Макс Бонд - Мертвий бал

Для підготовки обкладинки видання використана художня робота автора.

1

Це був холодний осінній вечір. Більшість дерев уже поскидали своє пишне різнокольорове вбрання, залишивши лиш гілля, що моторошно звивалось до небес. Коли вітер колихав гілля можна було почути свист дерев, які неначе грали свою симфонію. Саме у цю пору можна було відчути подих природи, відчути, що природа – жива істота.

Останні кілька днів безперестанно лив дощ, але сьогодні на щастя небо було чистим. Таким чистим, що можна було розгледіти зорі, що спалахували неначе небесні вогні, та великий повний червоний місяць, що визирав з-за будинків, освітлюючи нічну пітьму.

Вечір був 31 жовтня 1850 року. Саме у цей прекрасний вечір на честь дня всіх святих проходив бал у палаці графа Вільяма Андервуда, який був веселим та привітним літнім чоловіком, і незважаючи на свій вік любив розваги. Саме тому не раз робив бали у своєму маєтку. Якщо не брати до уваги слуг, то Вільям був самотнім. Його дружина померла п’ять років тому, а єдиний син переїхав до іншого міста. Тому єдиними близькими людьми, що не давали Вільяму збожеволіти від самотності – були такі ж вершки суспільства як він. Вільям дарував людям радість, а вони дарували йому відчуття потрібності. Так багатий граф жив уже п’ять років, хоч смерть дружини досі не давала йому спокою, і шкодування, що усе так склалось мучили його по сей день. Це була ще одна причина влаштовувати бали: інші люди відволікали його від жахливих думок.

Оскільки я був досить популярним науковцем мене та мою дружину Олівію також запросили.

Як і всі бали, що влаштовував Вільям Андервуд, цей бал був прекрасним. Графи, науковці, лікарі, письменники, художники, лорди та інші вершки населення розмістились у величезному просторому залі із високими вікнами за якими царила ніч. Величезна хрустальна люстра освітлювала зал, в той час як місяць за вікном тільки доповнював картину. Всі присутні були знайомі між собою, всі розмовляли, сміялись, щось голосно обговорювали… Словом, були щасливі. А серед шуму було чутно спокійну музику Моцарта, Шопена, Баха та інших, яка лилась з інструментів оркестру, що грав так легко та невимушено, неначе всі оркестранти були єдиним організмом.

Джентльмени були одягнуті у елегантні костюми, в той час, як леді красувались своїми пишними платтями. Але особливістю цього балу було те, що всі без винятку носили різні маски. Така була головна умова балу. Серед десятків людей можна було зустріти як звичайні маскарадні маски, що закривали верхню частину обличчя, так і зовсім незвичайні, наприклад, маски звірів, божественних істот, навіть моторошні маски демонів та птахів, які носили лікарі за часи чуми. Але що ж поробиш… Все таки це був Хелловін! День, коли люди можуть стати ким забажають, і мають право виглядати так, як хочуть. День, коли люди показують пітьмі, що вони її не бояться.

– Містер Лайт та його прекрасна дама! – радісно мовив Вільям Андервуд, коли ми зайшли в зал. – Дякую, що прийшли. Невимовно радий вас бачити.

Як і всі Вільям Андервуд був елегантно одягнутий, а маску носив таку ж яскраву та дивну як і він сам.

– Добрий вечір, містере Андервуд, – відповів я.

– Це ми повинні бути вдячні вам за те, що влаштовуєте бали, – усміхнувшись сказала Олівія.

– Ви ж знаєте, що мені це тільки в радість, – відповів граф Андервуд. – На вас такі гарні маски!

– Дякую, – відповів я.

– Міс Лайт, – звернувся граф Андервуд до Олівії, – ваша маска така яскрава, така пишна! Це фіолетово-рожеве пір'я чудово гармонізує з діамантами. Ваша маска символізує якогось птаха?

– Так, містере Андервуд, – відповіла Олівія – Це павич.

– Ах!.. Точно, – мовив граф Андервуд. – Прекрасний птах, такий як ви, міс Лайт.

– Дякую, – ледь зашарівшись відповіла Олівія.

Вільям Андервуд поглянув на мене і також засипав компліментами щодо моєї маски, яка – так само, як і маска Олівії – прикривала тільки верхню частину обличчя. Але на відмінно від маски Олівії, моя була чорна. Ще я носив білий капелюх з чорною пір’їною, що гармонійно доповнював маску.

– Ну що ж… – сказав граф. – Насолоджуйтесь миттю, адже кожна мить може бути останньою.

«Ця мить триватиме вічно» – проскочило у моїй свідомості, але я не звернув на це уваги.

Такі бали, як цей, завжди були найкращими моментами у житті більшості заможних людей. Саме на балах люди могли забути про вічні проблеми, мали можливіть насолодитися смачними стравами, яких тут було вдосталь, скуштувати солодке вино та просто поспілкуватись в кругу таких же успішних та впливових людей. Дехто навіть знаходив кохання, але ще ніхто на балах його не втрачав. Тут усі розважались та були щасливі, забувши про всі незгоди. А ідея з масками взагалі видалась, як на мене, неперевершеною.

Проблема людей 19 століття полягала в тому, що всі, особливо вельможі, так би мовити часто надягали невидиму маску, щоб здаватись кращими в очах інших (саме цю тему суспільства я досліджував рік тому). Усі строго слідували культурі, але почасти саме через це багато людей прикидалось тими, ким не були насправді. Особливо це було помітно серед селян, багато з яких «одягали маску» щоб пробитись у вищі верстви населення чи видати дочку за багатого вельможу. Хоч на таких зустрічах, як цей бал, усі один одного знали, але підсвідомо бажання людей показати себе з кращої сторони залишилось. І саме в цьому перевага реальних масок. Скриваючись за маскою люди ставали більш розкутими. Тепер вони могли дати волю міміці, а давши волю обличчю, їхні розмови ставали більш живими. Усе частіше я почав помічати, як люди на цьому балі говорити те, що думали та висловлювати незгоду прямо в обличчя співрозмовнику.

В масках люди відчували себе впевненіше і показували свою реальну персону.

На якийсь недовгий момент ми з Олівією розлучились. Вона пішла до подруг з якими часто спілкувалась на балах, а я помітив групу з трьох чоловік, серед яких впізнав лиш Джона, який був моїм колегою та кращим другом. Джон також носив маску, яка прикривала лиш верхню частину обличчя, в той час як інші три чоловіка носили маски, які повністю закрили їхні обличчя, через що я їх і не впізнав.

Я взяв бокал вина і пішов до них.

– Річард! – викрикнув Джон, коли помітив мене.

– Привіт, Джоне! – з такою ж радістю відповів я.

Я пожав руку усім чоловікам, хоч не знав хто за масками.

– Із всіх ти певно не знаєш тільки Бредлі, – сказав Джон.

– Боюсь, я взагалі нікого, окрім тебе, не впізнав, – відповів я.

Чоловіки підняли маски, і тоді я нарешті зрозумів хто ж вони. Того, що стояв справа від Джона звали Віктор. Він був власником магазину одягу, але зараз уособлював образ якогось божества. А третього чоловіка, що носив гарно оформлену білу маску, я по правді не знав.