Игорь Росоховатский - Бiлi звiрi (на украинском языке)

- Пам'ятаєш, вiн пише: "Непотрiбних знань не буває..."

Поснули вони швидко. Семен неспокiйно крутився увi снi, стогнав. Йому снилося, наче їх оточили бiлi звiрi. Найбiльший з них, ватажок, розкрив пащу, всiяну гострими iклами, i закричав:

- Знаєш, хто я? Я - Бiдолаха! Ти думав, ми зникли разом з людьми? А ми залишились! Та ти не бiйся. Ми не чiпатимемо вас зараз, ми чекаємо на вас бiля озера...

- Нi! - вигукнув Семен i прокинувся.

На нього стривожено дивився Тiм.

- Що сталося? - спитав Семен буркотливе. - Чого ти витрiщився на мене? Спати не даєш...

- Ти кричав у снi, - сказав Тiм, перевертаючись на другий бiк.

Семен прислухався до того, що робиться надворi, йому почувся трiск гiлок. Вiн схопив зброю, тихенько пiдвiвся i попрямував до виходу. Стараючись, щоб голос звучав сонно, сказав:

- Якщо вже ми рано прокинулись, то збираймося в дорогу.

- А куди ти зараз iдеш? - спитав Тiм, не обертаючись.

- Подивлюсь, яка погода, - вiдповiв Семен.

Гра тривала далi.

Увiмкнувши ранцевi гравiтри, вони летiли низько над дорогою. Через кожнi десять кiлометрiв виходили на зв'язок. Праворуч вiд них громадилися скелi, зводячись зазубреними пiками в порожнє блiдо-бузкове небо. Лiворуч дорога по краю круто уривалась, iнодi траплялися напiвзгнилi дерев'янi стовпчики, що лишилися вiд колишньої огорожi. I скрiзь - в ущелинах скель, обабiч дороги - стримiли, наче дротянi "їжаки", кущi лиху.

Розвiдники опустилися в долину, густо порослу цим чагарником. Зрiдка, мов оазиси, траплялися гайки молодих дерев. Кора на них була незаймана.

- Схоже на те, що тут немає бiлих звiрiв, - з пiдкресленою безтурботнiстю сказав Тiм. - А хотiлося зустрiти хоча б одного з них... Невже нам не пощастить?

"Страх невiдомостi непокоїть над усе", - згадав Семен рядок з вiрша i втiшив товариша:

- Може, ще й зустрiнемо. Тiльки невiдомо, кому тодi пощастить.

- Мабуть, вони вимерли з голоду, - бадьоро сказав Тiм. В голосi його виразно вчувалася надiя.

- Це було б непогано, - усмiхнувся Семен.

Попереду замаячила темна шапка горба, заросла кущами та деревами. Тiльки-но вони проминули його, за закрутом рiчки вiдкрилося мiсто. Блищали дахи будинкiв, вiдливала сталлю вода басейну посеред круглого майдану. Прямi вулицi простяглися вiд нього, мов променi зiрки.

Розвiдники довго роздивлялися мiсто в бiноклi. Здавалося, хоч один же хтось мусить з'явитися на цих вулицях, виглянути у вiкно, вiдчинити дверi будинку. Проте мiсто було безлюдне, й будинки скидалися на соти, з яких викачали мед i викурили бджiл.

Вони перелетiли через рiчку i кiлька разiв облетiли мiсто. Не помiтили нiчого пiдозрiлого й вирiшили опуститися на майданi. Оглянули його i вийшли на довгу пряму вулицю.

Гучно лунали кроки на плитах. Розвiдники трималися посеред вулицi, подалi вiд будинкiв. Скоса поглядали на вiдчиненi й напiввiдчиненi дверi, але заходити довго не наважувались. Пройшли повз магазин з виставленими у вiтринах товарами, повз майстернi. Тiм чекав, що ось-ось до їхнiх крокiв приєднається iнший звук. Вiн почав вдивлятися в порожнi вiкна: раптом там з'явиться чиєсь обличчя?

Семен зупинився бiля будинку iз зiрваними дверима й вибитими шибками. Стояв, трохи схилившись уперед, i його обличчя вiдбивало болiсний роздум.

- Зайдiмо? - спитав вiн i, не чекаючи вiдповiдi товариша, вiдповiв сам: - Зайдiмо.

Тiм пiшов слiдом за товаришем, поквапливо ставлячи на бойовий звiд пiстолет-лазер.

