Андрій Дурунда - Вікторія регія

…Навесні, коли мої посестри Ясениця, Сорочий Верх, Черешний вдягалися в новеньку зелену одежу, щосвітання живодайною росою омивалися – я пухла від заздрощів і жалю, сивіла. Сіре каміння давило мене. Навіть людям, що нерідко за землю стинали собі голови, продавали молодість і силу, занапащували долі свої – я була не потрібна.

Чи є щось гірше у цьому світі, коли ти – зайвий на празнику життя?…

«Люди, люди-небораки, не плюйте на мене, а прийдіть сюди, вивільніть з каменю – сторицею віддячуся, бо сотні тисяч літ ніхто не спивав мою силу. Я би теж цвіла-розквітала, лиш брили не дають, як нещастя, давлять мої груди. Прийдіть, люди!» – весною-літом даремно молилась я, схлипуючи і стогнучи. Ніхто не чув мого зболеного голосу.

Голодняк теж не чув. В мої долоні камінні його привела безвихідь. Діватися йому просто було нікуди, хіба прямо в Латорицю, в каміння гостре головою. З Марусею і трьома синами жив у попівській комірчині. Доглядали корови, коні, свині, вівці, дивилися за садом і будинком слуги Божого. За це обіцяв їм дати клапоть гарної земельки.

З усіх сил старався Василь: ось-ось строк наділу повинен був надійти.

Аж раптом… Це було пізно ввечері. Залетів піп у комірку – черлений, ящірячі очі огнем палають:

– Забирайся, вонячий свинарю, з мого двору! І жону твою вошиву, і свинарчат я видіти туйки не хочу! Геть, геть! – верещав осатанілий панотець, безжально викидуючи в ніч пожитки.

Дивився на те могутній Голодняк важко дихаючи. Мовби душу з нього виривали.

«За що? Про що? Чому?… Боже в небесах, ци ти видиш, ци ти чуєш, що робить твій слуга? Мовчиш, Боже, мовчиш… Мовчати – легко…»

Я чула, в чім річ.

Валицький був уже посеред літа, а його дружина Єленька ще по-весняному цвіла. Він тремтів над нею, як осиковий лист. Чийсь злий язик нашептав попу, що Голодняк, слуга, нібито з Єленькою…

Священнику цього було досить, аби розправитися з Василем.

Хто посміє супроти попа піти? Коли за ним – і староста Юрина косоокий, і крамар Мошкович, і суди всякі… Е, що рахувати: не тягатися ж бідареві з священником, не доводити свою правоту. Та й яка правота? Марш геть – ось твоя правота.

Заночували в сусідів, бо рідні в селі – ні в нього, ні в Марусі, а другого дня…

Пізня осінь плакала наді мною, і сльози з височини падали колючі й студені. Я звикла до них за тисячі осеней. Але такої печальної днини моє лице раптом щось гаряче обпекло.

Стрепенулась я, розплющила очі – і ледь не скрикнула від несподіванки: на камені-кругляку сидів чоловік років тридцяти, здавивши голову долонями. З його сірих очей котилися сльозини. Я всього набачилася: плачу зір і звірів, трав і вітрів, але щоб чоловік… То вже згодом гора Ясениця, яка найближче до мене, розповіла все.

Старий священник Валицький кохав свою дружину понад усе на білім світі… Навіть ночами деколи тихо виходив надвір і ставав з сокирою під її вікно, за кущем: чи не крастиметься хтось до неї? Здурів із ревнощів, казали люди.

Я завжди заздрила Ясениці: з висоти усе видно.

Неподалік – Василева дружина з дітьми. Вона була ніби безумна.

Щось хруснуло в тиші. Зціпив зуби Голодняк піднявся. Суворий, аж чорний.

– Ну, Марусьо, се земля – нічийна. Відси нас ніхто не вижене. Туйки і почнеме нове життя.

Глянула на чоловіка тихо і безнадійно, потім на пустир, далі – за річку Латорицю, де в гурті стояли хати. А вода шуміла, мовби сміялася: ба як ви будете мене переходити, як до вас люди йтимуть?

