Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

Батько, який лежав у скромній домовині в уніформі збирача абонентної плати «NHK», не скидався на мертвого. Здавалось, ніби просто трохи перепочиває під час робочої перерви. І от зараз прокинеться, надіне на голову шапку й піде збирати решту абонентної плати. Емблема «NHK», пришита на уніформі, наче була частиною його шкіри. Він прийшов у цей світ в уніформі і в ній згорить у крематорії. Дивлячись на нього зараз, Тенґо не міг пригадати на батькові ніякого іншого одягу, крім цього. Він згорить у вогні, як воїни в панцирі, що виступають у музичній драмі Вагнера.

У вівторок уранці на очах у Тенґо й Кумі Адаті домовину закрили віком, яке прибили цвяхами. Після того поклали на катафалк — надзвичайно практичний фургон фірми «Тойота», яким перевозили останки батька з оздоровниці до фірми ритуальних послуг. Тільки тепер ліжко на коліщатках змінилося домовиною. Напевне, це був найдешевший катафалк. Зовсім без нічого величавого. Не лунала й музика з опери «Сутінки богів». Однак Тенґо не знаходив причин для заперечення стосовно форми катафалку. Здається, і Кумі Адаті цим не переймалася. Це був лише транспортний засіб. Найголовніше, що людина зникала з цього світу, а люди, яких вона залишала, мали закарбувати собі цей факт у душі. Тенґо і медсестра сіли в таксі й поїхали вслід за катафалком.

Крематорій розміщувався неглибоко в горах, осторонь від дороги вздовж морського узбережжя. Порівняно нова будівля, позбавлена найменшої індивідуальності, вона скидалася не на крематорій, а на якийсь завод або державну установу. І тільки гарний, старанно доглянутий двір і високий димар, що врочисто здіймався в небо, давали зрозуміти, що в неї особливе призначення. Цього дня, видно, крематорій не був переповнений, а тому домовину піднесли до високотемпературної печі, не гаючи часу. Коли домовина поволі зникла в печі, зачинилися дверцята, схожі на люк підводного човна. Немолодий службовець у рукавицях вклонився Тенґо й натиснув кнопку запалювання. Кумі Адаті склала докупи долоні перед замкнутими дверцятами печі. Наслідуючи її, Тенґо зробив так само.

Майже годину, поки закінчилася кремація, Тенґо й Кумі Адаті провели в кімнаті відпочинку. Медсестра купила в торговельному автоматі дві банки теплої кави, яку вони мовчки випили. Сиділи поруч на лавці, перед якою відкривалося велике вікно. За вікном простягався двір, устелений зів'ялою травою, з безлистими деревами. На гілці видніли дві чорні пташки невідомої назви. Невеличкі, але з довгими хвостами, вони пронизливо кричали. І тоді задирали свої хвости. Над деревами висіло блакитне, без жодної хмаринки, зимове небо. Поверх короткої чорної сукні на Кумі Адаті було кремове пальто з вовняної байки. Тенґо одягнув темно-сірий піджак з тканини «ялинкою» поверх чорного светра з круглим вирізом. На ногах мав темно-брунатні м'які шкіряні черевики. Це був найофіційніший одяг з тих, що він мав.

— І мого батька тут спалили, — сказала Кумі Адаті. — Усі присутні безперестанку курили. Тому здавалося, ніби під стелею висить хмара. Бо, що не кажи, майже всі його товариші були рибалками.

Тенґо уявив собі цю картину. Гурт засмаглих людей, у незвичних чорних костюмах, раз у раз пихкають сигаретами. І сумують за товаришем, померлим від раку легенів. Однак зараз у кімнаті відпочинку тільки вони двоє — Тенґо й Кумі Адаті. Навколо панувала цілковита тиша. Ніщо її не порушувало, хіба що іноді пронизливий пташиний крик. Не було чути ні музики, ні людських голосів. Сонце посилало на землю своє лагідне проміння, яке, проникаючи крізь вікно в кімнату, утворювало під їхніми ногами мовчазний сонячний кружок. Час спливав повільно, як вода при наближенні до гирла річки.

