Родіон Рахімов - ЧОРТІВ ПОСОХ

© Родіон Рахімов, 2019

ISBN 978-5-4496-0921-2

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

«Друкувався в періодичній пресі як журналіст і публіцист. Був абсолютно безголосим, коли треба було підспівати всесильному гласу світу цього, і голосив, коли треба було сказати своє вагоме слово на користь тих, хто не міг висловитися. Як прозаїк друкувався в багатьох центральних і регіональних газетах, журналі «НАША ВУЛИЦЯ» та альманасі «ПРОЗА». Автор трьох книг: «Будяк. Репортаж з піднебесся», «Діалог. На порозі останньої війни», «Чортів посох».

Цікава штука життя. Крутишся, крутишся і робиш все правильно. Але життя робить свої корективи, і підносить сюрпризи, від яких починаєш не тільки думати, але ще й писати. І те, що вийшло, перед Вами. Може бути, з наївною завданням не залишити Вас БАЙДУЖИМИ до всього навколишнього, бо рано чи пізно воно торкнеться кожного з нас. В природі все взаємопов'язане. Помах крил метелика може викликати ураган. Сльоза голодної дитини, що впав на землю, може викликати повінь. Крик відчаю знедолених війною людей може викликати землетрус і тайфуни. Давайте не дражнити гусей!

Що стосується мене, я завжди був в опозиції до всього поганого з вірою в торжество справедливості».

З повагою, Родіон РАХІМОВ, журналіст, письменник-публіцист, еколог, громадський діяч, член Спілки письменників Росії.

День видався напрочуд ясним. Весь попередній день і вечір я тішив себе надією, що буде нельотна погода і відкладуть стрибки. Але марно. І ось старенький «кукурузник», відірвавшись від бетонки, нахиливши зеленими пооббиваними крилами, набирав висоту. Стрибнути з парашутом для людини, якій стілець, поставлений на стіл, щоб загорнути лампочку, була вже висота – крутилася голова і тряслися жижки – була мрією всього життя.

– Такого страху раніше не було, – казав я інструктору, синеглазому «однокашнику» Иршату Шаріпову, колишньому льотчикові, який зберіг оптимізм, незважаючи на життєві негаразди, намагаючись перекричати ревіння мотора. – Ми ж з тобою в льотне училище надходили, страх з'явився потім. Коли я здуру за безкоштовним квитком профспілки поліз на Останкінську вежу посидіти в Срібному залі з двигающимся підлогою. Попиваючи шампанське помилуватися вогнями вечірньої Москви.

Але коли нас, неабияк накачаних не тільки шампанським, вивели на оглядовий майданчик з прозорими підлогами, серце і йокнуло. Я чомусь відчув під собою не висоту, а безодню прірви і від падіння в яку відділяло лише тонке скло, мов тріснутий лід. Довелося поміняти професію промислового альпініста на тесляра.

Ось і зараз боязнь висоти навіть гірше ніж на горі Ай-Петрі в Криму. Пам'ятаю, так само тремтіли коліна там, нагорі, коли я, бажаючи подивитися на море з висоти пташиного польоту, до жовтим огородженням підійшов тільки після трьох склянок «Чорного полковника». Вино додало мені сміливості і сили, став відчувати себе якось по-новому. А може, все-таки треба було «смикнути» грам сто п'ятдесят коньяку. Для хоробрості!?

– Нічого, клин клином вибивають, ось стрибнеш з парашутом, і все пройде!

– Тобі легко сказати, стрибнеш, але як це зробити? Зізнатися, один раз я вже стрибав у Коктебелі в Криму під час літньої відпустки. Хоча відчуття були невимовними, назвати це стрибком було важко. За п'ятдесят гривень разом з парашутом підчепили з берега на довгому фалі, потягали за катером над затокою і кинули в холодну морі біля гори Хамелеон. Тай страх не пройшов. А мені хочеться вільного польоту, як уві сні розкинути руки – крила і літати над землею.

– Зараз полетиш!

І ось я в дверях з одвічним Гамлетівським питанням, одягнений у комбінезон, каску, кросівки, окуляри і два парашута: спереду і ззаду. Я останній. Прыгнувшие до мене різнокольоровими парасольками розсипалися під моїми ногами і, описуючи хитромудрі кола, летіли до землі. Останні настанови Иршата:

– Відрахуй до десяти, а потім зі всієї дурі тягни ось за це кільце, якщо раптом парашут не розкриється, отцепишь основний, як я тебе вчив і дернешь ось за це кільце, кричати можна, але тільки не матом – внизу все-таки дівчата-спортсменки. Легкий поштовх в спину і я вже лечу до матінки-землі…

Відчуття були дивними, спочатку захопило дух і все стислося нижче живота. Так буває на гойдалці, коли йдеш вниз і в маленькому літаку на повітряних ямах. Але тут була одна нескінченна яма.

– Ірша-а-ат! Щоб тебе, – кричав я на всю округу. Потім мене закрутило, повітря забивався в рот так, що стало неможливо дихати. Закриваю рот, відкриваю очі і бачу, мало того, що мене розкручувало, але я ще летів особою вгору. І враз усвідомив, що мій парашут в такому положенні не відкриється. Намагаюся перевернутися – не виходить. Не знаю, як це вийшло, але я смикнув за кільце. Мабуть, з переляку. Я чекав обіцяного Иршатом бавовни, але його не було. Подивившись вгору, замість купола побачив щось схоже на шматок простирадла з подушкою, від якого до моїх ніг тяглися «білизняні» мотузки. Мене охопив дикий жах і перед очима замиготіли кадри з моєї прожитого і майбутньої життів. Промайнули роки і тисячоліття, спресовані в миті…

…Старий батьківський дім. Тьмяно догоряла засиженная мухами гасова лампа з сколотым закопченим склом, підвішена до сволока кривий іржавим дротом. У повітрі висів запах згорілого гнота, прілого листя і полину. З щілини у сволоку стирчала гілка ялівцю – вірний засіб від нечистої сили, і прутик шелюги – незамінний вихователь, який служив для нас з братом, скоріше за все, як наочний посібник, ніж як знаряддя відплати за наші дитячі пустощі, які іноді виходили за рамки «дрібних». Праворуч на рубленої стіни була прибита вивернута навиворіт, вже суха шкірка жертовної кози, поруч цокали годинник-ходики, вичитуючи останні секунди, тому, що гиря разом з ножицями для стрижки овець і іржавим висячим замком вже торкнулися підлоги, що означало – годинник ось-ось зупиняться. Разом з годинником повинно було зупинитися не тільки мій час, але і час всієї Всесвіту.