Олівія Глейс - Адеман. Орбітальне фентезі

Так, Гелена не пам’ятає себе при дні. Її заміщені інстинкти потрібні, щоб себе захищати. А вона, людина.., мусить. Зібравши розхитану мужність, адеманка збагнула, що пручання їй не допоможе – лиш додасть мук. Наважившись на відсіч, вона попустила праву руку, щоб дотягнутись до лівого нарукавного кріплення із ременей. Коротке лезо блиснуло і ковзнуло по чомусь сухому і колючому. Невдача. Друга спроба досягла цілі – власні коси. Подерта і подряпана, налякана до півсмерті, дівчина схопилась на ноги, але бігти у протилежний напрям їй завадило споглядання моторошної картини нападника.

Істота з виду химер – суцільне густе сплетіння чи то коренів, чи то щупальців не спинило бігу і продовжувало котитись, намотуючи на себе зрізану дівочу косу. Еві вже доводилось зустрічатися з альфаярами, зарослими відлюдниками-річковиками, але цього задираку, який забрався в середину вертиполя і керував ним із вправністю оператора, її око не розпізнало. Дівчина ще недостатньо оговталась після пережитого, щоб осмислити подію, але раділа із того, що істота не готувалася до повторного замаху.

Поверталося дихання, біль і тривога. Розумом вона відчувала наближення людських поселень, але чуйка била на сполох. У світлі сонць на цьому тракті їй раніше не стрічались химери із агресивною поведінкою. Створіння, що вчепилося їй у коси, породило в уяві безліч абсурдних теорій.

Щось змінилося у її світі із учорашнього дня.. Ева починала це розуміти, приглядаючись до кольорів і звуків.

Виглядаючи з-поміж сірих і бурих плям рухому білу, адеманка довго не наважувалася подати голос, тому тільки прислухалася. Увага переключилась на дрібні деталі: пташині голоси звучали якось фальшиво і непевно, поховались у щілинах кори цалики і семикрилки, стулили пелюстки горді монархи, лапаті колосянки втягнули вуса і вже не гойдались. Час ніби спинився і застиг у тривожному очікуванні. Не відаючи, що насправді відбувається, дівчина і сама впала у транс. Із заціпеніння її вивели нищівні хлисти негоди: мов ляпаси, краплі теплого дощу зненацька перетворився у навісну осінню зливу. Вона пропустила момент, коли синь світанків заволоклася сірою кіптявою, але ясно побачила зворотній процес.

Сіро-рожеві хмари розвіялись у неї над головою. Злива залишила на ґрунті живу доріжку – одноколійка стала руслом бурого струмка.

Усе поверталося на свого життя і справ: рідколісся знову наповнилося живою метушнею. Треба було шукати сліди боягузки. Шукала на стовбурах, а знайшла.. брудну і мокру в іглярковій норі поміж зітлілих коренів, звідкіля вона вилізла на голос. Обоє вигляд мали жалюгідний.

– Землерийкою треба народитись, – рука нервово визбирувала колючки із шерсті. – Навіщо котам пазури? Невже.. тепер звірячі лази більш безпечніші, ніж дерева?

В умовах дня свідомість Білогривої спала. Гел не могла ні чути, ні співпереживати, ані огризатися.

Адеманка прагнула чим швидше повернутися до рудного хребта на свій маршрут, але перед тим вона має зібрати з листків і квіткових чаш дощової води. На скелях димляться курильні, і там буде гаряче, отже і висохнуть обоє там. Узявши болокота на руки, не пішла – побігла, майже не відчуваючи, як впиваються у її плече гострі пазурі.

Не шукайте його у товщах історичного пилу. Він не в скелях і не в морі, ані в крані з водою.. В овалах нічних світил змигне тінь драконячих крил і розтане. У крихтах зірок – попіл від історій Знайдення. Нехай чужинці захмелено розповідають небилиці про коливання адеманських пагорбів. Не вірте плодам змученої уяви. У Пустелі власний задум..

Цей град запетльований на повторення власних перемог і поразок. Є таке темне минуле, якого краще не пам’ятати. Піщані бурі хоронять світи. Щоб колись здмухнути ті бархани і виказати очам таємницю часу.

«Уперше пробігаючи очима списаний акуратним почерком клаптик пожовклого паперу, я мимоволі посміхався. Вимучений пафос.. Хто сіє пусте зерно і родить такі химерні тексти, щоб діти їх переписували?

Моя іронія виростала корінням із невігластва: тоді я не знав, що написане було не дитям, та й не для людини. Що то був не папір, підозра навіть не закралась..

Я так і не докопався до тої суті, бо особливо не мучився дедуктивним синдромом настирливих шукачів. Нехай буде, як є. Зім’ятий аркуш залишився лежати на підвіконні. Поруч примостилася репана попільничка-цукерниця із горсткою спалених ущент сірників, а я переключив увагу.. Ні, просто вимкнув. Слово з тексту лиш застряло в голові. Щось знайоме.., як холодне гірке паливо для протравленого нутра.

Так, раніше я уявляв теє людським іменем і причиною свого ув’язнення у круглому кабінеті. Кімнаті без дверей. Ще були вікна, або ж замасковані під них монітори, броньовані чимось таким пластичним, як мильна бульбашка, але міцнішим за всякий кевлар. Я випробував на міцність усі крісла. Усі спроби вирватись безглузді. Я бився, та жодних збитків не доніс до рівня хаосу. Живі зі мною не спілкуються, тому нікому відповідати.

У 49 (тепер я не зовсім певен стосовно свого віку) багато чого встиг підібрати, досягти і… загубити у тому місці, де дорога роздвоюється. Ніколи не думав, що буду це комусь розповідати від самого початку. Спершу довго вагався, однак без вступу наступні, описані мною, події можуть видатись не зрозумілими, тому вирішив повернутись на перехрестя. Хтось інший на моєму місці так не вчинив би, бо розповідати про свої гріхи – честь сумнівна. Втішає мене думка, що нікому мене судити і нікому виправдати, бо Суду у цьому вимірі не має.

Літери кривляться, бо я всміхаюся. Я підозрюю, що ближче до кінця цього рукопису, мені знайдеться.. заміна.

Із недавнього часу багато що змінилося. З якого часу? Із того самого, коли я подумав, що поцілив на роздоріжжі.. крутиголовку. Не плямистого сірого птаха – п’ятирічну доньку. Той випадок, що зветься нещасним і звільняє тебе від суспільної відповідальності, а на ділі садовить у найглибшу яму. Із кістками..

Виповзти із неї самому несила, тому що борсатись на її дні легше, ніж обдирати кістяшками пальців навісні стіни. Мужність програла двобій із сумлінням, а я уперше відчув присутність невидимого лялькаря. Він усе спланував, зробивши кожен мій крок схожим на сіпання маріонетки у петлі. Змагатися із ним – що воювати із власним божевіллям. Я спав, їв, ходив на роботу – виконував прості і складні рухи по інерції, без осмислення, мов сновида. Я втратив цікавість до світу, та скоро світ став мене ігнорувати і згорнувся до розміру вузенького скляного горла. Все стало неважливим, непотрібним, незначним.

Я міг би сам поставити собі діагноз, якби залишався самим собою. Від колишнього мене нічого не зосталося – втративши майбутнє, я поволі прощався із тим, що мало стати минулим. Юлька пішла – зібрала малу свою валізу для відряджень, тихо прикрила двері, і більше ми не бачились. Героїня.. Стільки витерпіти безслізно і безслівно. Вона завжди була сильною. Настільки, що мала сили не звинувачувати мене навіть очима. Якби вона плакала, можливо, не жалівся би я. Але вона просто мовчала, так, ніби забула усі ті мови, якими вміла говорити.