Наташа Влащенко - Кража, или Белое солнце Крыма

і пропагандистські підстави для вторгнення російських військ у східні і південні області України, як це відбулося в серпні 2008 року в Південно-Осетинському регіоні Грузії.

Протягом багатьох років українська влада під тиском як Росії, так і держав Заходу розглядала питання оборонного будівництва як другорядні. Реформування армії переважно зводилося до скорочення її чисельності та бойового складу. Не відбувалося оновлення озброєння та військової техніки. Зокрема, більш ніж на порядок зменшився потенціал системи ППО. Масштабної руйнації зазнав вітчизняний оборонно-промисловий комплекс. До мінімуму було зведено бойову підготовку, органи військового управління втрачали ефективність, а особовий склад — бойовий вишкіл. Агресивно нав'язувались ідеалістично-пацифістські уявлення про те, що Збройні сили, інші військові формування є лише рудиментарним атрибутом держави, які ніколи не будуть застосовані для захисту України.

Прихід В. Януковича, Партії регіонів та очолюваного ними кримінального олігархічного капіталу до практично монопольної влади створили для Кремля нові можливості посилення впливу на Україну. Так, у квітні 2010 року В. Янукович і Д. Медведев підписали Харківські угоди, якими було продовжено термін базування ЧФ РФ на території України до 2042 року. За свідченням Д. Медведева, ці угоди передбачали і другий, економічний етап, реалізація якого була відтермінована. їх підписання фактично стало стартом для безпосередньої підготовки російської операції з встановлення повного контролю над Україною. У червні 2010 року Україна оголосила про свою позаблокову політику, тобто відмову від євроатлантичної інтеграції при декларативному збереженні курсу на європейську інтеграцію.

Як стало очевидно лише згодом, євроінтеграція не розглядалася і не могла розглядатися В. Януковичем та його найближчим оточенням як стратегічна мета України. Політика наближення до ЄС використовувалася для загравання з проєвропейськи налаштованою більшістю українського суспільства та як засіб маніпуляції проєвропейськими політичними силами, а у зовнішньому вимірі — для безсоромного і цинічного торгу. Апофеозом торгівлі національними інтересами

України стала домовленість з В. Путіним про отримання від РФ кредиту на суму $15 млрд та низки інших економічних преференцій для наближених бізнес-структур в обмін на відмову від підписання Угоди про асоціацію з ЄС.

Скориставшись наданими В. Януковичем можливостями, керівництво РФ перейшло до реалізації вирішального етапу своєї стратегії підкорення України. Ця комплексна, поліваріантна стратегія передбачала як мінімум два основних сценарії. Згідно з першим, базовим, передбачалось підпорядкування всієї України переважно легальними політико-економічними методами, що мали забезпечити, по-перше, політичну ізоляцію України від Заходу, а по-друге, її приєднання до інтеграційних проектів під проводом РФ (Митного і Євразійського союзів), а також ОДКБ. Одночасно з першим відпрацьовувався другий, резервний сценарій — на випадок втрати контролю за керівництвом України, який передбачав проведення стратегічної чекістсько-військової операції з метою відторгнення від України її південно-східних регіонів і Криму.

Російська стратегія виходила з чіткого розуміння сутності режиму, що прийшов до влади в Україні в 2010 році. Декларуючи в офіційних документах, зокрема в Законі України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» (червень 2010 року), Стратегії національної безпеки (червень 2012 року), Посланнях Президента України до Верховної Ради України (2010, 2011, 2012 роки), завдання щодо європейської інтеграції, посилення практичної взаємодії із Заходом та зміцнення сектору безпеки і оборони, керівництво держави систематично і свідомо саботувало їх виконання. Натомість В. Янукович і його оточення сформували системне корупційне середовище, створивши на цій основі у тісній взаємодії з російським капіталом власний олігархічний клан — так звану «Сім'ю».

Попри захоплення донецьким кримінально-олігархічним кланом політичної влади в Україні, саме в цей час у Донецькій та Луганській областях активізувалося формування окремої «регіональної ідентичності». Це завдання реалізовувалося донецьким і луганським корумпованим істеблішментом під прапорами відповідних обласних організацій

Партії регіонів, КПУ, інших проросійських сил, у тому числі за рахунок бюджетних коштів (наприклад, регіональна цільова програма «Патріот Луганщини» на 2011–2014 роки, затверджена рішенням Луганської обласної ради від 25 лютого 2011 року № 3/12).

Після перемоги В. Януковича на президентських виборах 2010 року відбувалося стрімке проникнення російської агентури до керівних ланок системи забезпечення національної безпеки України. Показовим є майже одночасне призначення на ключові посади у секторі безпеки і оборони діячів, які мали міцні зв'язки з російськими спецслужбами. Зокрема, слід відзначити призначення Д. Саламатіна (лютий 2012 року) і П. Лебедева (грудень 2012 року) на посаду Міністра оборони України, О. Якименка — на посаду Голови СБ України (січень 2013 року). Нині ці та інші колишні українські високопосадовці переховуються на території, контрольованій РФ.

Росією й агентурою її спецслужб у державних органах України вживались системні заходи з розвалу українського сектора безпеки і оборони. Саме за часів правління В. Януковича завдано нищівного удару обороноздатності України. Фінансування потреб оборони здійснювалося у критично обмежених обсягах на рівні 1 % від ВВП. Причому суттєві обсяги навіть цих вкрай недостатніх коштів розкрадались оточенням В. Януковича і наближеними до нього бізнес-структурами. Розвиток Збройних Сил фактично не фінансувався. Прискорилися розпродаж найбільш сучасних зразків озброєння та його утилізація.

Дезорганізація роботи МО України під виглядом його реформування унеможливила ефективне управління ЗС України. У 2010 році було розформоване Об'єднане оперативне командування, а за рік — Командування сил підтримки, що суттєво ускладнило застосування сил і засобів ЗС України. Було завершено руйнівне за своєю суттю «реформування» районних (міських) військових комісаріатів, з 2010 року було призупинено зборову підготовку військовозобов'язаних. Саме за часів В. Януковича майже завершилося руйнування української системи ППО, а найсучасніші зенітно-ракетні комплекси і засоби розвідки були передислоковані до Криму. Підрозділи ЗС України, ДПС України, інших органів сектора безпеки і оборони комплектувалися з повним

ігноруванням принципу екстериторіальності переважно місцевими мешканцями.

Символічним актом приниження Збройних Сил України стало рішення уряду М. Азарова (розпорядження Кабінету Міністрів України від 3 липня 2013 року № 503) про передачу історичних будівель Національного університету оборони ім. І. Черняховського Вищому спеціалізованому суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.