Олена Захарченко - СІМ ВОРІТ

"Ох, як ти все валиш в одну купу! Ну до чого тут Еней?!"

Вона підійшла до мене близенько і поклала руку на плече. Рука була худа і пахла пивом.

"А Пушкіна читав? Про царівну й сім богатирів? Там же зашифрований давній міф про Інанну, шумерську богиню плодючості і плотського кохання, яка спускається в підземне царство. Спускається, проходячи СІМ воріт, а тоді її вбивають".

"Так царівну якраз і не вбили".

Зовсім близенько до мене нахилилась, в очі втупилася своїми здоровенними очиськами – десь я її вже бачив, чи то танцювала по тих дискотеках, що я пропадав колись… Хто вона така?

"Так і з Інанною… – шепотіла. -Не все так просто… Ти ж не читав міфу, правда?"

І тут Лахудра спритно вихопила в мене з рук квітку і кинулася тікати. Я схопив її за сукню, але вона легко вискочила з сукні, вона була в слизькому топі і в зелених шовкових штанах, блискучих, як зміїна шкіра.

"Еееей!" – і шугнув за нею, але вона вже сховалася в підвалах, між нелюдів, яких було багато-багато, і Труш, схопивши мене за руки, витяг назад на площу.

Я би плакав, якби не така злість:

"Це ж квітка із Полтви!!! Це ж квітка із Полтви!!! Я ж її добув!" – і далі я так став обзивати Лахудру, так нещадно кромсав її сукню, що не помітив, із якого боку приїхав трамвай. Із трамвая вийшов Іван Федоров, привітався з Трушем, глянув на мене і подався до свого постаменту, виростаючи з кожним кроком.

"Ну от, Ваня вернувся. Скоро вже світанок, – сказав Труш. – Не бійся, Олегу, може воно і на краще".

Йому, звичайно, було видніше, але я вив і хитався, і бився головою об трамвайний бік. Я ж ту квітку сам добув із дна Полтви! Мене ж миші їли, і ті кістяки на мене дивилися… І пан Боїм, злий чоловічок, доглядач неіснуючого кладовища…

А от Лахудра ніяких небезпек не переживала, нікуди не лазила… Падлюка брехлива!

"Не бійся! – потішав мене Труш. – Лахудра не зможе скористатися твоєю квіткою. Вона зостанеться тепер між нелюдів".

"Але житиме, скільки захоче!"

"…і все буде молода і гарна. Тільки, знаєш, нелюди і так живуть, скільки хочуть".

"Тобто – якби я лишився з нелюдами, то я б ніколи не помер?"

"А тобі би хотілося лишитися з нелюдами?"

Львівські бабці, які люблять годувати ворон, голубів і горобців крихтами й сухарями, дуже дивувалися – що це за горобець такий? Весь у пилюці, зі стріпаним пір'ям, літає сюди-туди, інші горобці то битися з ним пробують, то познайомитись – він не реагує, втікає, тільки пурхає по місту, як ошалілий.

Два рази його мало не задавила машина, шість разів виганяли з магазинів і ресторанів, і один – із лікарні. Щоразу це створювало паніку і біганину.

Врешті-решт, уже ввечері, той скажений горобець заснув, примостившись іззаду на якомусь трамваї, і трамвай завіз його до депо.

Прокинувшись, горобець покліпав очима, покрутив голівкою, нічого не побачив і не зрозумів, де він, тоді відлетів трохи від трамваю, вдарився там об землю і став невисоким парубійком, коротко стриженим, у чорній курточці і з гострим носом.

Юнак – його, до речі, звали Елфі – трохи постояв, подивився спочатку в небо, потім на телевізійну вишку на Високому Замку, почухав очі, підстрибнув два рази і пішов потроху вибиратися з депо.

На вулиці він зустрів людей, що жували смажені пиріжки, і запитав їх, котра година і як йому вийти на Личаківку вулицю.

