі. Щось липке, незбагненної будови, що насправді не мало б вилазити на світ божий. Може, його вивів зпід кам'яної брили Ебісуно-сенсей. Тенґо несамохіть насупив брови й поклав візитну картку, що була в його руках, на стіл.

— Кавана-сан, я знаю, що ви, як завжди, зайняті. А тому почну без зайвих передмов. З найголовнішого, — сказав Усікава.

Він ковтнув чаю і провадив далі:

— Можливо, ви не чули про «Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва». — Тенґо кивнув. — Це порівняно недавно створений фонд як юридична особа, в центр діяльності якого поставлено завдання: вишукувати в галузі науки й мистецтва молоді своєрідні таланти, особливо не дуже відомі громадськості, й допомагати їм розвиватися. Одне слово, його мета полягає в тому, щоб вирощувати молоді паростки в усіх галузях сучасної японської культури, на яких триматиметься наступна епоха. За домовленістю з фахівцями в різних галузях ми добиратимемо кандидатів на отримання фінансової допомоги. Щороку її дістане п'ять митців і дослідників. Вони зможуть робити те, що їм подобається. Ніхто їх ні в чому не обмежуватиме. Але наприкінці року вони зобов'язані подати нам офіційний звіт про свою працю. Досить буде просто написати, чим вони займалися упродовж року та яких результатів досягли. Зібрані матеріали опублікує на своїх сторінках журнал, який випускає наш фонд. Нічого складного в цьому немає. Головне, щоб від розпочатої діяльності будь-що залишилися документальні звіти про реальні досягнення. Інакше кажучи, ми перебуваємо на етапі посіву. Якщо говорити конкретно, то річна допомога одній людині становить три мільйони єн.

— Це дуже щедро, — сказав Тенґо.

— Щоб створити або знайти щось важливе, потрібен час та гроші. Звичайно, навіть маючи їх, не обов'язково вдається досягти чудових результатів. Однак вони не завадять. Особливо якщо мати на увазі, що часу завжди не вистачає. Годинник постійно вистукує: тік-так-тік-так… Час швидко минає. Шанси втрачаються. А якщо гроші є, то час можна купити. І не тільки час. Але також і свободу. Час і свобода — найдорожче для людини, що можна купити за гроші. Після таких слів Тенґо машинально зиркнув на годинник. Час справді безперервно — тік-так-тік-так! — минав.

— Вибачте, що забираю у вас час, — квапливо сказав гість. Видно, хотів переконати. — Не гаймо часу. Звичайно, тепер за три мільйони єн упродовж року не можна розкошувати. Але в житті молодої людини це, без сумніву, велика підмога. Наша головна мета полягає в тому, щоб дати їй змогу не надриватися на роботі заради заробітку, а цілий рік повністю зосередитися на дослідницькій і творчій праці. Якщо після перевірки наприкінці року директорат визнає результати вартими уваги, то залишиться шанс отримати допомогу і в подальшому.