— Дякую, що ви пішли разом зі мною, — сказав Тенґо після тривалої мовчанки.

Кумі Адаті простягла руку й поклала її на його руку.

— Бо одному важко. Краще, щоб хтось був поруч. От у чому річ.

— Можливо, що так, — погодився Тенґо.

— Смерть людини, за будь-яких обставин, — страшна подія. Бо у світі утворюється ще одна яма. Нам треба ставитися до неї правильно, з повагою. Бо інакше яма не закриється.

Тенґо кивнув.

— Яму не можна залишати відкритою, — сказала Кумі Адаті. — Бо в неї може хтось упасти.

— Але іноді померла людина забирає із собою таємниці, — сказав Тенґо. — І коли яму закривають, таємниці так і залишаються таємницями.

— Я думаю, що так і треба.

— Чому?

— Якщо померла людина їх забрала, то це означає, що їх не можна було залишати.

— Чому не можна було залишати?

Кумі Адаті відпустила руку Тенґо й глянула йому прямо в очі.

— Напевне, в них було щось таке, що точно зрозуміти могла тільки померла людина. Чого вона не зуміла б пояснити словами протягом тривалого часу. Вона мусила тримати їх тільки при собі. Як дорогоцінні особисті речі.

Тенґо мовчки дивився на сонячний кружок під ногами на підлозі з лінолеуму, що тьмяно відсвічував. Перед кружком видніли зношені м'які шкіряні черевики Тенґо й простенькі чорні туфлі-човники Кумі Адаті. Вони були поблизу, але скидалися на картину, побачену вдалині, за кілька кілометрів звідси.

— А у вас, Тенґо-кун, є щось таке, чого ви не можете комусь пояснити, чи ні?

— Можливо, є, — відповів Тенґо.

Медсестра мовчки схрестила свої стрункі ноги в чорних панчохах.

— Ти казала, що раніше помирала, правда? — спитав Тенґо.

— Так, одного разу померла. Самотньої ночі, коли падав холодний дощ.

— І ти пам'ятаєш, як це сталося?

— Ага, пам'ятаю. Бо часто бачу це уві сні. В цілком реалістичному, завжди однаковому. Не сумніваюся, що так було насправді.

— Може, це реінкарнація?

— Реінкарнація?

— Ну, перевтілення. Переселення душі.

Кумі Адаті над цим задумалася.

— Невже? Можливо, що так. А може, ні.

— І тебе після смерті так само спалили?

Вона захитала головою.

— Я цього не пам'ятаю. Бо це сталося після смерті. Я тільки пригадую, що вмерла. Хтось мене душив за горло. Незнайомий чоловік, якого я ніколи не бачила.

— Його обличчя пам'ятаєш?

— Звичайно. Я ж бачила його не один раз у сні. Якби зустріла на вулиці, відразу впізнала б.

— Якби справді зустріла на вулиці, то що робила б?

Кумі Адаті потерла ніс пучкою пальця. Ніби перевіряла, чи ніс ще на своєму місці.

— Я сама про це не один раз думала. Що робила б, якби справді зустріла на вулиці? Можливо, втекла б. Або, може, крадькома стежила б за ним. Наперед годі сказати.

— Навіщо стежила б?

— Не знаю. Може, той чоловік володіє якоюсь важливою таємницею про мене. Якби пощастило, може, відкрила б її.

— Яку таємницю?

— Наприклад, чого я тут.

— Але ж той чоловік одного разу начебто вбив тебе.

— Можливо. — Медсестра злегка стулила губи. — В цьому є небезпека. Звісно, я це добре розумію. Мабуть, найкраще — це кудись тікати. Однак імовірна таємниця так мене вабить, що не можу дати собі ради. Так само кіт, якщо бачить темний вхід, не може туди не заглянути.