Ілько Борщак - ІВАН МАЗЕПА. Життя й пориви великого гетьмана

Зібрані довкола Мазепи побачили, що тут іде про якусь тайну, почали збиратись до відходу, але гетьман затримав їх рухом руки.

– Ні, – відповів він, – ще не пора. Меншиков здивований, що йому перечать, говорив далі:

– Та, здається, не буде ніколи кращої до цього нагоди, як тепер, коли цар є тут з цілою своєю армією.

Мазепа відповів:

– Небезпечно починати нову війну, внутрішню, заки ми не покінчили із зовнішніми ворогами. А Меншиков далі: – Отже, чи треба лякатись, чи щадити царських ворогів? Гадаю, що ні. Зрештою, ти одинокий вірний цареві. Ти мусиш якраз дати доказ свого прив'язання -ти повинен увіковічнити себе в пам'яті росіян. Майбутні царі повинні звеличувати твоє ім'я і казати, що ніколи не було вірнішого гетьмана від Івана Степановича Мазепи, який віддав російській державі найбільші послуги.

Тоді Петро, налякавшись нерозумної сповіді свого довіренника, дав знак до відходу. Росіяни відійшли, і Мазепа залишився зі своїми земляками. Коли за царем зачинилися двері, запанувала важка тиша. Із ревеляцій Меншикова виходило, що те, що лишилось Україні з її самостійності, знову хотять обмежити.

– Ви чули? – казав Мазепа. – Завсіди та сама історія, і в Москві, і тут, і скрізь. Господи, змилуйся над нами і не дай їм виконати наміреного плануі

Ці слова розбудили найглибші струни: вся наболіла образа і віддавна притаєний жаль як стій промовили.

Скрізь проливаємо свою кров: у Лівонії, Польщі, Литві, на Кримі, Туреччині. І навіщо? Вся наша нагорода це -образа, приниження, а тепер хотять нам ще забрати останки нашої свободи…

Всі були зрозуміли притаєний зміст натяків Меншикова, але аж тепер провідники козацтва почали розуміти почування Мазепи, до якого їхнє довір'я ще зросло.

Петро, налякавшись, що Карло XII спрямовує на Україну, рішив підготовити її до оборони і зробити Київ фортецею. Ціле літо 1706 р. козаки мусили носити землю і слухати наказів москалів, які їх ганьбили, били, відрізували їм вуха і поводились із ними не як із союзниками, а як із рабами. Лицарі мусили працювати як селяни. Ще й на нещастя прийшла посуха. Бракувало робочих рук, поля лежали необроблені, збіжжя висихало, а московські вояки тероризували села.

Народ почав нарікати по корчмах, на базарах, у церкві. Козаки, селяни та поспільство падькали:

– Що собі думає гетьман? Чи забув він за Україну під московськими соболями? Чи серце його закам'яніло? Ех, якби ми мали гетьманом старого Дорошенка, Палія або Гордієнка, тоді сини України не докотились би так низько!"

Мазепа знав про це все, і його агенти ще й розбуджували народне обурення. Він приготовлявся дбайливо до хвилини, коли зможе здійснити мрію свого цілого життя, не нехтував розсудливістю, прикидаючись, буцімто нічого не бачить і не чує. Мазепа був незбагненним. Відтепер тільки головачі мали доступ до нього. Одного дня відвідав його старий миргородський полковник Апостол. Прийшов і каже: – Очі всього народу звернені на тебе, гетьмане. Цей народ вірить у тебе. Нехай Господь береже тебе перед смертю, щоби ти не залишив нас у цій неволі. Другий полковник Горленко додав своє: – Як ми щодня молимось за спокій душі Хмельницького і звеличуємо його ім'я за те, що визволив Україну з лядського ярма, так і навпаки: проклинатимемо, ми і діти наші, до віку тебе і твої кості, коли ти нас за свого гетьманування після смерті своєї у такій неволі залишиш.

Мазепа все ще мовчав. Чи міг він їм повірити і довірити? Чи не знав він, скільки то разів ішли доноси до Москви від полковників на його попередників? Не забув він іще прикладу із Самойловичем. Та треба було відповісти і відложити на пізніше передчасне роз'яснення.

