Астрід Ліндгрен. Карлсон прилітає знов

- Як мені тут гарно,- сказав хлопець. [415]

Він сидів на ґаночку поряд з Карлсоном, жував булочку, пив шоколад і дивився на стокгольмські дахи та вежі, що блищали на сонці. Булочки були добрі, шоколад теж був смачний. Він сам зварив його у Карлсоновому коминку.

Всього, що було треба,- молока, цукру,- Карлсон роздобув на кухні внизу.

- І за кожну краплю сповна заплачено п'ятьма ере, що лежать на столі в кухні,- сказав Карлсон.- Як хто вже чесний, то завжди буде чесний, нічого не вдієш,

- А де ти набрав стільки п'ятаків? - спитав Малий.

- З гаманця, що знайшов днями на вулиці,- відповів Карлсон.- Повний п'ятаків і ще всяких інших грошей.

- То ж якийсь бідолаха загубив гаманця! - сказав Малий.- І, мабуть, журиться.

- Авжеж,- сказав Карлсон.- Коли вже хто шофер таксі, то хай пильнує своїх речей!

- А звідки ти знаєш, що то був шофер таксі? - здивувався Малий.

- Знаю, бо бачив, як він упустив гаманця,- відповів Карлсон.- А що він шофер таксі, то видно було по значкові на шапці. Я ж не дурний.

Малий докірливо глянув на Карлсона. Так з чужими речами не роблять, він повинен сказати це Карлсонові. Але ж не обов'язково тепер... хай колись іншим разом! Тепер він хотів тільки сидіти на ґаночку, грітися на сонці, їсти булочки, пити шоколад і слухати Карлсона.

Карлсон швидко вм'яв усі сім булочок. Малий не був такий спритний. Він доїдав тільки другу, а третя ще лежала біля нього на ґаночку.

- О, як мені добре! - тішився він.

Карлсон нахиливсь і пильно глянув йому у вічі.

- Ні, не може бути. Тобі, певне, недобре. Він приклав Малому руку до чола. [416]

- Я так і думав. Типова булочкова гарячка. Малий здивувався.

- А що таке... булочкова гарячка?

- Нею хворіють, коли з'їдять забагато булочок.

- Тоді в тебе ще більша булочкова гарячка,- сказав Малий.

- Дарма ти так думаєш,- мовив Карлсон.- Я вже хворів булочковою гарячкою, коли мав три роки. А вона буває тільки раз на віку, точнісінько як кір чи коклюш.

Малий зовсім не почувався хворим і намагавсь пояснити це Карлсонові. Та Карлсон присилував його лягти на ґаночок і став ревно бризкати йому шоколадом в обличчя.

- Мабуть, ти вже не зомлієш,- сказав він. Потім схопив останню булочку Малого.- Більше ані булочки, а то помреш! І уяви собі, яке щастя для бідної булочки, що я тут є. Бо вона б лежала на ґаночку зовсім самітна,- додав він і швидко з'їв булочку.

- Тепер вона вже не самітна,- сказав Малий. Карлсон задоволено погладив себе по животі.

- Ні, тепер вона разом з іншими сімома, і їй там добре!

Малому також було добре. Він лежав собі на ґаночку й- думав, що бути хворому на булочкову гарячку просто чудово. Він уже наївся і залюбки віддав Карлсонові булочку.

Аж ось Малий глянув на годинника. Було кілька хвилин до третьої. Він засміявся.

- Скоро прийде панна Цап і відімкне мені двері. О, як би я хотів побачити її, коли вона зайде до моєї кімнати, а мене там нема!

Карлсон приязно поплескав його по плечу.

- Звертайся з своїми дріб'язковими бажаннями до Карлсона, і він усе тобі влаштує. Скоч-но лишень [417] та принеси мого бінокля: він висить на чотирнадцятому гвіздку, коли рахувати від канапи, під самою стелею* Вилізеш на верстат. ;

Малий захихотів.

- Добре, але ж у мене булочкова гарячка. Хіба не треба більше лежати?

Карлсон похитав головою.

