Валентин Чемерис - Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

«Вони кмітливі й проникливі, дотепні й надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя… Вони добре загартовані, легко переносять спеку й холод, спрагу й голод, невтомні в битвах, відважні, сміливі, чи, радше, одчайдушні, власним життям не дорожать… Вони високі на зріст, вправні, енергійні, люблять ходити в гарному одязі… відзначаються міцним здоров’ям і навіть не хворіють. Мало хто з козаків умирає від недуги, хіба що у глибокій старості, бо більшість із них гине на полі слави».

Теж мерсі боку, мсьє Боплан!

І навіть турецький літописець Наїм Челебі (XVII ст.) – козаки, не забуваймо, воювали з одноплемінниками Наїми, – так ось, навіть турок Наїма так зауважив про українських козаків, ворогів його співвітчизників:

«Можна впевнено сказати, що неможливо знайти на землі людей більш сміливих, які так мало піклувались би про своє життя і так мало боялись би смерті».

Базавлуцька Січ була головною базою під час селянсько-козацьких повстань під проводом Северина Наливайка, Марка Жмайла, Тараса Трясила, Івана Сулими, Павла Павлика, Карпа Скидана, Дмитра Гуні, Якова Остряниці в 1594–1636 роках. І в духовному житті Базавлуцька Січ відігравала значну роль. Так у 1632 р. за її піклування та її коштами було створено знаменитий Києво-Могилянський колегіум (згодом – академія).

Самій Січі ставало дедалі тяжче. Для Речі Посполитої вона була головним джерелом неспокою й повстань, тож поляки вживали всіх заходів, аби приборкати «сваволю». Після поразки козацько-селянських повстань 1637–1638 років сейм Речі Посполитої у своїй ординації зменшив козацький реєстр до шести тисяч. Чисельність полків було зведено до шести, і їх було повністю підпорядковано польським офіцерам. Замість виборного гетьмана на чолі козацького реєстрового війська став призначений королівський комісар, а полки очолили полковники польської шляхти. І козаки, аби вирватися з чіпких «обіймів» шляхти, перенесли осідок до Микитиного Рогу, де і влаштували третю (без Хортиці) свою столицю Січ.

Низина в долині неспокійної річки Базавлук, де містилася Січ, щовесни заливалася водами, тож повінь частенько топила худобу, завдавала клопоту людям, заливала будівлі, змивала городи. Докучали комарі, які вилися клубками, частими були спалахи малярії. Тому й перенесли козаки свою Січ на Микитин Ріг, поближче до села Капулівки.

Ріг цей (або мис) був на правому березі Дніпра – тепер частина його затоплена водами Каховського моря, а частина входить у межі Нікополя.

Що ж до укріплень Базавлуцької Січі, то їх за наказом уряду Речі Посполитої було зруйновано, гармати передано гарнізонам польсько-шляхетських військ, що стояли у Києві та Каневі, а козацький флот («чайки») спалено. На Микитинській Січі для виконання контрольно-карних функцій розташувалася польська військова залога у складі кінноти з коронного війська, а також реєстрового козацького полку. Польські команди старанно стерегли всі шляхи, що вели на Січ, аби загородити шлях селянським втікачам.

У часи, про які йде мова, Запорізька Січ, до якої, рятуючись од Чаплинського, мчав Богдан Хмельницький, перебувала на Микитиному Розі, в найвужчому місці Великого Лугу (дніпровських плавнів), за скитських часів існувала переправа через Дніпро до скифської столиці, яка тоді була розташована на місці Кам’янського городища. Через Микитинський перевіз пролягав Соляний шлях Київської Русі в XI–XII ст. А вже як виникло запорізьке козацтво, там поселився легендарний запорожець Микита, який і облаштував переправу, згодом названу його ім’ям. (Микитинська переправа згадується і в щоденнику Еріха Лясоти.) Сама Січ-кріпость була розташована на лузі, який омивався з трьох боків протоками Дніпра, а з півдня – самим Дніпром. У козаків тут завжди стояли прикордонна залога, митниця та перевіз. Прибуток надходив до скарбниці Коша.

І запише Дмитро Яворницький до своєї «Історії запорізьких козаків»:

«Позбавлений маєтку, дружини, неповнолітнього сина, осміяний на сеймі, кинутий до в’язниці й засуджений до страти, Хмельницький з сином Тимофієм на початку грудня 1647 р. втік із в’язниці в Запоріжжя. Тут, не доїжджаючи до самої Січі, яка на ту пору була на Микитиному мисі, він зупинився на острові Буцькому чи Томаківці, або ж Дніпровському острові…»

Кошовий отаман Січі Федір Лютай, слухаючи розповіді своїх вивідачів-розвідників, які розказували йому про сотника Богдана Хмельницького, про його позови і колотнечу зі шляхтичем Чаплинським, так і не міг збагнути: для чого сотник Богдан Хмельницький закликає січовиків до походу? Щоби справді звільнити Україну від гніту шляхетської Речі Посполитої, як то він гарно і палко виступає, чи щоби відомстити віроломному Чаплинському і повернути собі Олену Прекрасну?

Хоч як крути, хоч як верти, а виходило, що справжньою причиною появи на Січі Хмельницького є його бажання повернути собі Олену, відомстити клятому Чаплинському, в якого більше сили, ніж у Хмельницького, тож останньому і потрібні для цього козаки. А заразом дозолити й королю. За те, що не захистив його перед шляхтою.

Гм… І потім, наситившись помстою, далі вірно служити все тому ж королю.

Федір Лютай зітхнув од своїх роздумів: невесела картина виходить. Дай, Боже, щоби він помилився у своїх гадках, щоби сотник Богдан Хмельницький примчав на Січ не заради якоїсь польки, у яку він чи не безтямно закохався (і це на шостому десятку літ, маючи дружину і шістьох дітей!), яка сьогодні спить із ним, а завтра з іншим. Хоча б із тим же Чаплинським. Вона навіть повінчалася з ним у костелі, бо не нашої, не православної віри зваблива дівка-жінка… А щоби прибув Богдан Хмельницький на Січ заради України – волю їй разом із січовиками здобувати…

З цього приводу письменник, історик козацтва Богдан Сушинський у своєму есе «Богдан Хмельницький» так зауважить:

«…Запоріжці, до яких уже дійшла чутка про милість короля до нового реєстровика і які з недовірою ставилися до реєстрового козацтва, що частенько виступало разом з поляками проти них, зустріли його (це коли чигиринський сотник вперше «прибіг» на Січ . – В. Ч. ) насторожено. Проте Хмельницькому вміння прихилити до себе людей було не позичати. Він ревно поскаржився козакам на життя: це ж бо не жарти, шляхтич Чаплинський напав на його хутір, викрав дружину й коня! Щодо дружини, то істинні січовики додержувались на Січі обітниці безшлюбності, тому особливого співчуття в цьому питанні ніхто не виявив, понадто, що дружина була полькою, а от викрасти бойового коня – це вже було нечуваним зухвальством і несправедливістю! І січовики відчинили перед його загоном ворота своєї степової фортеці».