Валерій Псьол - Життя як сон. Одна людина – два життя

«Значить, Ліза ще просто не вийшла з дому», – заспокоїв себе Діма і поспішив до неї назустріч.

Такі прогулянки по п'ять-шість кілометрів за день стали для парубка вже нормою, так що навіть під час навчання він часто повертався до гуртожитку із занять пішки, хоч там і була відстань не менш п'яти кілометрів.

Зупинка знаходилась від Лізи в п'яти хвилинах ходьби пішки, так що не було нічого дивного в тому, що Діма побачив, як його кохана тільки виходила з дому. За нею відразу стояв її батько, який мабуть, збирався проводити свою доньку до зупинки.

– Олександре Петровичу, не треба, я сам її проводжу, – відразу сказав Діма.

– О! Коли це ти вже встиг сюди дійти? – посміхнувся у відповідь чоловік. – І говорив же я тобі, називай мене просто дядьком Сашком. Нічого тут мені офіціал влаштовувати.

Олександр Петрович, або просто дядько Сашко був невисоким чоловіком спортивної статури. А його короткі чорні вуса, на які все ж місцями пробивалася сивина, робили його добру посмішку ще добрішою.

– Добре, дядьку, – Діма й сам посміхнувся, і його серце забило скажений ритм, ще б пак, адже весь вчорашній день і розлучення з коханою йому просто наснилися. – Та мені просто з ранку не спалося, от я і вирішив прийти провести Лізу – все-таки перший іспит, перший крок у доросле життя. Так, Ліз?

– Так, звичайно, – дівчина підійшла до Діми і по-дружньому його обняла. – Привіт.

– Гаразд, удачі на іспиті і дивись, щоб без п'ятірки мені не поверталася, – сказав, посміхнувшись, дядько Сашко і зайшов назад до будинку.

Діма з Лізою зустрічалися вже далеко не перший місяць, але при дорослих все ще робили вигляд, що у них були просто теплі дружні стосунки. Її батьки, звичайно, все бачили і все розуміли, але при цьому не говорили і слова докору, адже пам'ятали, що і самі колись були молодими. Тим не менш, лише відійшовши від будинку на кілька десятків метрів, Діма, нарешті, зміг притиснути до себе кохану дівчину і пристрасно її поцілувати. Ліза сьогодні виглядала просто чудово – злегка завиті локони розпущеного волосся, яке було набагато довше плечей, біла блуза, що чудово підкреслювала її фігуру, чорні строгі брюки і такого ж кольору туфлі.

– Прекрасно сьогодні виглядаєш, – сказав Діма, повернувшись обличчям до Лізи. Тим часом вони вже не поспішаючи підходили до зупинки. – Я навіть подумав, що саме в такому одязі, напевно, найкраще відкривати двері в доросле життя, щоб всі ті, хто стоять за цими дверима відразу зрозуміли, що до них зайшла не чергова наївна школярка, а справжня леді, левиця.

У відповідь Ліза посміхнулася йому, а Діма навпаки якось ніяково спіткнувся об асфальт і подумав:

«Знову це дежавю! Та що ж сьогодні таке! Але нічого, все буде добре, все повинно бути добре», – заспокоїв себе він і лише трохи міцніше стиснув Лізині пальці в своїй руці – вони, як це й годиться нормальним парам, йшли, тримаючись за руки. Діма сказав фразу, про яку подумав уві сні, та ще й тими ж словами… В іншій ситуації це б сильно занепокоїло його, але тепер він був певен: ніщо не зіпсує йому день, навіть відчуття такого сильного дежавю.

Незважаючи на те, що вони прийшли до зупинки трохи рано, у Діми навіть в думках не з'явилося покурити – навіщо самому псувати собі, та ще й своїй коханій, день?