- Лежати й хихотіти... І ти думаєш, це поможе проти гарячки? Навпаки, що більше ти гасатимеш вулицями й дахами, то швидше видужаєш, можеш прочитати це в кожній лікарській книжці.

І хоч Малий залюбки хворів би далі на булочкову гарячку, він слухняно заскочив до хати, виліз на столярний верстат і зняв бінокля, що висів на чотирнадцятому гвіздку, коли рахувати від канапи. На тому самому гвіздку висіла також картина - аркуш картону з червоним півником в одному куточку. Карлсон сам намалював її. Малий тепер згадав, що Карлсон найкращий у світі майстер малювати півнів. Картина звалася «Дуже самітний червоний півень», так на ній написано. І півень був таки дуже самітний, маленький і червоний, зовсім не такий, • як ті півні, що їх Малий бачив за своє життя.

Та він не мав часу довше роздивлятися на картину, бо ось-ось доходила третя година, тож треба було поспішати.

Карлсон уже завів моторчика, і тільки-но Малий вийшов з біноклем, він миттю схопив його, перелетів через вулицю і сів на дах якраз навпроти їхнього будинку.

Тоді Малий усе збагнув.

- Ой, як звідси гарно дивитися, коли маєш бінокля і хочеш заглянути до моєї кімнати!

- Еге ж, і бінокля маємо, і заглянути хочемо,- сказав Карлсон і приклав бінокля до очей.

Потім він дав бінокля й Малому. І той побачив свою кімнату так чітко, ніби сидів у ній. Он його ліжко, он [418]

Бімбо спить у кошику, он стіл з підручниками, а он годинник на стіні. Він саме вибив третю. Але панни Цап не видно.

__ Спокійно, тільки спокійно,- сказав Карлсон.- Вона вже йде, бо мені мурашки забігали по спині, та й димар двигтить.

Він відняв у Малого бінокля і приклав собі до очей.

- А що я казав! Ось відчиняються двері, ось вона заходить, така мила, ласкава, як ватажок людоїдів.

Малий зайшовся сміхом.

- Так, так, ось вона витріщає очі. Де Малий? А що, як він упав з вікна?

Панна Цап, мабуть, так і подумала, бо підійшла до вікна, зовсім перелякана. Малому аж стало її шкода. Вона перехилилася через підвіконня і глянула на вулицю, ніби сподівалася побачити там хлопця.

- Ні, там його немає,- мовив Карлсон.- Дивно, га? Панна Цап, мабуть, заспокоїлася. Вона відійшла від вікна.

- Тепер починає шукати,- вів далі Карлсон.- Шукає на ліжку... і за столом... і під ліжком, ось так... Стривай-но, ось вона вже в шафі, думає, що ти лежиш там, скоцюрбився й плачеш.

Карлсон засміявся.

- Ну, тепер час нам трохи пожартувати з нею,- мовив він.

- Як? - спитав Малий.

- А он як,- мовив Карлсон, і не встиг Малий щось сказати, як він схопив його, перелетів через вулицю і опустив у його кімнаті.

- Гей-гоп, Малий, будь ласкавий з хатнім цапом,- '-ь.азав к"_;; і полетів ~о^і геть.

Малий не думав що то же вдалий жарт. Та коли є К он почав, то треба доводити краю. Отож він [419] обережно підійшов до столу, сів і розгорнув підручник з арифметики.

Він чув, як панна Цап перевертає все в шафі, і напружено чекав, коли вона вилізе звідти.

І панна Цап вилізла. Перше, що вона побачила, був Малий. Вона позадкувала до шафи, стала там і якусь хвилину мовчки дивилася на хлопця. Потім закліпала очима, щоб упевнитись, чи їй, бува, не ввижається.

- Де ти до лиха ховався? - врешті спитала вона. Малий невинно підвів голову від книжки.

- Я не ховався. Я просто сидів тут і розв'язував задачу. Звідки мені було знати, що ви любите гратися в піжмурки? Та будь ласка... лізьте знов до шафи, я залюбки пограюся.

Панна Цап не відповіла нічого. Вона довго стояла й думала.