Олег Авраменко - Реальна загроза

У швидкісному ліфті ми з Азеракісом піднеслися на двадцять шостий поверх будівлі, проминули розкішну приймальню і пройшли в ще розкішніший кабінет з довгим столом, на чолі якого велично, мов на троні, сидів у широкому шкіряному кріслі чоловік років шістдесяти, чиє обличяя було мені добре знайоме за фотографіями та відеозаписами з наданого батьком досьє.

Константинідіс привітався зі мною й запропонував сідати. Тонучи ногами в пухнастому килимі, я підійшов до вказаного крісла і присів. Тим часом адміністратор передав своєму босові диск з генетичними кодами і, ввічливо вклонившись нам обом, позадкував до дверей. Коли він вийшов, голова правління заговорив:

— Пан Азеракіс повідомив мені про ваше бажання, щоб я особисто зайнявся вашими справами, капітане.

Останнє слово він промовив зі слабкою, ледь відчутною запитливою інтонацією, делікатно залишаючи за мною вибір — або зробити вигляд, що я нічого не помітив, і залишатися просто капітаном, або відповісти на невисловлене запитання. Я обрав останнє:

— Капітан Шнайдер. Александр Шнайдер.

— Дуже поширене прізвище. Німецькою означає „кравець“ — так у давнину називали людей, які вручну шили одяг.

— Щось на зразок теперішніх кутюр’є, — зауважив я для підтримання розмови.

— Не зовсім так. У наш час одяг від кутюр’є — розкіш для ідіотів. Ніхто при здоровому глузді не сплачуватиме за костюм десятки тисяч лір, коли майже такий самий можна придбати всього лиш за сотню-півтори в магазині готового вбрання або замовити в автоматичному ательє. Ну, хіба що подурілі з жиру багатії, яким ніде подіти свої гроші… — Константинідіс ніби мимохідь змахнув невидиму порошинку зі свого піджака явно ручного пошиву, потім узяв футляр з диском, перевірив цілісність пломби, перш ніж зламати її, і вставив диск на зчитування. — Але раніше, ще в далеку доіндустріальну добу, весь одяг шили винятково руками. Тому на світі так багато Шнайдерів, Тейлорів, Састрів, Портнових, Кравчуків… Гм. Одначе у вас ериданський акцент, що надає вашому прізвищу — скажемо так — особливого звучання. Я, знаєте, ще з молодості цікавлюся міжнародною політикою.

Кажучи це, Константинідіс одночасно проводив маніпуляції з комп’ютерною консоллю. Нарешті він отримав результати.

— Так, так… Цікаво. Навіть вражаюче… Ох, вибачте! — похопився він. — Ви ж нічого не бачите. Прошу.

Наступної миті переді мною ввімкнувся екран, і я побачив цифри — номера рахунків, дати відкриття, початкові внески, подальші операції, баланс на поточний момент. Сторінка змінялася сторінкою, за рахунками в головному банку йшли його філії, потім кореспондентські рахунки в інших банках — як на Вавілоні, так і за його межами. І, нарешті, загальний підсумок.

— Неймовірно, — прокоментував Константинідіс, зберігаючи позірну незворушність. — Все життя займаюся цим бізнесом, але мене не перестає дивувати наша банківська система, яка зберігає таємницю вкладів не лише від сторонніх, а й навіть від вищого керівництва самих банків. Виявляється, ви наш найбільший клієнт.

— Власне, це гроші мого батька, — зробив я уточнення. — А я лише його представник.

— Проте, згідно з умовами вкладів, ви маєте повне право розпоряджатися ними на свій розсуд. Мушу зізнатися, пане Шнайдер, попервах я подумав — хоча мене це не стосується, — що ви син того самого адмірала Шнайдера. Але всі рахунки відкриті через шість років після його смерті… Та повернімося до наших справ. Які операції ви хочете провести?

— З цим трохи зачекаємо, — сказав я. — А поки зробіть запит до планетарного депозитарію.

Голова правління кивнув:

— Так я й думав.

Відповідь з депозитарію не змусила себе довго чекати. Коли вона надійшла, Константинідіс уважно вивчив отримані сертифікати на володіння акціями і повільно похитав головою.

— Я давно підозрював, що хтось намагається прибрати „Аркадію“ до рук, обережно скуповуючи наші акції. Але не припускав, що справа дійшла вже до контрольного пакету… — Він підвів погляд і запитливо подивився на мене. — Отже, пане Шнайдере, які будуть ваші розпорядження? Тобто, розпорядження вашого батька.

— Насамперед, — запевнив я, — ми не збираємося втручатись у політику банку — ані в кадрову, ані у фінансово-кредитну. Немає сенсу міняти те, що й так працює бездоганно. Ми потребуємо лише вашого сприяння у проведенні серії цілком легальних операцій. Але про це згодом. Зараз продовжимо вже розпочате. З якими банками ви маєте угоди про довірче представлення клієнтів?

— Ну, певна річ, з усіма з Великої Вавілонської Двадцятки. І з цілою низкою менших банків.

— Гаразд. Займемося поки Двадцяткою.

— І рахунки, і депозитарій?

— Так.

Екран знову заполонили цифри. Рахунки, рахунки, рахунки, слідом за ними йшов підсумковий баланс — сума, що приголомшила навіть мене, хоч я й очікував її побачити, а на десерт — сертифікати акцій.

Константинідіс уже перестав удавати незворушність, відкинувся на спинку крісла, розстебнув верхній гудзик сорочки, щоб вільніше дихалося, і витер серветкою спітнілого лоба.

— Шість банків… Шість із Великої Двадцятки! Ніколи б не подумав, що таке можливо. Не надто помилюсь, якщо скажу, що ви з вашим батьком — найбагатша родина у людському всесвіті.

„Цікаво,“ — подумав я відсторонено, — „за кого він нас має? За піратів? Работоргівців? Чи, може, очільників Вегіанського наркокартелю?…“

Завислу в кабінеті тишу зненацька розірвав зумер інтеркому. Костантинідіс узяв слухавку, сказав щось грецькою, потім десь півхвилини уважно слухав, а тоді (мабуть, із ввічливості до мене) відповів англійською:

— Так, я цього чекав. Перекажіть панові Сато, що я саме розмовляю з клієнтом, який його так цікавить. Коли звільнюся, негайно йому передзвоню. До речі, він не єдиний, хто спробує зв’язатися зі мною найближчим часом… Атож, відповідного рангу… Скажіть їм те саме, що й панові Сато… І ще одне. Від мого імені попросіть їх зберігати спокій і не вживати ніяких заходів. Це не кінець світу. Схоже, ми маємо справу з розважливими людьми, які не менше за нас зацікавлені в стабільності фінансового ринку… Так, так, дослівно.

Константинідіс поклав слухавку й зауважив:

— Ви розворушили осине гніздо. Це був генеральний директор банківської групи „Міцуї-Вавілон“.

— Так, я зрозумів. Гадаю, що представникам усіх зацікавлених сторін варто зібратися разом і обговорити ситуацію.

— Гарна ідея. Це побажання чи розпорядження?

— Побажання, звичайно.

Губи Константинідіс вигнулись у слабкій подобі посмішки.

— Ще б пак, побажання клієнта і найбільшого акціонера в одній особі. Це важко проігнорувати. На коли призначити зустріч? Ви особисто проведете нараду?