Анатоль Бедрій - ОУН і УПА

На 17 з'їзді КПУ в березні 1954 р. перший секретар О.Кириченко виразно ствердив існування в Україні націоналістичного збройного підпілля. Маємо описи очевидців про збройні сутички між націоналістами і окупантською міліцією в Тернопільській області (Бучаччина, Підгаєччина) в роках 1954 і 1955 [80]. До 1954 року діяли зв'язкові між ОУН на чужині та ОУН на Рідних Землях. Впродовж 50-их років вибухали в російській імперії великі страйки й повстання політв'язнів, організовані й керовані у великій мірі членами ОУН-УПА, які прибирали характер збройної боротьби [81]. Політично-організаційною основою для цих повстань і страйків служило доручення ОУН-УПА, видане ще в 1947 р. п.н. "До насильно вивожуваних на Сибір і на большевицькі каторжні роботи".

В 1949 р. встановлено зв'язок між Проводом ОУН-УПА на Українських Землях і полоненими членами ОУН-УПА, яких москалі вислали далеко поза межі українських земель. Ці провідні підпільники зорганізували "ОУН-Північ", їх провід очолював Михайло Сорока. Цей провід керував і координував страйками і повстаннями політв'язнів по всій території російської імперії [83]. Вістки про цю боротьбу ширилися в Україні й підсилювали моральну настанову продовжувати визвольну збройну боротьбу за УССД.

Одним із перших великих повстань, а саме в Магадані 1953 р. керував член ОУН Мирослав Симчич (зловлений москалями 1949 р.). Жіночим повстанням у Кінгірі 1954 р. керували націоналістки Нуся Михайлевич і Любов Бершадська, а чоловічим — член ОУН Анатоль Задорожний. На теренах СССР поза Україною, де були великі скупчення українських політв'язнів, діяла підпільна організація ОУН-Північ, як уже згадано. Повстання на Воркуті 1954 р. (Комі АССР) було кероване українським націоналістом Євгеном Грицаком. Взятий 1953 року в полон в Україні старшина СБ ОУН-УПА Василь Підгорецький, засуджений на 25 років неволі, був організатором протиросійського повстання в Ташкенті 1955 р. А 1956-го року вибухло повстання в'язнів у Тайшеті, організоване членом ОУН Віктором Солодким, взятим у полон 1948 р. У лютому 1956р. появилися в Рівенській області заклики російської окупаційної влади до українського націоналістичного підпілля здаватися, за що підпільники дістануть обманливу амнестію. Ця т. зв. амнестія була восьмою з черги й виразно показує, що в 1956 р. існувала в Україні підпільна сітка ОУН. Майже зовсім певним є, що до половини 1950-их років діяв Провід ПЗУЗ або хоч сам провідник, ком. Дубовий.

Того ж 1956 року вибухло на Мадярщині національно-визвольне повстання проти російських окупантів. Вістки про це повстання в Україні викликали оживлення націоналістичного підпілля. Біля Шепетівки у Хмельницькій області вилетів у повітря поїзд з амуніцією (20 травня 1956) [85]. Підпільна діяльність оживилася на Київщині, Львівщині й в околицях Бердичева. Українське збройне підпілля ОУН знищило в Карпатах кілька мостів, що ними москалі транспортували військо на Мадярщину, та мало збройні сутички з совєтськими терористичними органами.

Після розгрому москалями мадярського визвольного повстання перериваються вістки про організовану збройну боротьбу ОУН-УПА проти росіян, поза тим, що є дані про дальше існування на різних теренах націоналістичного підпілля. Очевидно і в пізніших роках відомі випадки знищування підпільниками окремих виконавців колоніяльної влади. Занехаяння масової збройної боротьби можна пояснити визнанням недоцільности в дану пору продовжувати її, коли навіть цілий мадярський нарід, знищивши над собою російську окупацію, не дістав від "волелюбного" Заходу навіть одного кріса. Тож в ОУН могло запанувати переконання, що тимчасово треба припинити збройну боротьбу аж до часу визріття нової революційної ситуації.

