Ілько Борщак - ІВАН МАЗЕПА. Життя й пориви великого гетьмана

Новий генеральний писар Дорошенка ввійшов до доброї школи, де міг прегарно розвинути свій незрівняний вроджений дипломатичний хист. Він мусить виступати як посередник у переговорах з усією Європою: ладити між султаном, кримським ханом, польським королем, московським царем і бранденбурзьким електором. Сам Людовик XIV пробував нав'язати зносини з Дорошенком через свого варшавського амбасадора на те, щоб дістати від нього допомогу-корпус для боротьби проти цісарської армії.

Всі землі на правім березі Дніпра заявились за прапором Дорошенка; Лівобережжя визнало Москву, якої представником був гетьман Самойлович, бідний попівський син. Українські патріоти мріяли про велику Козацьку Державу, що охопила би землі, які опинилися під владою обох цих гетьманів. Із тією метою не раз починалися переговори між Дорошенком і Самойловичем; Мазепа брав у них участь у 1674 р. і вперше зустрівся із московськими боярами.

Україна переживала тоді страшні дні: турки, поляки, татари і москалі йшли війною на її землі. Південні та західні землі, колись такі багаті та родючі, перемінились у пустиню. Тодішній літописець, Величко, так описує цей стан із сумом: "Багато міст і замків опустілих, зруйнованих; вали, які люди вибудували з такою затратою сил, стали тепер захистом для диких звірів; в їхніх гордих колись мурах ховаються нині тільки вужі та ящірки… Поля пусті. ліси, озера та очерети вкриває мох.." На всіх дорогах біліють купи висушених людських черепів…".

Не один патріот разом із кобзарями плакав над руїною рідного краю, знав причину лиха, бачив домашні чвари, чужинців, що постійно встрявали у внутрішню політику, та найкращі рідні сили розсіяні. Мазепа, може, терпів більш як інші від цих страшних національних гріхів, бо сам був у центрі справ і міг зблизька бачити невблаганні наслідки помилок. Його особиста амбіція, зміцнена новими успіхами, казала йому бажати здійснення одної, могутньої та незалежної України під його проводом.

Не робимо тут здогадів, а основуємось на документі, збереженім у московських архівах, "думі", яку сам він склав приблизно у тому часі:

Ця "дума" містить у собі всю програму внутрішньої та закордонної політики: вона осуджує три чужинні орієнтації – на Росію, Туреччину та Польщу, що панували серед тодішніх українських провідників і протиставляє їм ідеал з'єдиненої, сильної, самостійної України, якій у глибині душі Мазепа залишився вірним усе життя. Кидаючи поклик своїм землякам, щоб згуртувались в одну державу, майбутній гетьман накликував одночасно до дисципліни, яку добровільно повинні би всі прийняти. Поза дипломатом і патріотом,,що домагається сильної центральної влади, бачимо тут ще й аристократа, що хоче твердої ієрархії, Щоб державний корабель міг виплисти на повне море, керманича, який знає, що не всі можуть і вміють наказувати.

Мазепа жде, аж обставини дозволять йому здійснити цю програму і поки що тужить далі. Дорошенко висилає його з важним дорученням у Туреччину та Крим. Їде він із малим відділом татарів і п'ятнадцяти невільниками, яких узяв від Самойловича; був це дарунок, призначений від гетьмана для його союзників. Та саме тоді, коли він їхав у Крим, зустрів славетного кошового отамана Сірка, страховище бусурманів.

Сірко – це був сміливий, енергійний ватажок, що йшов у бій, як на бенкет, не дбав за добичу та роздавав її козакам. Татари, перед якими з таким жахом утікали інші народи, лякались його та називали "чортом".

Прикра несподіванка трапилась Мазепі: його татарську дружину перерізали, невільників визволили, а його самого взяли в полон. Запорожці вважали найбільшим злочином християнина видавати в руки невірних своїх братів; тому, що Мазепа прогрішився цим злочином, його як стій засудили на смерть. Ніколи за все своє бурхливе життя не опинявся він у такій великій і близькій небезпеці. Він попрохав дозволу сказати своє слово; коли вволили його волю, Мазепа сказав промову. Ані історія, ані легенда не передали нам цієї оборони генерального писаря козацької дипломатії. Знаємо тільки, що його красномовність, його природний хист промовляти до чужого пересвідчення, мали тим разом успіх. Дикий Сірко після довшої надуми сказав запорожцям: "Не вбивайте його… може, колись він стане в пригоді батьківщини".

Мазепу відвели разом із Дорошенковими листами, що їх найшли при ньому, під охороною варти до головного союзника Сірка, гетьмана Самойловича, що піддався Москві. За ті два дні, які провів Самойлович із Мазепою, він підпав під його чар і згодився вислати його до Москви; Мазепа дався намовити і рішив покинути Дорошенка. Самойлович сказав йому на прощання: "Ручу тобі своїм словом, що ніхто не торкне ані тебе, ані твого добра. Розкажи тільки щиро в Москві все те, що ти сказав тут про Дорошенка, його плани, про кримського хана. Щасливої дороги, а хутко вертайся".

Якби Самойлович умів був глядіти у майбутнє, його погляди були би трохи інакші.

Мазепа з'єднав своїм чаром хитрих московських бояр так само, як з'єднав був собі польських магнатів, турецьких достойників і невгамовних запорожців. Він дотримав обітниці, яку дав Самойловичеві: оповів усе, що знав про Дорошенка, а листи гетьмана до великого везиря та кримського хана познайомили московських дипломатів із планами їхніх противників. Мазепу прийняли з усіма чемностями та заходились біля нього, і коли він виїжджав із Москви, прохали його переїхати з усім своїм майном на лівий берег Дніпра, де командував його новий приятель, Самойлович. Від тої хвилини він залишився на його дворі.