Кладку зробите? Та я її першої ж зливи знесу.

А я зраділа, що комусь стала потрібна, і виставила Голодняку кращі камені свої. Бери даром, зводь фундамент, стіни. І тобі користь, і мені легше стане. Не лишай мене. Бо так важко без гомону людського, без життя, особливо ж у довгі зими.

Кажуть – земля спить під снігами. Неправда це. Я спати не можу. Я завжди жду.

Дощик.

Сонце.

Траву…

Не знаю, як інші міжгір’я, верхи, плаї, а я найбільше раділа людям. Бо люди – це… Боюся сказати навіть… це особлива гордість і особлива краса земна.

Тому я так стрепенулась, коли зачула Голодняків намір. Я всі свої душевні сили напружила, одна думка пульсувала в мені: «Зостаньтеся, люди. Не лишайте мене, богами прошу вас, бо я геть здичавію в самоті…» Боже, як я гірко помилялася, і як буду за це каятися і каратися потім… Але тоді мої нестримні душевні бажання, мабуть, якимсь чином перелилися Голодняку і він мовив твердішим голосом:

– Доста. Туйки буде хижа. Зносім каміння. Зима за плечима. Не збудуємо – вимерзнемо, як цуценята.

Пливла мжичка з небес. Осінь накривала нас студеним крилом.

Голодняки копошилися по рівнині, мати з малими носила, батько – закладав фундамент.

Серед поля, серед долі…

Нове життя наступило для мене.

Тяжко було дивитися на муку людську.

…Голоднячка несла кругляк, опустила його коло чоловіка – і caмa впала, знесилена. Можливо, ласкаве слово хотіла вчути, може, спомогу чекала. А він…

– Ти – лежати? Побив би тя Богочко, а зимувати де думаєш? Вставай! – заревів і бухнув кулачиськом межи плечі. Це вдарила не лють, а біда.

Підвелася, ні жива, ні мертва, стогнучи, крізь сльози глянула на нього, харкнула кров’ю на купу каміння і прохрипіла:

– Закляло би ся і се місце, і каміння, і життя…

Прокляття було таким щиросердим, таким несказанно тяжким що мені зробилося аж лячно. Може, в таку нещасну хвилину вимовила його, бo справдиться це, збудеться!

Тоді, може, вперше занила моя душа від людської жорстокості.

А далі… ні, не звикла. Я не могла й ніколи не зможу звикнути до наруги. Це – неможливо. Люди, мабуть, звикають. Бо інакше б не терпіли.

Фундамент був широкий, надійний. Щось віще керувало тоді Голодняком. Бо в сорок четвертому, коли я здригатимуся під війною, і кулі Другої світової свистітимуть наді мною – цей широкий мур врятує не одне життя від смерті. Оскаженілі чужинці з нашитими павукоподібними хрестами, втікаючи, розстрілюватимуть усіх на своїй ганебній путі. Запалахкочу я, закривавлю, застогну…

Але то вже буде аж потім, через пару десятків літ, коли я, змучена, оплакана, нещасна, проклята, зватимуся Бразилією.

Ніхто про це ще не знав у ту сльотаву осінь, ніхто, навіть гора Ясениця, якій зверху півсвіту видно.

Звідки їй знати долі людськії? Коли й людям самим це не відомо.

Вивели Голодняки стіни, вкрили соломою та й поселилися.

Тої першої зими вмер середульший, Михайлик, дев’ятилітній. Не знаю, від чого, але не з розкошів.

…Мене вкрив сніг. Я нічого не бачила, тільки в різдвяну ніч вчула проймаючий душу дикий скрик Голоднячки. Вона вибігла з хати – мабуть, босоніж, бо сніг не порипував під її ногами, та й помчала, як божевільна, до криниці. Тут я і вгледіла її – простоволосу, страшну. Вона йойкала, заломлюючи д’горі руки, де блистіли мудрі й незрушні зорі. Мовби звідси могла почути її синова душа.