Любко Дереш - КУЛЬТ

Дарця обтрусила зі штанів та тоненького в’язаного светрика дрібки кварцу і сланцю (вона була босою) і рушила по приємному для ніг піску до темноти на горизонті.

Припарювало. Повітря було тут застояним і нерухомим, як у великому замкнутому анґарі. Як перед грозою. Вона наблизилася до темної цятки достатньо близько, аби розгледіти її.

На сірому піску стояла канапа з вишукано гнутими дерев’яними ніжками і рамою, оббита кривавим оксамитом.

На канапі у вільній, невимушеній позі сидів, заклавши ногу за ногу, дивний пан, зодягнутий у легкий чорний костюм трійку: чорні штани і вільна маринарка, чорна сорочка і чорна камізелька, і чорний крават на шиї. Пан мав довге, до плечей, чорне з сивиною волосся, витягнуте бліде лице, затулені чорними окулярами очі та рухливі, чорно сиві брови, які часто вистрибували із затінку окулярів.

На колінах у добродія звично і зручно спочивала електро гітара. Від гітари, наскільки вона бачила, не тягнулося жодного дроту.

Добродій у чорному скривив губи в легкому вишкірі й пробігся пальцями павуками по виблискуючих струнах.

Звук, здавалося, затопив цілу пустелю, такий чистий, прозорий і кристалічно рідкий, наче йшов із космосу.

Від несподіванки Дарця втягнула голову в плечі. На своє безмежне здивування, вона розпізнала риф із «Кулемета»

Джиммі Гендрикса.

Нарешті Дарця стала обличчям до обличчя з добродієм у чорному.

Той посміхнувся щиріше і кинув:

- Нарешті. (краплина води, що падає у воду) - Де я? - тихо поцікавилася Дарця. Вона не раз чула цей голос, зовсім недавно він (чи, може, і не він) говорив у неї в голові.

Чорні брови виповзли з тіні окулярів у здивуванні.

Усмішка.

- Де ти? - пауза. За нею: - А ти таки справді дивна. Дивна дівчинка, скажу тобі. Найдивніша зі всіх, хто сюди приходив.

Особлива дівчинка. Якщо хочеш знати, особлива дівчинко, - у залі для транзитних гостей.

Дарця насупилась:

- А де Юрко Банзай?

Пауза.

- Де Банзай? Банзай там, де йому і слід бути. А що, сумуєш?

Дарця змовчала.

- А хто ти? Ти Волинкар?

Пауза. Пан із гітарою торкнув струн і взяв два три акорди.

Ті видалися знайомими теж: щось із «Led Zeppelin», а може - «Creedence Clearwater Revival».

- Один мій давній знайомий приходив сюди недавно…

Він зве мене Сатиром. Розумієш? Я старий мудрий Сатир Гітарист, і будь певна, що я не Волинкар. Проте… я, сказати б, максимально наближений до нього. Я з його найближчого оточення. Щось на зразок родини.

Дарця знову насупилась, проте ледь кивнула.

- Той чоловік, Король Ящірка, - класний хлопець… Як, зрештою, і Гендрикс. Той хлопець просив заспівати оду його члену.

Порив вітру.

Дарця розтерла гусячу шкіру на руках.

- О, здається, тобі вже скоро треба буде йти, - промовив Сатир, позираючи на гітару. Дарця глянула через плече і побачила позаду себе стовп, раніше його, здається, не було.

До стовпа на чеснім слові кріпилася стара поіржавіла з країв дірява табличка:

Дарця несподівано заскиглила:

- Я хочу назад! Поверни мене назад, добре?

- Ні, ти таки справді дивна. Але поскільки ти особлива - раз хочеш, можеш повертатись… Але ти пошкодуєш, вір мені на слово.

- Ні ні, я не пошкодую, все круто, правда, я не шкодува тиму! - запевнила Дарця добродія.

- Ну тоді йди.

ЙДИ!!!

!!!!!!!!!!!!!

вона зірвалася з лікарняного ліжка, та сильна рука повернула її на подушку. Білий колір, іскристий біль, просторий і ниючий, наче зрідлий ультразвук, та запах лікарні. Дарця не могла сконцентрувати погляд. Двоїлося в очах. Біль і рухи, сковані гіпсом та бинтами.

- Тихо, тихо! Лежи! Лєнка, вона прийшла до тями!

Промедолу, два куби! Ну, Лєнка! Рухайся!

Укол. Ватяна темрява

!!!!!!!!!!!!

Дарця отямилась із жахливим розумінням того, що втратила руки назавжди. Під час операції ампутували обидві руки і ліву ступню, начисто розтовчену уламком бетонної панелі

вона кричала до хрипоти. Медсестра Лєнка впала в нерви і вгатила їй триста мілілітрів промедолу. Дарця відчула задуху, парноту та благословенну тишу транзитного залу.

Тиск упав майже до нуля

відчуття польоту (слайд: струмок по кам’яному гірському руслі)

лечу?

(весна)

- Привіт.

Старий мудрий Сатир Гітарист так само продовжував стискати гітару, наче юну тендітну коханку.

Дарця дивилася на Сатира замислено і сумно. Кілька секунд пан у чорному мовчав.

- Ти хороша, ти це знаєш? Направду!

Дарця байдуже знизала плечима.

- А тепер іди. На тебе чекають.

Дарця вже розвернулася йти за дороговказом, але зупинилася й глянула на Гітариста востаннє.

- Дякую, - промовила вона.

Усмішка.

- Йди. Не затримуйся тут. І передавай привіт Банзаю - він мене повинен пам’ятати!

Дарця повернулася і пішла. Сатир знову взявся переби рати струни коханки, тепер уже (слайд: табун коней) «Дім сонця, що сходить». Сумно легке і блюзове. (слайд: краплина падає у воду) Вона ішла у напрямку дороговказу,

(арґумент переродження)

віддаляючись від канапи з Сатиром, канапи посеред

(слайд: туман над озером)

безмежного Ніде.

(ГосподийдудотебетвояДарцяБорхес)

(амінь)

серпень 2000 - січень 2001