Марина и Сергей Дяченко - Темний Світ. Рівновага

– Ти вибач, у нас гармидер, – сказала Ліза.

– Утім, як завжди, – вставив Гриша.

– Кому не подобається, може прибрати! – парирувала Ліза, і я подумки їй зааплодувала.

Я в житті не бачила затишнішої квартири, ніж у них. Може, мені здалось у контрасті до крижаного підземелля, але враження було таке, наче ти повернувся додому після довгої подорожі. І велосипед у передпокої, і картини на стінах, і зарядний шнур від мобільника, що стирчить з розетки, наче ліана, поєднувалися й складалися в єдиний образ теплої рідної нори.

Я зазирнула в кімнату. Тут картин було багато, їм не вистачало місця. На екрані комп’ютера в кутку мерехтіла й вигравала галактика. На підлозі, звісивши жовтий язичок чайного пакетика, стояла порожня чашка.

– Дар’є! – крикнула з кухні Ліза. – Бутерброди будеш?

Я подумала, що вже два роки в Москві, а друзів, щоб прийти в гості, у мене немає. І в жодному місті не було – досі.

На кухні по стінах теж були розвішані картини (я вже здогадалася, що це Гришині). У Лізи над головою цвіла сакура й височіла Фудзі; Ліза рвала поліетилен на упаковці з ковбасою, ніби Самсон, що розриває левову пащу. З тостера вискочили підсмажені квадратики хліба.

– Бери! – Ліза простягла мені розкриту упаковку.

Я подивилася на свої долоні:

– Можна руки помити?

Вхід у ванну виявився одразу за дверима кухні. Я зайшла…

На вішалці строкатіли махрові рушники. На поличках юрмилися шампуні й батарея косметики. Окремо на гвіздках розвішані були рибальські снасті. Вода у ванні виявилася вкрита товстою кригою, сантиметрів п’ятнадцять, якщо судити з краю вузької ополонки. Крига подекуди була вкрита свіжою риб’ячою лускою.

– Агов, – почула я свій голос, – у вас тут у ванні… Це так треба?

– Якщо тобі душ прийняти, ти скажи, – відгукнувся Гриша. – Але ж тобі тільки руки помити, так?

З крана текла нормальна, комунальна, тепла московська вода.

Коли я нарешті повернулася на кухню, там були готові бутерброди й кава. Кілька хвилин ми мовчки їли, і це були, мабуть, дуже хороші хвилини в моєму житті. Дуже спокійні й щасливі, попри луску й кригу у ванні.

– Народ, – сказала я нарешті, – а де ви миєтеся?

Ліза кинула косий погляд на Гришу:

– Це хороше питання…

– У сусідньому готелі, – відгукнувся той, ніби нічого такого.

– Бігаєте з рушниками… по вулиці?

– Навіщо? – здивувався Гриша. – Відкрив рамочку, помився в номері, закрив рамочку… Усе просто.

Я кліпнула:

– А якщо там, у цьому номері, вже хтось миється?

Гриша щиро всміхнувся. За нього відповіла Ліза:

– Тоді теж просто. Просимо вибачення, вертаємося. Іноді з того боку дуже голосно верещать…

– Розумієш, – проникливо сказав Гриша. – У мене у ванні, на дні, намальований унікальний портал… рамка в зимове озеро тисяча вісімсот дванадцятого року. Ловиться, уяви собі, осетер! Стерлядь! Екологічно чиста риба!

Він підвівся, відкрив морозилку – вона була забита вщерть. Я роззявила рота: справді осетер. І ще якісь рибини, з великою лускою й величезними хвостами. Повна морозильна камера.

– А готувати нікому, – буркнула Ліза. – Доводиться тупо смажити… До речі, ти вмієш готувати рибу?

Вона подивилася на мене досить-таки хижо, я прикинула обсяги роботи, заховані в морозилці, і про всяк випадок похитала головою.

Ми з’їли ще по бутерброду.