А тим часом треба концентрувати всю енергію на збереженні націоналістичної організації, втримування в народі віри в наше майбутнє визволення, ведення виховно-ідеологічної й пропагандивної діяльности, як також розбудову в нації внутрішніх духових, соціяльних і культурних резервів для втримання національної самобутности і національної свідомости. Рік 1956-ий треба вважати закінченням збройної визвольної боротьби, вершком якої була саме славетна й легендарна Українська Повстанська Армія.

[1] "В десяту річницю створення Революційного Проводу ОУН", в "Сурмі", Мюнхен, ч. 18–19, лютий-березень 1950; передрук у "Перспективи Української Революції", Мюнхен, 1978, ст. 172.

[2] "Постанови Великого Збору ОУН" в ЗЧ ОУН, "ОУН", серія Бібліотека Українського Підпільника, ч. 1, 1955, ст. 3-16; Петро Мірчук, "Нарис історії ОУН" т. 1, Мюнхен, 1968, ст. 94-100.

[3] Дивись — Олекса Бойків, "Моя співпраця з Полковником" в "Євген Коновалець і його доба", Мюнхен, 1974, ст. 631.

[4] Ці висновки потверджує Лев Шанковський у своїй студії "УПА" в "Історії Українського Війська", друге вид., Вінніпег, 1953, ст. 645–646.

[5] Про концепцію "перманентної революції", що зродилася й прийнялася в гурті провідного активу ОУН на ЗУЗ, гляди: Петро Мірчук, "Нарис історії ОУН", ст. 137–139.

[6] Див. Микола Капустянський, "Військова підготовка ОУН" в "ОУН, 1929–1954", Париж, 1955, ст. 115–139.

[7] Точніші дані: П.Мірчук "Нарис історії ОУН", ст. 459–461.

[8] Петро Мірчук, "УПА", Мюнхен, 1953, ст. 230–231.

[9] Див. точну аналізу в П. Мірчука, "Нарис історії ОУН", ст. 549–561.

[10] Його "30 червня 1941", Торонто-Ню-Йорк-Лондон, 1967, ст. 26.

[11] Див. розділ "Різкий зворот у закордонній політиці ПУН" в П.Мірчука, "Нарис історії ОУН", ст. 582–584.

[12] Порівняй: П. Мірчук "Нарис історії ОУН", ст. 563–567; Степан Бандера "Командир-Провідник" у "Шляху Перемоги", березень-квітень 1954; передрук у "Перспективи Української Революції", ст. 296.

[13] Див. П.Мірчук, "Нарис історії ОУН", ст. 586–587.

[14] С. Мечник, "Декілька спостережень із минулого", у ЗЧ ОУН, "Вишкільні матеріяли", 1958, ст. 158.

[15] "В десяту річницю створення Революційного Проводу ОУН", в "Сурма", Мюнхен, ч. 18–19, лютий-березень 1950; передрук у С.Бандера "Перспективи Української Революції", ст. 178.

[16] Див. С.Бандера "Командир-Провідник", "Перспективи Української Революції", ст. 296.

[17] Там же.

[18] Текст "Маніфесту ОУН" у ЗЧ ОУН, "ОУН", серія БУП, ч. 1, 1955, ст. 21-3.

[19] Текст "Постанов Другого ВЗ ОУН" у ЗЧ ОУН, "ОУН", БУП ч. 1,ст. 24–47.

[20] Діяльність ОУН від II ВЗ ОУН до червня 1941 проходила за пляном, опрацьованим у "Політичних вказівках". Гляди: ЗЧ ОУН, "ОУН", БУП ч. 1,1955 р., ст.48.

[21] Порівняй у Я.Стецька "30 червня 1941" ст. 220. Іван Климів, краєвий провідник ОУН на ЗУЗ, видав проклямацію про негайне творення української армії, що її підписав він, як "Головнокомандуючий Збройних Сил". Там же, ст. 241. Також у П.Мірчука, "Роман Шухевич", Ню-Йорк, 1970, ст. 105.

[22] Навіть російський історик ствердив існування досить сильних українських націоналістичних збройних відділів. Див.: Н.К.Попель, "В тяжкую пору". Москва. Воєннеє Издательство Министерства Оборони СССР, 1959, ст, 6, 47.