Олена Захарченко - СІМ ВОРІТ

Труп цигана в рам’ї якомусь, до пояса накритий, і ще й обличчя окремо вкрите помаранчевою жилеткою, яку колійні робітники носять. Хтось із тих, що стояли, мене за руку – хап!

Ненавиджу, коли мене за руки хапають!

"Подивись! – каже мені і тримає за руку. – Постій тут, бо ж воно таке… Постій – я зараз міліцію покличу".

І пішов, і всі якось розійшлись, одна я лишилася при тому трупі сторожити, міліцію чекати, нікого нема, я стою. І тут труп поворушився, сів, скинув із мертвого свого обличчя накривку, я обімліла, кричати сил не було, ноги потерпли, здалося, що зараз помру від жаху, а він промимрив мертвими губами:

"Інанно?"

Тоді встав і пішов, лупаючи мертвими баньками, ноги йому тяжко згиналися, не дихав.

"Інанно! – тільки стогнав, шукав мене, не знаходив, а я мовчала. – Інанно! Я чую тебе! Ти тут? Інанно! Кажи, де ти? Інанно! Я сторож при воротах. Чуєш? Я сторож при воротах… Я мушу взяти плату… щоб тебе пропустити".

Я спитала:

"Яку плату?"

І він мене знайшов.

Від нього смерділо, в роті чвакала якась чи то кров (щось густе і чорне), він не дихав, і його тверді руки були холодні.

"Звідти не вертаються, Інанно! Не йди. Повернися додому, поки маєш іще час!"

Я нічого не відповіла. Я не розуміла, про що він каже.

"Не хочеш… – заплямкав чорним і липким у роті труп. – Добре. Тоді слухайся законів нашого царства. Тоді покірна будь. І мовчи. Тебе поведе Неті. Чекатиме тебе за брамою. Плати!"

"Що?"

"Плати! Як проходитимеш через кожну з брам – мусиш платити! Корися нашим законам, Інанно, і мовчи!"

"Скільки?"

"Питай "що". Питатимеш віднині "що?". Волосся".

"Яке волосся?"

Труп гупнув на землю, поповзав і налапав ніж. Тоді хапнув мене за ногу, підвівся, чіпляючись за мій одяг, і став обрізати мені ножем волосся.

Я хотіла вирватися, шарпнулась, голова запаморочилася, я замахала руками, очі потерла… і побачила, що стою в залі приміського вокзалу, радіоголос ласкаво повідомляв, що електричка на Миронівку відходить із 23-ої колії.

Примарилося? Нічого не було?

Досі руки тремтять.

Отак мені і треба – щоб ночами спала, а не банячила з Юлькою. Ну, вона з горя, хлопець її все-таки загинув… А я – чого? Од жаху?

Голос іще раз повторив про двадцять третю колію, електричку на Миронівку, і я задумалась – а якими такими дорогами воно їде на ту Миронівку? Здається, точно через Фастів…

І, зірвавшись, побігла купувати квитка хоч до Фастова, це в тому напрямку, бо краще їхати, ніж тут сидіти, тут зі мною щось зле робиться, мариться якась маячня!

Їхати!

Виявилося, що студентський я забула вдома, зате взяла читацький бібліотеки імені Вернадського, але по ньому Укрзалізниця студентських квитків не продає, тож довелося мені брати повний.

Тепер ще аби грошей вистачило добратися!

Перед приміськими коліями – рядком автомати, щоб у них пхати свій квиток, і тоді вони тебе пропустять.

Мудра техніка.

Тільки не потрібна, бо он стоїть жіночка у формі і перевіряє квиточки вручну, автомати ж відключені.

Тоді до Фастова, а далі побачимо – може, підійде якась інша електричка, може, там автобуси ходять?

Потім я сіла біля вікна, відразу ж пошкодувала, що біля вікна – сонце било прямо в очі, і стало жарко, але пересісти вже не було куди.