Вони опинилися в темному довгому коридорi. Мов три бiйницi, свiтилися входи до кiмнат.

- Постiй тут, - сказав Семен i ввiйшов до найближчої кiмнати.

За хвилину звiдти почувся його голос:

- Заходь.

Тiм розслабив пальцi, що стискали рукоятку пiстолета.

Кiмната, очевидно, була вiтальнею. Овальний стiл, шафи в нiшах, крiсла з високими спинками. Товстий шар пилюки лежав на меблях, на пiдлозi. Всi речi стояли на своїх мiсцях, нiчого не було перевернуто, розбито - нiяких слiдiв боротьби.

Вони оглянули другу кiмнату. То була спальня. Поперек широкого лiжка лежав скелет людини з поламаними шийними хребцями.

В третiй кiмнатi - дитячiй - вони побачили два скелети: дорослого й дитини. Скелет дорослого лежав бiли входу в кiмнату, скелет, дитини - в кутку. В обох - поламанi шийнi хребцi.

Навдивовижу ясно пригадав Тiм рядки записiв. Вiн побачив усю сцену загибелi людей, почув їхнi крики...

Враз пересохло в горлi, захотiлося швидше вибратися звiдси.

Однак Семен i не збирався йти. Вiн опустився на дитячий стiльчик, що жалiбно зарипiв пiд ним. Звук був неприємний - нiби вони почули скаргу мертвого дому.

Семен сидiв у незручнiй позi, зiгнувшись, поклавши пiдборiддя на колiна i напiвзаплющивши очi. Тiмовi здалося, що вiн знає, про що той думає, що згадує. Йому знову вчулися вiдчайдушнi крики, швидкi кроки, брязкiт зброї. Довгi бiлi тiла, що ожили в його пам'ятi, розпластувалися в стрибку. Вривався у вуха, пробивав голову навилiт жахливий писк.

Нiяк не вкладалася в рамки звичної логiки страшна арифметика. На цiй планетi бушували вiйни й повенi, виверження вулканiв i епiдемiї. Вченi застерiгали проти забруднення навколишнього середовища, висловлювали рiзнi пророцтва. Та хто мiг передбачити, що найстрашнiшою i невiдворотною небезпекою, "карою небесною" стануть якiсь невеликi тварини, названi бiлими звiрами.

Тiм помилявся: Семен думав не тiльки про цю планету. Вiн згадував: "...i тодi я сказав Євгеновi:

- Нам щонайменше потрiбен ще рiк.

Я знав, що представник президiї академiї прислухається до моїх слiв, що вiд нього залежить фiнансування наших дослiдiв. А втiм, i Євген пам'ятав про це.

- Нашi дослiди вже коштували немало! Ми не можемо без кiнця витрачати державнi грошi!

- Однак комусь це може обiйтися ще дорожче, - заперечив я.

Валя з жалем, майже з презирством, подивилася на мене i демонстративно вiдвернулася.

- Кому ж? - засмiявся Євген. - Марсiанам?.."

Семен хитнув головою, вiдганяючи невiдчепнi спогади, i незграбно пiдвiвся. Потягнувся, розминаючись пiсля довгого сидiння.

- Мабуть, ми знаємо досить, - промовив вiн, не помiчаючи запитання в поглядi Тiма.

Вiн дiстав карту, звiрився з нею.

- Можемо летiти до озера Ланi. Звiдси недалеко, - сказав.

"Вiн так звик до мене, що забуває пояснювати свої рiшення, - думав Тiм. - Але хто з нас бiльше винен у цьому?"

Вийшовши на вулицю, вони ввiмкнули гравiтри i попливли в прозорому повiтрi. Пiд ними тяглися долини, геть зарослi чагарником лиху.

- Бiлi звiрi з'їдали дерева i людей, а їх з'їв чагарник, невесело пожартував Тiм.

Семен рiзко повернув до нього голову, наче тiльки цiєї митi згадав про зброєносця:

- Твоя правда! В записах теж сказано, що вони бояться чагарника. - Очевидно, для них отруйний навiть його запах, летючi масла, якi вiн видiляє. Уявляєш, який парадокс? З розвитком цивiлiзацiї люди знищували непотрiбний їм чагарник, вiдвойовуючи мiсця для полiв, та коли бiлi звiрi знищили людей, чагарник розрiсся i в свою чергу знищив бiлих звiрiв...