Константин Деревянко - Украинка против Украины

Ти бідна земле, біль твій розумію!
Пекучий пломінь бачу в твоїх грудях,
Я бачу — з жил невинно кров тече,
Я бачу, як одкрились твої рани,
І вибухнули дим, огонь і кров.
Я бачу, горді велетні, твої синове, —
Одвіч не плем’я, — повстають з безодні,
Червоні світочі в руках палають;
Залізнії драбини наставляють
І дико пруться на небесний бенкет.

Малі потвори чорні лізуть вгору.
Тріщать і падають злотисті зорі.
Завіс у золоту рука зухвала
Зірвала з божого намету, — заридали
І впали ниць всі ангели святії.
І сам господь поблід на свому троні,
Зірвав корону з голови і кинув.

Там у зорянім наметі,
На престолі золотому,
Владар наш сидить величний, —
Се ведмідь здоровий білий.
Біла, наче сніг, без плями,
Ясна шерсть його; над чолом
Діамантова корона, —
Небеса всі осіяла.
Скрізь гармонія в обличчі
І діла німії думок;
Тільки берлом він порушить —
І лунають співом сфери.
А в ногах сидять лагідно
Ведмеді святі, що в світі
Тихо все терпіли, — вкігтях
Держать мученицькі пальми.
Часом інший раптом скочить,
Потім другий, святим духом
Зрушений, і— глянь! — танцюють
Дивний танець урочистий…

Ласки божої проміння
За міня талан їм в танці
І, раюючи душею,
Виплигнуть хотять із шкури!
Чи то й я, Троль недостойний,
Буду гідний того щастя, —
Від земної злої долі
Перейти в той край відради?
Чи й мені перед престолом,
Там, у зорянім наметі,
Танцювати доведеться
З пальмою, в промінні слави?

На руках вона тримає в мисі голову Івана,
Раз у раз її цілує, так, цілує у нестямі.
Бо вона любила Йвана, — сього в Бібліі немає,
Та народний є переказ про кохання те криваве.
Зрозуміть інакше трудно дивну примху теї дами:
Жінка зроду не скарає нелюба такою смертю.
Може, гнівалася трошки на коханця, то й скарала;
Як побачила ж по тому любу голову на мисі,
Заридала і умерла від кохання й божевілля
(Плеоназм! адже кохання все одно, щобожевілля!)
І тепер у зграї дикій завжди возить за собою
Тую голову криваву, — та з жіночим пустуванням
Підкіда її у гору і сміється, мов дитина,
Кине, потім знов уловить дуже зручно, наче пилку.

Як повз мене проїздила, глянула вона й кивнула
Так зальотноі жадібно, що мені зов’яло серце.
І, хвилюючи в повітрі, зграя тихо пролетіла,
Кожний раз мене вітало те привиддя чарівне.
І коли вже зграя зникла, і замовк останній гомін,
Все мені палило мозок теє любеє вітання,
Цілу ніч я потім кидавсь змучений, зовсім знебулий,
На соломі — бо перини не було в хазяйки в хаті.
Все гадав я: що то значить те кивання таємниче?
Нащо глянула на мене любо так Іродіада?
В дикій тузі я запрагнув смерті, сну, чи божевілля,
Чи тих постатей коханих, що я взграї духів бачив.
Ох ви, любії привиддя! Вас зоря прогнала рання.
Ви скажіть, куди ви скрились? Де виднюєте, скажіте?

…Діана скрилась від Христа денної влади.
Тільки в темряві півночі важиться вона гуляти
І втішатись полюванням в нехрещенім товаристві.
Але ж ти, Іродіадо, де ти? Ох, я знаю теє!
Мертва ти й лежиш в могилі в місті Єрушолаїмі.
Цілий день сном мертвим, міцним спиш ти в гробі мармуровім!
І тебе упівніч будять ляск нагаїв, свист, гукання!
І летиш ти в дикій зграї край Абунди та Діани,
У веселім товаристві, що хреста і мук не любить.
Ох чудове товариство! Як би хтів я з ним по ночах
Полювати! Поруч тебе все б я був, Іродіадо!
Я тебе найбільш кохаю! Більш над ту богиню грецьку,
Більш над ту північну фею я люблю тебе, жидівко!
Так люблю тебе! Те знати по тремтінню мого серця.
Будь коханою моєю, ти, красо Іродіадо!
Будь коханою моєю! Кинь ту голову дурную
Вкупі з мискою, та краще спробуй ліпшої потрави.
Лицар я якраз для тебе, мало то мене обходить,
Що ти мертва і проклята, — я не вірю в забобони.