Йому відповіли, що вже десята і трамваї не ходять – це він і сам знав, бо тільки з депо, – і пояснили, довго махаючи руками і пиріжками, куди повернути і на що орієнтуватися.

Тримаючи в голові повороти й орієнтири, Елфі, майже не заблукавши, дійшов до Личаківської вулиці всього за якісь півтори години і став думати, як би йому пролізти на цвинтар.

Потім він таки проліз туди через одну таємну дірку, якою ходять усі, кому лінь обходити, і почав милуватися старовинними надгробками. Йому треба було дочекатись, коли ж студенти, злодійкувато озираючись, підуть до своїх гуртожитків, розказувати там, присьорбуючи чайок, як вони бачили те, чого насправді ніколи не буває; і коли з'явиться таємниче тьмяне світло під однією з монументальних плит.

Десь тут.

Або тут.

Годині так о першій або о другій ночі Елфі зрозумів, що він або повний ідіот, або Марина чогось не доказала. Бо ні світла, ні таємничих дідів із уламками корони в сплутаному сивому волоссі не було.

Взагалі нічого цікавого не було, навіть привидів мандрівних. Одні студенти.

"Так, – подумав Елфі. – Так. Тільки без паніки. Я просто щось не так роблю. А що? ТАК… Спокійно. Все повинно бути просто. Я мушу знайти цих дідів, бо хто ж їй допоможе, як не я? Навіть переживати за її бідну голівоньку нема кому…"

І Елфі, юнак-горобець, став насвистувати похмуру пісеньку, яку – він чув – часом наспівувала Маринка – і яка своїм похмурим мотивом якраз пасувала до його настрою.

Від найближчої могили, почувши пісеньку, з панічними криками втекли дві дівки.

Якийсь добродій у капелюсі, що солідно прогулювався, ніби йому тут не ніч і не кладовище, а Стрийський парк у неділю, проходячи повз Елфі, незадоволено покректав:

"Розспівалися тут".

Потім зупинився, прислухався і вернувся.

"А що ви, власне, тут робите?"

"Гуляю, – відповів Елфі. – А ви?"

Чоловік пересмикнув плечима, заклав руки за спиною і знову пішов. Потім повернувся.

"Перепрошую, а хто це вас навчив співати цей гімн?"

"Це не гімн. Це улюблена пісенька однієї моєї знайомої".

"Хм… Хм… А як її звати?"

"Її звати Марина Чех. А що?"

"Он як…"

І знову зібрався йти. І таки не пішов.

"А як вона себе почуває?"

"Не знаю. Думаю, погано. А що?"

"Ви, здається, мене тут шукали?"

"Та ні, навряд. А ви хто?"

"Якщо ви від Марини, то я – Енліль".

Заплутують чесних горобців! Елфі хотів сердито спитати в цього вчителя на пенсії, де він дів сьогодні свою корону і довге сиве сплутане волосся, але передумав. Замість того уточнив:

"Скажіть-но, а з-під якої плити ви вилізли?"

"Ану юначе, не грубіть старшим! Що за вигадки? Яка плита? Я поки ще, на щастя, маю хату свою і не ночую під плитами!"

"Та мені яка різниця? Я питаю, бо услід за вами з-під тої самої плити має лізти Нана, а потім – Енкі. Мені потрібен Енкі. Бо ви мені не допоможете".

"Хм… Це вам Інанна наша дорога сказала, що не допоможу?"

"Ні. Це мені сказала Марина".

"Тааак. А яка вам треба допомога?"

"Не мені, а їй. Вона в біді".

"Якусь контрольну завалила?"

"Пане, мені потрібен Енкі. Скажіть, будь-ласка, де його знайти?"

Старий тупнув ногою, махнув руками, але тут одна зі статуй на старовинних надгробках змахнула руками з себе нічних метеликів, зі скрипом звелась на ноги з колін, зітхнула і сказала: