Юрій Пересічанський - Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман

Славко з таким захватом і в такому піднесенні кинувся в цю захопливу наукову мандрівку, що його рука просто таки не встигала за шматком крейди, який нібито сам собою малював ці неймовірні намиста формул, аж з-під цього шматка крейди врізнобіч летіли ошурки, а язик Славка не встигав озвучувати роботу руки, пояснюючи такі неймовірні каскади рішень. Хвилин через п'ятнадцять-двадцять, звівши вже докази до спільного знаменника, так що залишалося лише звести все докупи й зробити висновок, Славко все ж вирішив озирнутися й подивитись перед вирішальним ударом, яке враження цей феєрверк хімічної досконалості справив на екзаменатора. Але, різко повернувшись в надії побачити вражене неймовірною ерудованістю абітурієнта обличчя Івана Івановича, Славко не побачив нікого! Тобто, взагалі нікого… Славко обмацав поглядом кожен закуток аудиторії, але ніде не знайшов не те що Івана Івановича, а взагалі ніякого натяку на якусь живу істоту?..

Можна було б припустити, що це загадкова хімічна реакція таки спрацювала й Іван Іванович таки благополучно анігілювався. Але Славко, як істинний представник наукового світогляду, вирішив вдатися до більш реалістичного пояснення. Славко вирішив, що це, мабуть, Іван Іванович, вражений неймовірною науковою підкованістю одного з абітурієнтів, побіг поділитися своїми враженнями зі своїми колегами, іншими викладачами і, можливо, запропонувати їм таки теж по можливості завітати до аудиторії №211, щоб на власні очі переконатися в цілковитій правдивості повідомлення Івана Івановича про цього абітурієнта-вундеркінда і особисто насолодитися всією красою того наукового рішення, що виблискувало на дошці діамантами наукової думки.

І це Славкове припущення невдовзі таки й підтвердилося. Двері аудиторії скрипнули, прочинилися й на порозі з'явилася якась жінка, вочевидь, перша ластівка з викладацького напливу, що ось-ось мав наповнити аудиторію, подумав Славко. Жінка була в робочому халаті, з чого Славко зробив висновок, що вона прибігла сюди прямо від робочого столу, вочевидь, відірвана прямо від якогось наукового експерименту, аби подивитись на диво-абітурієнта, хоча подумки Славко вже і вважав себе, цілком заслужено, студентом – ще б пак, після такого! Побачивши таке на дошці, думалося Славкові, навряд чи хтось із викладачів інституту посміє висловити хоч якесь заперечення щодо зарахування до цього інституту такого цінного абітурієнта.

Подальша ж поведінка незнайомої жінки тільки підтвердила Славкові думки. Незнайомка зробила ще один несміливий крок до аудитрії, зупинилась нерішуче, зупинила здивований погляд на Славкові, перевела погляд на дошку, потім знову на Славка, і так декілька разів – і з кожним разом погляд незнайомки ставав усе здивованішим і здивованішим. Славко хотів було дочекатися всіх інших викладачів, що мали ось-ось нахлинути сюди і вже потім розпочати пояснення свого видатного рішення такої складної хімічної проблеми, але у відповідь на щире здивування незнайомки, все ж не втримався і почав пояснювати своє непересічне рішення прямо зразу, подеколи кидаючи цікавий погляд позад себе на жінку, аби перевірити, яке враження справляли на неї його пояснення. І самолюбство Славка могло вважати себе цілком задоволеним – незнайомка і справді вочевидь була вражена Славковою неймовірною ерудованістю, цього не можна було заперечити. Хоча її враженість цією ерудованістю з кожним новим на неї поглядом видавалася Славкові якоюсь усе дивнішою і дивнішою, аж він урешті таки вирішив трохи зупинитися і придивитися до своєї візаві.

– Що дивишся? – по деякім часі у відповідь на Славкове пильне до неї приглядання раптом сказала невідома жінка. – Смішно? – додала вона, кинувши на Славка зневажливий погляд. – Думаєш, посміявся над бідолашною затурканою, забитою, нетямущою прибиральницею? А я, може, й справді мало що тямлю у всіх цих ваших формулах, але що таке іронія, сарказм, комедія і фарс я прекрасно знаю. Я, між іншим, захистила кандидатську дисертацію, хоча й у галузі не точних, а гуманітарних наук, я мистецтвознавець, якщо тебе, звісно, це цікавить, юний насмішнику. Хоча зараз і справді змушена працювати прибиральницею. Такий от зараз час. А хоч би перед тобою й стояла тут просто звичайна собі прибиральниця з неповною середньою освітою, яке ти маєш право, шмаркачу, так знущатися, кепкуючи з людини, яка тяжкою чесною працею заробляє копійки, аби хоч якось вижити в наш непростий час. Адже, сам ти, думаю, навряд чи заробив у своєму житті хоча б копійку? Мабуть, сидиш на шиї у батьків? Теж мені вундеркінд, юний геній! – і зневага на обличчі жінки почала переходити в презирство. – Одне слово, все, до побачення. Будеш у себе вдома так зі своєї мами насміхатися, то може, батько тобі добрячого прочухана дасть. А мені зараз ніколи з тобою теревені розводити, вже он скоро четверта година, а в мене ще пів-поверху не прибрано. Все, забирайся звідси зі своїми жартиками, та не забудь ще й дошку після себе витерти. Бо я не збираюсь за тобою витирати всю цю твою писанину! – рішуче кивнула в бік дошки незнайомка, після чого широко розчинила двері, внесла в аудиторію відро з водою і швабру з ганчіркою й почала старанно мити підлогу.

«Ти ба, кандидат-мистецтвознавець, а лається як звичайнісінька неписьменна торговка на базарі», – якось самохіть майнула думка в Славковій голові, коли він знехотя почав таки стирати з дошки свої формули. Дуже вже йому не хотілось витирати дошку: і справа була зовсім не в лінощах – просто дуже жаль було самому ж знищувати такий прекрасний приклад досконалості теоретико-доказового мистецтва.

Забігаючи наперед, аби не витрачати даремно час на детальний опис перипетій Славкової спроби вступу до медінституту, скажемо просто – Славко в інститут не вступив. І крапка. Ясна річ, адже вступні бакси, котрі Славко повинен був здати, аби таки стати студентом, мали би бути не якимись там абстрактно-теоретичними науковими, а справжніми реально-матеріальними, цупкими на дотик, такими, що гріють руки, баксами, бажано в стодоларових купюрах. Згодом Славко, звичайно ж, зрозумів свою фатальну помилку, зрозумів, що твої знання при вступі в будь-який навчальний заклад коштують рівно стільки, скільки вони коштують, і ні копійкою менше – і на цьому стоїть і стояти буде незрушна міць баксів.

Вже згодом зрозумів Славко також і причину вступу до медиінституту одного свого приятеля Сергія Балабана. Ну як приятеля? Познайомились вони якось одного літнього ранку, коли вже Славко, зазнавши поразки при спробі похизуватися своїми непересічними знаннями, здавши без ніякої підготовки відразу всі екзамени-бакси Івану Івановичу, пішов стандартним шляхом звичайного абітурієнта і вирішив вразити всіх своїх екзаменаторів, кожного окремо на кожному окремому звичайному вступному іспиті, тобто, вибачте, на вступному «баксі». Екзамени-бакси мали початися, як їм і годилося, за своїм розкладом, і хоча Славко на «всі сто» був упевнений у твердості своїх знань, котрі нізащо не могли його підвести, він все ж витрачав свій вільний час не на гульки, а на те, щоб зайвий раз ще й ще повторити шкільний матеріал, логічно вирішивши, що зайвим це не буде.