– Я вже писав кілька разів до царя про наше лихо. Коли хочете, виберіть Горленка, а я вишлю Орлика і передасте цареві прохання, щоб пошанував наші ненарушні права та вольності.

Цю пропозицію прийняли. Та Мазепа не виконав її, не розвідавши спершу; цар не згодився би ніколи на таку осторогу, яка довела б його до скаженості. Коли полковники вернулись, мусили зректись свого проекту.

Кілька днів пізніше прийшов новий лист від княжни Дольської. Мазепа зібрав полковників і прохав Орлика прочитати його вголос. Княжна писала, що за обідом із російськими генералами Ренном і Шереметьєвим вона вихвалювала Мазепу. Ренн погодився з тією похвалою, але кинув від себе: "Яка шкода цього сміливого та інтелігентного Івана Степановича! Він і не знав, що князь Меншиков копає під ним яму і хоче заступити його іншим гетьманом". Княжна Дольська спитала здивована Шереметьєва, чи це правда, а цей потвердив звістку.

– Чому ж ви, – каже вона, – не повідомите про це гетьмана? Ви ж його приятель!

– Не можу, мушу мовчати, – відповів Шереметьєв.

Коли Орлик скінчив читати, Мазепа забрав слово:

– Знаю, що вони підготовляють проти мене і проти нас усіх. Вони хотять зробити мене цісарським князем (і справді, у віденських архівах існує княжа грамота з гербом Мазепи, прецікавий документ не використаний з огляду на дальші події), хотять скасувати козацьких старшин, прилучити до себе наші міста і наслати до них своїх воєводів. Якщо почнемо супротивлятися їхнім планам, тоді вони гадають прогнати нас до Польщі і заселити Україну москалями. Ви чули на останньому бенкеті слова Меншикова. Я знаю, що він прохав царя надати йому чернигівське князівство, яке він уважає першим ступенем до становища гетьмана. Знаю ще й те, що цар, почуваючи небезпеку, запропонував нашу Україну одному англійському лордові Мальбору. Відтепер наша країна засуджена на те, щоб нею правив чужинець, москаль або англієць. Боже, визволи нас від москалів!

Представники козацтва відповіли на цю промову вигуками гніву та ненависті. Вони гукали всі нараз.

– Чому ж ти нічого не робиш, гетьмане?

– Чи ти не наш провідник?

– Чи козацькі шаблі не гострі?

– Чи нема у наших набійницях олова? Мазепа встав і сказав Орликові тільки одно:

– Орлику, напиши Дольській лист із подякою за цінну дружню раду.

Козаки вийшли, а Мазепа лишився сам у задумі. Недалеко було до розв'язки цієї притаєної трагедії.

Тоді як на Україні становище так змінилось, інші події, не менше важні, зміняли перспективи європейської політики.

У цьому ж році 1706 Карло XII рішив надобре покінчити з Августом Саським. З своєю славною армією, що нагадувала монастирський чин, де вояки щодня молились і читали Біблію, він рушив на Саксонію, рідну спадщину Августа. Одночасно видав другий маніфест, заявляючи, що йде війною тільки проти самого електора і обіцяє, що нічого не змінить у складній будові св. Імперії, як вона існує, від вестфальських договорів. Август був тоді на Литві і не лишив у Саксонії війська, тому прохав миру. Умови Карпа XII були важкі. Саський електор повинен був зріктися польської корони і вимовити свій союз Петрові. Саксонець крутив, швед був невблаганний. Август, бачачи, що справа безнадійна, рішив вислати до ворога нового посла – свою любку Августу Кенігсмарк, чудово-привабливу жінку, маму Маврикія Саксонського, майбутнього переможця з-під Фонтене. Карло, чистий лицар, якому ні одна жінка не нарушила ще спокою і який заслужив на назву "непорочного короля" більш як Людвик баварський, відвернувся від чарівної Аврори. Вольтер у своїй Pucelle звеличив на свій лад цю подію: