Константин Деревянко - Украинка против Украины

"…Коли хто каже, що він не признає "Житій святих" для народу, то се вже у них "не толерантне відношення до людей з релігійними переконаннями…" Одним словом — логіка!"В эпоху воинствующего "научного" атеизма пришло время другой логики. Тогда "толерантным отношением к людям с религиозными убеждениями" стали называть запрет на чтение Библии, "Житий святых" и любой подобной литературы под угрозой Гулага и мучительной смерти. Этот безбожный эксперимент все человечество наблюдало в XX веке. История этого столетия шла по Гоголю и Достоевскому. Гоголь писал в своем "Размышлении о божественной литургии": "Ежели люди до сегодняшнего дня не пожирают друг друга заживо, то тайная тому причина — служение божественной литургии". Достоевский предупреждал: раз отвергнув Христа, люди неминуемо дойдут до антропофагии. Что и произошло вскоре после революции.

Самым ненавистным из всех конфессий для дяди и племянницы было православие. Другим деноминациям при случае можно и пособить, если только они способствовали разрушению православной России (и Украины): "Переписала для друку дядькову брошуру для штундарів ("Неволя веры в теперешней России") — переробка "Віра й громадські справи", написала й сама дещо про штундовий рух, так от дядько ніяк не скінчить переглядати, а то б я послала досі Вам сю замітку. Нехай згодом…". Так писала она редактору Львовской радикальной газеты "Народ" Павлыку. А "штундизм" — это религиозное движение в России второй половины XIX века, ставшее переходной формой между русским сектантством и протестантскими сообществами. Так что секты бывают разные. Есть секты полезные. Они вполне устраивали безбожников и революционеров.

В других же случаях для того, чтобы скомпрометировать христианство (в частности — православие), ставился знак равенства между религией и явным бесоодержанием. Так в газете "Народ" появилась статья Украинки "Релігійний дурман на Україні (Із Полтавщини)" (1895). В письме к Павлыку она писала: "Посилаю Вам оце до "Народа" виписку з одного листа з Полтавщини про одно діло, тяжко вражаюче. Як я його прочитала, то й сама стала на увесь день немов божевільна, тільки вже запевне моя манія не була релігійна! Там, у Полтавськім, у Гадяцькім, Роменськім і других повітах розпросторилась манія релігійна (люди світла шукають!), і до чого доводить та спотворена віра!"

Казалось бы: если вера "спотворена", то на ее месте должна находиться не "спотворена". Но Украинка желала доказать, что всякая вера есть зло, т. е. "релігійний дурман" (естественно, кроме веры атеистической). "…Як раз позаторік, коли я була там, трапилась біля Гадяча в селі оця страшна пригода, але тоді ще невідомі були її подробиці, відомо тільки було, що один чоловік, начитавшись якихсь книг, зарізав свого брата, аби "увести його в царство небесне", а потім хотів і всю свою родину порізати, та люди не дали. Було слідство (я вже тоді не була в тому місті), чоловіка того посадили в цитадель для божевільних, і завелось діло. Оце тепер згадала я про се діло і просила одну знайому людину, що живе на місці, розпитати і мені написати, як воно все було, власне. Ось що вона мені передає зо слів родички тих нещасних людей:"Їх було чи-мало: батько, мати, старший брат (жонатий і мав п’ятеро діток), менший брат (недавно оженивсь). Люди вони багаті. Старший брат хлібороб був, а менший у школі вчивсь, і усього діла було у його, що книжки читав. Був він на вид блідий, немов змучений, мало здоровий. А старший дуже кріпкий був чоловік. З сторони вони були, як і всі люди: і в хаті так було, як у людей, і у церкву ходили, і причастя приймали (тільки люди казали, що вони, одходячи, випльовували те причастя)".

Уже после этих слов можно предположить в данном случае наличие тяжелого бесоодержания или даже сатанизма со всеми его безбожными и бесчеловечными атрибутами. "…Усі вони молились якось по-своєму (не знаю як) у коморі, де не було ікон. Тільки одна із їх сім’ї (жінка меншого брата) не держалась їх віри. Чоловік принуждав її прийнять їх віру, бив її за те, що вона не хотіла сього. Обидва брати жили із жінкою старшого брата, а друга жінка плакала у волості, що її даром покрили, що вона дівчина. Перед великодніми святами вони говіли у страсну неділю, і все було як слід. Понесли паски святити, тільки тих пасок не їли, а після обідні пішли у комору богу молитись по-своєму. Трохи згодом повиходили із комори і пішли в хату. Потім брати пороздягались до чиста і стали бігать голі по огороду із свічками засвіченими. Повироблялись у грязь, у навіз, і повходили в хату. Тоді повдягались такі нечисті, які прийшли, позасовували двері, позавішували вікна і посідали. Менший почав шити чобіт. А старший каже: "Лучче заріж мене". — "Ще не прийшло врем'я, — одказав менший і став ходити по хаті. Бігла кішка, він її піймав за ноги і вдарив нею матір по виду. Мати засміялась. Жінка його злякалась і думає: "Як би його втекти?" А він глянув на неї і каже: "Як утечеш, так заріжу", немов знав, що вона подумала. Тоді взяв шило і став штрикать куди попало старшого брата, а той його. І ніхто з них ні кричав од муки, ні стогнав. Так вони довго штрикали один другого. Потім менший узяв великий-великий ніж і став рубати голову старшому. А вони усі сміються (і жінка старшого!). А меншого невістка зомліла. На дрібні шматочки порубав голову (а той і не застогнав ні разу!), тоді розрізав тому живіт, кишки випали… Менша невістка одійшла та й вискочила з хати. Батько тоді каже: "Синку, що ти робиш?" А він: "Мовчи". Прибігли люди, а двері знов засунуті. Виломили двері. Менший брат не дававсь, насилу десять чоловік його звалили (а який хворий був!). Зразу одвезли у острог, а потім одіслали у Полтаву на освідительствованіє і усіх домашніх. Через місяць, чи що, вони усі, як є, вернулись додому. Самі розказують, що вони були тоді як дерев’яні, і ніхто з їх не знав, що вони робили. Як вернулися, то мати і менший брат раз у раз у чобіт дують, так як у самовар. Мати і тоді, як те все діялось, дула у чобіт. А як убийцю взяли у острог, то він казав, що таке зробиться ще у двох мужиків, тільки не скоро. Він знов узяв до себе свою жінку, котра утекла тоді у друге село до братів. Живуть тепер, як і допреж сього случая". Ось що розказувала їх двоюрідна сестра. А вона тоді ходила до їх дуже часто. Які книжки вони читали, того не зна. Фершал, що робив "вскрытие", казав, що все це було зроблено "в религиозном экстазе", чи то пак у "религиозном аффекте". Как раз "фершалу" здесь и карты в руки. Это именно его компетенция. Вот и у Достоевского последнее предложение романа "Бесы" (после самоубийства Ставрогина) гласило: "Наши медики по вскрытии трупа совершенно и настойчиво отвергли помешательство". Шутка гения.