Герман Максимов - Ймовiрнiсть дорiвнює нулю (на украинском языке)

Г.МАКСИМОВ

Ймовiрнiсть дорiвнює нулю

"Краб" не слухався команд - тiкав квапливою iнохiддю, незграбно вивертаючи в шарнiрних суглобах свої трубчастi ноги. Одним помахом вiн вискакував на черговий бархан i стрiмко скочувався з нього, залишаючи в пiску глибокi борозни. Iнстинкт самозбереження, закладений у машину людиною, гнав її геть. У цiй раптовiй втечi було щось конвульсивне, суто тваринне, лякаюче.

Морєв зволiкав. Лише тодi, коли за горбами не стало видно Ями, вiн, не обертаючись, сказав Костi:

- Досить. Вимкни напругу в секторi СЗ.

- Цi кiбернетики, здається, перестаралися, - пробурчав Костя, клацаючи перемикачами, - перетворили нашого "Краба" в полохливого зайця. Скоро вiн мишей почне боятися.

Федiр промовчав. Хто-хто, а вiн знав, що "Краб" не ввiмкне сектора самозахисту без особливої на те потреби. Вiн на власнi очi бачив, як на випробуваннях машина пiвтори години працювала в палаючому нафтовому озерi. I коли їй дали команду вийти з вогню, потенцiал був лише на реле обережностi. Це означає: вона турбувалася про свою безпеку не бiльше, нiж людина, що переходить вулицю, по якiй нiколи не їздять автомашини.

Нi, "Краб" не боягуз. I якщо вiн так раптово передав керування секторовi СЗ, то це означає, що вони вчасно втекли вiд великої небезпеки. Можливо, навiть вiд загибелi. Але вiд якої?

"Краб" зупинився на вершинi бархана. Звiдси дуже добре було видно типовий марсiянський ландшафт. Його вони обидва чудово знали з фiльмiв, зроблених попереднiми експедицiями. По бурiй плоскiй рiвнинi безладно розбрелася череда невисоких горбiв, облямованих унизу смужкою густої тiнi. Куди не глянь, аж до самого обрiю мертва, байдужа пустеля, i над нею фiалкова баня неба. Тiльки в далечинi на сходi, як символ всюдисущого життя, стримiла ввись тонка голка їхнього земного зорельота.

- Будемо повертатися?

Костя мiг би й не запитувати. Адже вiн одинадцять мiсяцiв працював з Морєвим на трасi Земля-Мiсяць. Заранi знав, якою буде вiдповiдь. I все ж запитав. Федiр знизав плечима:

- Кажи.

- Це не марсiяни, Федю.

- Хто? - не зрозумiв Морєв.

- Ну, Яма... Цi кулi там, панiка "Краба". Це не марсiяни.

- Умгу.

Горезвiсне Федорове "умгу", над яким насмiхався весь космофлот, могло означати що завгодно. Але зараз воно свiдчило про одне: Морєв "опрацьовує iнформацiю".

- Дурницi! У вас, планетологiв, у всьому загадки.

"Заїло", - подумав Костя, а вголос запитав:

- Ти обiзнаний iз звiтами Першої i Другої експедицiй?

- Знаю напам'ять! - Морєв починав сердитись.

- Слiди цивiлiзацiї виявила тiльки експедицiя професора Зубкова...

- Так, руїни на Великому Сиртi та в районi Лаокоонового вузла...

- I визначила їхнiй вiк - п'ятдесят тисяч рокiв, - продовжив Костя. Чи можна вважати, що стiльки ж i Ямi? А чому, по-твоєму, розвiдники, якi обшукали всю планету вздовж i впоперек, познаходили напiвзасипанi руїни, не помiтили Ями? Адже вона має в дiаметрi не менше кiлометра. Та й ми наткнулися на неї вже аж на третьому витку.

- Умгу. Чому?

- Тому, що ранiше її не було. її зробили зовсiм недавно. I не марсiяни.

- Ясно. Спецiально до нашого прильоту сюди зробили. Хто б же це мiг постаратися?

- В даному разi, кажучи мовою твого улюбленого електронного аналiзатора, "за недостатнiстю даних на питання вiдповiсти не можу".

- Тодi поїдьмо по них.

- По що?

- По данi. Нехай вони переконають тебе i твоїх колег планетологiв, що ймовiрнiсть зустрiчi двох цивiлiзацiй на братнiй могилi третьої дорiвнює нулю.