Треба трохи поспати, бо вже не спала дві ночі. У той злощасний понеділок, це позавчора, – ми одразу поїхали до Юлі, тобто то Артура, в морг, хоч нас там і не треба було, тільки не могли вдома лишатися. Юлю знайшли, а вона так чудово трималася, така спокійна, така стримана! А я ревіла.

Ми тоді Юлю забрали до нас, і вона сиділа мовчки в нас на кухні цілу ніч, а ми варили чай, поїли її.

Потім були пари і його – Артурові – батьки, міліція, допити, я вже не ревіла, я за Олега боялася – він як дурний став, а потім поїхала до Юлі, вона в гуртожитку живе, бо в Артура батьки строгі, хоч квартиру йому купили на Подолі, але Юля там рідко бувала. Тоді в гуртожитку ми знову не спали – цілу ніч сиділи, балакали, пили якусь гидоту, чи то самогон, чи то вино якесь, а потім на пари.

Десь годині о дванадцятій… чи пізніше… їй подзвонила його мати, і вона мені так одразу – їдемо на похорон, він уже там, його вже завезли, завтра там ховатимуть… їдемо…

Ну от.

Перон нарешті смикнувся за моїм вікном, із сонцем у очі, і електричка рушила. Пасажири-люди подіставали свої мобілки, телефонували родичам і казали: "Вже виїхав! Да! Вже в елєктрічці! Да! Подзвоню, як будемо під’їжать!". Розпитували: "А ви як там? Ну, нормально?" – і таке всяке інше. Я подумала, що це так добре, коли є кому подзвонити, хтось за тебе переймається. І написала есемеску Юлі, що вже їду, щоб вона не хвилювалась, а спокійно йшла напиватися з чужими дядьками до підозрілого купе.

А вона так і зробить, я її знаю.

Бо їй хочеться ревіти.

Потім я трохи подивилась у вікно, як минали київські передмістя, а як дивитися вже не було на що – пішли рядком за вікном дерева жовті – то знову трохи подумала про Юлю, і написала есемеску нашій колишній одногрупниці Улясі, добрій душі, щоб вона вийшла її до поїзда зустріти, бо потяг приїде вночі, Юля буде п’яна і дуже нещасна. Хай би її хтось провів до Артурового дому.

А так добре трималася спочатку… Я тоді ревіла, як дурна, а вона – нічого.

Заснути на цьому сонці було неможливо. Через якусь годинку я вже стала вся мокра і червона, а воно палило, нагріваючи все, що у вагоні. Мою червону морду – в першу чергу. Краще вже вийти до тамбура, трохи постояти – там дме, там холодно, там не буде оцієї тітки, що сидить навпроти і витріщила очі, ніби бачить перед собою не нормальну студентку з Києво-Могилянської академії, а медузу Горгону або щось гірше.

І отой дядько якось так глипає, підозріло.

Мені здалося, що від мене пахне трупом, понюхала светр – ніби ні, але той самий запах, і голос ніби мариться: "Інанно! Інанно! – як грамофон старий, деренчливий. – Поведе тебе Неті!"

Зараз знову ще щось примариться…

І я вийшла в тамбур, подихати.

Там стояла, спершись об стінку, і палила блондинка в джинсах і рожевій кофтинці, помахуючи скрученим журналом.

"Прівєт! – фамільярно сказала вона мені. – Це тебе треба вести? Ну і причосочка! Ножом він тебе, да? На – хоч розчешись".

Я аж оглянулась – ні, таки ні, каже, і тикає якогось пластмасового гребінця.

Я взяла.

"Ти мене знаєш? " – спитала її.

"Да, я тебе вже полчаса жду! Він мені сказав…"

"Хто?"

"Ну, цей… циган".

"А ти хто?"

"Ну, тіпа Неті. Провідник. Вобщє-то – Наташка. А тебе як звати?"

"Марина".

"Харашо. Ну шо – пашлі, Марина?"

І відкрила хляпаючі залізні двері тамбура, ніби зібралась іти в сусідній вагон.

За дверима тамбура, куди мене повела Наташка, тобто древнє божество Неті, за тими дверима не було з'єднання вагонного, а було там слабеньке світло і якийсь земляний печерний коридор.