– Гришо, – сказала я, коли мовчати вже було несила. – Там, у підземеллі, такий портал, як ти малюєш?

Він замахав руками:

– Ну що ти! Це взагалі не можна порівнювати! Я відкриваю маленькі віконця туди-сюди, всього на кілька хвилин. А там здоровенна діра в Темний Світ. Її ніхто не малював, її пробили екскаваторним ковшем, це було нещасливе й дуже малоймовірне поєднання чинників… От ти знаєш історію Чорнобильської катастрофи? Її ймовірність була нуль цілих нуль-нуль…

– Гришо, – сказала Ліза, уважно за мною спостерігаючи, – у деяких випадках зайва інформація нічого не прояснює. Дар’є, ти не заморочуйся, як це діє. Це об’єктивна реальність – як податкова система або як будова ДНК. Вона існує поза нашою уявою, але іноді дається нам у відчуттях… Правда, не всім. Є Тіні – ти одну сьогодні бачила. Є служба Доставки, вона ловить Тіней, доставляє до порталу й викидає назад у Темний Світ. Усе!

За вікном визирнуло сонце. Я простягла руку над столом – тінь од моєї долоні впала на ковбасний кружечок зі слідами зубів.

– Тіні… що це таке?

Гриша зітхнув:

– Фрагменти ворожої матерії… оформлені, як людиноподібні істоти. Приблизно так. Там, де вони сидять, – у чужому просторі, який ми для простоти називаємо Темний Світ, – недостатньо ресурсів, вони лізуть до нас, ну, як кліщі в лісі – на тепло, на світло.

Я збагнула, що розтираю скроню, те саме місце, де бачила в Насті примарне «татуювання»:

– Моя сусідка в гуртожитку…

– Жертва, – авторитетно кивнула Ліза.

– Що з нею буде?

Гриша й Ліза перезирнулися.

– Вона жива, – сказала Ліза з певним сумнівом у голосі.

– А що, могла вмерти?!

– Різні бувають Тіні, – сказала Ліза й підібгала губи. – Деякі висмоктують життя… Деякі відбирають час…

– А ця конкретна?

Вони не поспішали відповідати.

– Про що парилася твоя сусідка? – запитав після паузи Гриша. – Ну… що її хвилювало в той вечір?

– Проблеми з хлопцем. Вона його чекала, він не прийшов, вона образилася…

– Ти не пам’ятаєш, Тінь при цьому щось пила чи їла?

– Не… Чекай, пиво! Вона пила пиво з пляшки, як шпана під парканом!

– Випила до дна чи щось лишилося?

Я згадала пляшку, що пролетіла повз мою голову, дзенькіт скла й хрускіт під ногами.

– Усе випила.

– Не пощастило твоїй сусідці, – сказала Ліза.

– У сенсі?

Вони знов помовчали. Перезирнулися. У мене заболіло серце.

– Любов, – сказала Ліза. – Тінь висмоктала з твоєї сусідки її любов, і ми не встигли перервати транзакцію.

Гриша потягся, хруснув суглобами:

– Так, дівчата, я спати. Нічку чесно відчергував…

– Що з нею тепер буде? – я не давала Лізі відвести очі.

– Нічого. Так і житиме.

– А… її хлопець…

Ліза втомлено махнула рукою – усе, мовляв, нема про що говорити.

– І вона більше ніколи не закохається?!

– Не знаю, – Ліза встала, збираючи сміття зі стола. – Може, коли-небудь. Але та любов, що в неї була, – її Тінь зжерла до крапельки.

– І ми так просто її відпустили?! – я теж підвелася.

– А що було з нею робити? – дуже сумно запитав Гриша. – Судити? Штрафувати? Осиковий кілок вбивати? Це не допоможе – це тобі не вампіри, це абсолютно безсмертні в нашому світі тварини, їх – тільки на вихід, тільки в портал…

Я потяглась до амулета на шиї. Торкнулась і відсмикнула руку:

– Якби я не чухалася так довго… Не бігала туди-сюди, не рилася б в урні…