"Краб" тiльки-но встиг спуститися з бархана, як iз-за горбiв, звiдти, де знаходилась Яма, в небо шугонув вузький чорний промiнь. Тоненькою ниткою вiн розтяв надвоє сонце, що скочувалося до обрiю, й зник у безоднi простору. I зразу ж за ним з'явилися великi кулi, як привиди, нiби вилiпленi з прозорого вогню. Нанизанi на промiнь, вони спочатку повiльно, а далi все швидше й швидше ковзалися по ньому i раптом зникли, розтанувши в небi. Одна, друга, третя.

- Локатор!

Костя шалено крутив ручки наводки антени. Ось вони! У верхньому лiвому кутку екрана засвiтилися три ледве помiтнi цяточки. З кожною секундою вони ставали меншi й слабкiшi. Мигнув промiнь i щез. За хвилину екран став зовсiм чистий.

- Оце швидкiсть, - здивовано вигукнув Морєв, - чотири п'ятих свiтлової!

- Для цивiлiзацiї, яка зникла п'ятдесят тисяч рокiв тому, трохи завелика.

- Увiмкни СЗ i магнiтний захист. "Краб" недарма втiкав вiд цiєї проклятої дiри.

...Яма мала такий же вигляд, як i пiвгодини тому. Гладенькi, нiби вкритi зеленуватим лаком плити звужувалися донизу i збiгали стрiчками глибоко на дно, туди, де мерехтiли невиразнi сiрi тiнi. Iз самого центра Ями, нiби мачта потопленого корабля, стирчала ферма, сплетена з якогось срiблястого матерiалу. Струмочки червонястого пiску повiльно стiкали по жолобках мiж плитами вниз. Але прозорих куль там не було.

- Вниз пiду я, - сказав Морєв. - По праву старшого. Дiстань з-пiд сидiння мiй ракетний пояс.

Намагаючись не зустрiчатися поглядом з Костею, Морєв вийшов на висунутий попереду кабiни майданчик. Його довга вузька тiнь упала на плити, якими було вистелено стiнки "дiри", i переломилася навпiл. Застiбаючи ракетний пояс, Морєв бiчним зором побачив, що його тiнь раптом роздвоїлась: одна половина залишилась лежати, а друга встала й пiшла до "Краба". Ще не встигши здивуватися, Федiр пiдвiв голову. До машини по самому краю Ями йшла... людина в скафандрi й великому рогатому шоломi. За три метри вiд "Краба" вона зупинилася й, пiднявши обидвi руки, помахала ними над головою.

Морєв м'яко скочив на пiсок i пiшов назустрiч людинi.

?

Чеа була приречена. Чеа вмирала на очах шести мiльярдiв своїх дiтей. Вiд полюса й до полюса над планетою танцювало голубе полум'я смертi. I тодi Велика Рада ухвалила...

Морєв поправив обруч трансперекладача, який сповз йому на лоба. Думка Ула "зазвучала" голоснiше. Проте вiдчуття нереальностi не минало, йому здавалося, що коли б вiн ненароком зараз кашлянув, злякав насторожену тишу, то все щезло б: i Ул, який, не розтуляючи рота, розповiдав про загибель своєї планети, i Костя, i ця величезна пiдземна баня з склепiннями, що якось дивно мерехтiли. Морєв скосив очi на Костю, який сидiв поруч.

Костi не було. Власне, вiн був, вiн сидiв, вiдкинувшись на спинку крiсла, притримуючи руками шолом, що лежав у нього на колiнах. Але це була лише оболонка. Сам Костя перенiсся на п'ятдесят тисяч рокiв назад i заблукав у часi. Вiн дивився на палаюче над Чеа небо, i його серце стискалося, а душа завмирала вiд тривожного передчуття неминучостi.

- ...I тодi Велика Рада ухвалила. Ухвала була коротка i остаточна, як усi ухвали Ради. Тiльки три пункти. Перший - заховатися пiд землею.

Костя-марсiянин подумки споруджував пiдземне мiсто. Мiльйони людей, тисячi "розумних" машин, вгризаючись у недра Чеа, прокладали тунелi-переходи, обладжували житловi примiщення, сховища, склади. Будували заводи для видобування кисню з окисiв мiнералiв. Зводили фабрики синтетичної їжi. Ревiли компресори, якi зрiджували атмосферу, що розсiювалася, гуркотiли пiдземнi вибухи, стальнi руки машин розбивали камiння. Над планетою панувало тiльки одне слово: швидше! Цивiлiзацiя боролася за життя, щохвилини поглядаючи на пломенiюче в анiгiляцiї небо...