Галина Карєва - Сльоза в чорнилі

© Галина Карєва, 2017

ISBN 978-5-4490-0085-9

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Придбавши на «7-му кілометрі» в Одесі парфуми під назвою «CHANEL №5», Таня поверталася додому на маршрутці і всю дорогу принюхувалася до пляшечки.

«Схожі на справжні, чи ні?» – гадала вона.

Важкий запах, що розповсюдився по кімнаті, після того, як дівчина відкрила флакончик, переконав, що ні.

«Я ж знала, що купую», – розчаровано зітхала Таня, виливаючи сморідну рідину до унітазу.

Таке траплялося з нею часто. «Здійснення мрій навиворіт», – називали Танині «проколи» її веселі подруги. Однак цього разу вона вирішила не ділитися з ними своєю невдачею, розчарування було надто великим.

Підійшовши до вікна, Таня виглянула на вулицю. Вітер з силою рвав випрану білизну з мотузки. Сирі плями повиступали на шпалерах біля вікна.

«Ще так довго чекати тепла!» – знову зітхала вона, закриваючи шторами мокрі вікна.

Холодні дощі та вітер, розбурхане море – ось вона, зима південних берегів України. Таня не любила цю пору. Безлюдні пляжі, мертві чайки, неспокій шторму, що кожної ночі доносився до їхнього будинку. В неї не хватало терпіння так довго чекати весни. Як не хватало його і на те, щоб зібрати більші кошти на справжні парфуми.

«Не можна бути такою нетерплячою», – не раз казали їй рідні. Та такою вже була вдача дівчини.

…Гримаючи важкими колесами по сталевих рейках, по під вікнами протрясся трамвай, слідом за ним, через деякий час, почувся стукіт у двері.

– Квартиранта приймаємо, Таню, – заглянула до неї схвильована мати.

Ще б пак, лишня «копійка» в таку пору року!

«І кому це відпочивати біля холодного моря заманулося?» – дивувалася дівчина.

Збираючись на чергування до лікарні (Таня працювала у відділенні невідкладної допомоги), вона кілька разів заглянула до вітальні, однак, дивний квартирант того вечора там так і не з’явився.

…Чергування проходило як завжди: кілька розривів зв’язок та нескладних переломів (на вулиці була ожеледиця), опік стопи (жінка спробувала зігрітися з допомогою наповненої гарячою водою пластикової пляшки), і на кінець зміни – перелом ребер (нічна сутичка в кафе).

Втомлена Таня вже збиралася додому, коли до них по допомогу звернувся чоловік з пошкодженою рукою. Травма була незначною, та постраждалий так побивався через свою тимчасову втрату працездатності, і стільки ставив запитань стосовно того, як швидше відновити її, що дівчина не втрималася і поцікавилась хто він за професією.

– Я художник, – зізнався той, – до міста приїхав лише вчора, сподівався попрацювати над кількома сюжетами і ось така прикрість.

Тані стало шкода бідолаху, вона налила в склянку води і простягнула постраждалому. Та, передаючи її, надто рано відпустила руку, – склянка вдарилася об підлогу і розлетілася на скалки.

Кинувшись підбирати колючі осколки, художник і Таня, несподівано, стукнулися лобами й разом опустилися на долівку.

– Андрій, – першим підвівся і простягнув дівчині здорову руку потерпілий.

Запах олійної фарби залоскотав ніздрі, Таня глибоко вдихнула його і голосно чхнула.

– Не хворійте, – сказав їй чоловік, замість того, щоб сказати «будьте здорові».

Таня засміялась.

«Він схожий на мене», – подумала вона, відчувши до незнайомця раптову симпатію.

Вдома, відіспавшись після зміни, дівчина заходилась наводити лад в оселі: мила посуд, стирала пил, поливала квіти. А з голови все «не йшов» незнайомець. Весь час їй чувся запах олійної фарби і навіть прочинена кватирка не допомогла позбутися його.

Під кінець прибирання Таня дісталася кімнати, яку батьки здавали пожильцям. Взимку вона, зазвичай, пустувала, та цього разу там мав хтось бути і дівчина тихенько постукала в двері. Однак, на її стукіт ніхто не озвався, таємничого кватиранта знову не було вдома.

Підмівши швиденько підлогу в його кімнаті, Таня вже зібралася було йти, коли, на раз, помітила в кутку, закрите простирадлом, велике полотнище. Не втримавшись, вона обережно підняла край матерії і завмерла.

…Велетенські морські хвилі котилися на неї. Розбуджене море, сердите й суворе, збиралося поглинути її, затягнути в свою темну безодню.

«Хто порушив мій спокій? – гнівалося воно…

Вражена, Таня відскочила від картини і вибігла з кімнати, забувши там свій віник.

А вночі їй наснився Андрій. Він стояв серед бурхливих хвиль і пензлем, як диригент оркестровою паличкою, керував ними. Грізні, але підвладні найменшим порухам його руки, хвилі накочувалися одна на одну – пінилися, шуміли, сперечалися…

Прокинувшись, Таня довго прислухалася до тиші в будинку.

В кімнаті пожильця не спали. Не йшов сон і до неї.

Тихо піднявшись з ліжка, вона пробралася на кухню й включила електрочайник. Торт, складений з бананів, крекеру з маком та збитої з цукром сметани, стояв на столі. Ласунка-Таня надумала скоштувати його. Загорнувшись у мамину кофтину, вона сіла на стілець біля столу, піджала під себе ноги і стала чекати доки закипить вода.

Гучно шумів чайник, нараз, вона почула голос за спиною:

– Не заважатиму?

Різко оглянувшись, Таня злетіла зі стільця.

…Перед нею стояв Андрій, він знову протягував їй свою руку.

– Ви наш новий квартирант?! – здивовано вигукнула дівчина.

– Так, а Ви медсестра з лікарні, – сказав Андрій.

– Таня, – нагадала вона йому.

– Я пам’ятаю, – всміхнувся він.

Помітивши свіжий поріз на його руці, дівчина зніяковіла, а потім, спохватившись, стала пригощати тортом.

Андрій, аби не здаватися неввічливим, поцікавився рецептом, Таня – станом його руки.

Далі вели розмову про погоду, про море, про високу вологість у будинку і, врешті-решт, про картини. Він захоплено говорив про поетичну красу морських краєвидів, про складність завдання правдиво передати велич морської стихії, – Таня лише слухала його.

«Людина захоплена своєю справою, – думала вона, – ставить перед собою складні завдання, долає перешкоди, чи знайдеться мені місце серед усього цього?»

Але вголос сказала зовсім інше:

– Прибираючи кімнату, я бачила незвичайну картину…

– Так це був Ваш віник? – очі Андрія заіскрилися веселістю.

А потім вони стояли в його кімнаті і вона знову дивилася на дивний витвір, тільки цього разу не відчуваючи страху. Рука художника лежала на її плечі й нічого надійнішого неї в цей момент не знала Таня. Хвилі, як у вісні, повинні були коритися своєму творцю. Однією з цих хвиль вона відчула і себе…

Запах свіжої фарби, вітру та солоного моря наповнив світ. Не так як вчора світило сонце, не такими холодними здавалися зимові дні – весна прийшла в Танине серце раніше, ніж показував календар на стіні. А біла квітка магнолії, привезена для неї Андрієм після морської подорожі до Криму, переконала, що до довгожданого тепла всього «два кроки» морем.