Ось нарешті під’їхав автобус і вони, заплативши за проїзд, зайняли вільні місця. Як, напевно, і годиться перед іспитами, розмова в автобусі здебільшого йшла про навчання. Перший іспит був з української мови та літератури, і Діма, який свого часу закінчив школу на відмінно, перевіряв Лізині знання літературних творів, оскільки мову було перевіряти, сидячи в автобусі, не так зручно. І все ж говорив він із невеликим побоюванням – боявся навіть словом обмовитися про всі ці його дивні сни. Нічого було Лізі знати про них, та й тим більше перед таким важливим іспитом. Діминих переживань вона, звичайно, не помітила, оскільки і сама нервувала не на жарт.

Провівши Лізу до потрібної аудиторії, ніжно поцілувавши її і побажавши удачі, юнак ще кілька хвилин стояв у коридорі, дивлячись на вже зачинені двері. Навіть якщо це був і сон, то нехай цей сон триває вічно. Такого піднесеного настрою у парубка, напевно, не було ніколи. Але все ж десь у якомусь куточку розуму зачаївся страх, що все це було не насправді. Діма стояв у коридорі, спершись на підвіконня, і всі його думки були спрямовані на те, щоб усвідомити всю реальність того, що відбувалося, щоб загнати цей страх якомога глибше, в найтемніші закутки душі, але в пам'яті раз у раз спливали ще недавні епізоди: Ліза, яка дивилася на нього з презирством і відверталася від нього, її батько, що погрожував йому. Так, це був просто сон. Але він був настільки реальний, нібито все це дійсно сталося вчора.

Діма дивився на двері, і йому здавалося, що він бачив, як вона, Ліза, сидить, читає отриманий білет та думає над якимось питанням, злегка схиливши голову. Одне пасмо її волосся трохи торкається парти. Вона трохи посміхнулася, побачивши легке запитання. Але ні, нічого з цього Діма фізично не міг бачити. Перед ним були просто зачинені двері. І одної миті йому навіть так захотілося підійти і відкрити ці чортову двері, щоб перевірити, чи там ще його кохана, чи не зникла, як мана. І це бажання з кожною миттю лише наростало. І тоді, коли ця ідея майже перетворилася на рішучість, коли невпевненість майже досягла свого апогею, двері аудиторії несподівано відкрилися самі – з них вийшов один з викладачів, які контролювали хід іспиту. І на якусь частку секунди Діма все ж зміг побачити свою кохану. Вона сиділа за другий партою трохи не в тій позі, в якій її уявляв парубок, але вона сиділа там, справжня. А значить, все нормально, а значить, він не сходив з розуму, і значить, йому вона не наснилася.

– Молодий чоловіче, ви щось забули? – це той викладач підійшов до Діми. – Тут взагалі-то іспит вже розпочався.

– Так, звісно, вибачте. Я вже йду, – пробурмотів парубок і повільно рушив по коридору в бік виходу.

– Нічого. Іспит буде йти ще не менше трьох годин, а поки вам, дійсно, краще почекати на вулиці, – промовив йому вслід викладач.

Та Діма навіть не обернувся на ці слова – він просто не поспішаючи йшов до виходу, не зовсім усвідомлюючи, чи в правильному напрямку він іде. Всі його думки до сих пір залишилися там, біля вікна навпроти тих дверей. Але раптом, несподівано навіть для себе хлопець зрозумів, що для того, щоб не втратити Лізу, як це вже сталося уві сні, йому необхідно щось робити. Він і раніше це знав, але тепер якось по-іншому, набагато переконливіше ці слова прозвучали в його голові. Тепер Діма зрозумів свою помилку. Чи надовго вистачить цього його розуміння – питання інше. Він боявся її втратити, а повинен був цінувати її. Одна ця думка, здавалося, змінить все – вона просто повинна була все змінити. Парубок зупинився посеред холу на кілька секунд із лише одним бажанням – записати цю фразу десь всередині черепної коробки, запам'ятати її назавжди. І тут же він зрозумів, якою має бути його наступна дія – він відразу ж побіжить і купить букет, величезний букет троянд, щоб привітати Лізу з першим вдалим іспитом.