Ю Сафронов - Пятнадцять хвилин на Марсi (на украинском языке)

Сафронов Юрий Павлович

П'ятнадцять хвилин на Марсi

Я був пiвроку у вiдрядженнi на пiвночi в таких мiсцях, куди листи йдуть дуже довго i новини, якi повiдомляються в них, стають за час, доки надiйдуть, давно минулими, забутими подiями. Нi, я не повiдомляв друзям своїх дальнiх адрес та й сам не часто писав про себе. Надивившись вдосталь на крижанi тороси, на пiвнiчнi сяйва, на курнi вулкани i на пiвнiчних оленiв, начинений по саму зав'язку новими враженнями, у пальтi з тюленячого хутра, в пижиковiй шапцi, з моржевим iклом у валiзi, я повернувся до Москви.

Менi було про що розповiсти своїм московським друзям, бiльшiсть з яких веселковi стожари полярних сяйв уявляли лишень з обгорток од морозива. Багато хто з них з повагою дивився на гладеньке з переливами тюленяче хутро мого пальта i жваво цiкавився цингою та проблемами освоєння суворого пiвнiчного краю. Менi це давало втiху. Я вiдчував себе джеклондонським героєм.

У недiлю настала черга зайти до приятеля-астронома Вiктора Подилова. Менi вiдчинила дверi його восьмирiчна дочка Аллочка.

- Дядьо Володя приїхав! - загукала вона.- Мамо, мамо! Дядьо Володя приїхав!

- Володя! - щиро зрадiла Вiкторова дружина Вiра. - Полярник наш! Куди ж ти запропастився? Заходь, заходь! Будемо разом обiдати!

- Вiктор удома?

Дивно. Моє запитання чомусь знiтило Вiкторову жiнку. Вiра зам'ялася, не знаючи, що вiдповiдати. В розмову втрутилася Аллочка. Iз серйозним виглядом вона заявила:

- Наш татко на Марсi.

- Де?

- На Марсi. Планета є така. Далеко, далеко. Татко обiцяв привезти менi звiдти марсiянського ведмедика!

- Аллочко! - перепинила її Вiра. - Хiба я тобi дозволяла це казати. Йди до себе i грайся!

Вiра провела мене в сусiдню кiмнату i щiльно зачинила за собою дверi. Ми залишились удвох.

- Як з'їздив? - запитала вона.

- Нiчого! - вiдмахнувся я. В мене зникло усяке бажання розповiдати про себе. - Скажи менi правду, де Вiктор?

Вiра чомусь поглянула на великого годинника, що стояв у кутку кiмнати. Вiн показував без чвертi другу.

- Вiн на Марсi. В експедицiї. Недавно щасливо приземлилися. Правильнiше примарсiянились.

- Ти серйозно?

- Цiлком.

- Але ж про цей запуск немовби нiчого не повiдомлялось!

- Про такi запуски й не повiдомляється...

- Що вiн там робить?

- Перевiряє гiпотезу професора Лебединського.

- Яку ще гiпотезу?

- 1956 року професор Лебединський висловив нову, оригiнальну думку про цю планету. Вiн вважає, що Марс зовсiм не безводна пустеля, як гадали ранiш. За його розрахунками, на Марсi має бути досить багато води, тiльки у виглядi криги, занесеної пiсками марсiянських пустель. Це поклади пiдгрунтової криги. її товща не однакова. На екваторi - пiвкiлометра, а бiля полюсiв близько двох кiлометрiв. Пiд товстим шаром криги вода не замерзає. Там, у глибинi, схований вiд очей океан Марса.

- А як же ця гiпотеза пояснює знаменитi канали? Адже їх спостерiгають у телескопи, отже, вони iснують. У кризi рити їх немовби нема нащо...

- Гiпотеза Лебединського пояснює не тiльки канали, але й цирки, вiд яких вони розходяться в усi боки. На його думку, загадковi канали - це всього лишень гiгантськi трiщини в кризi. Вони могли утворитися, наприклад, пiд час падiння на поверхню планети великих метеоритiв. У тiм мiсцi, де впав метеорит, утворюється величезна вирва-цирк, а вiд неї в усi боки розбiгаються трiщини-канали, дуже прямолiнiйнi, якраз такi, якими й повиннi бути в кризi, i саме такi, якi вони й є насправдi...

Вiтько, Марс, пiсок пустель, гiпотеза професора Лебединського, велетенськi товщi криги й марсiянське ведмежатко - водоспад приголомшливих новин упав на мене! Я не мiг одразу повiрити. Думки плуталися, перескакуючи з одного на iнше.

- Як Вiктор потрапив туди?

- Вiн захворiв гiпотезою Лебединського Почав опрацьовувати її... Ти ж знаєш Вiктора - вiн трохи одержимий. Якщо якась-от думка засiла у нього в головi, то її неможливо вибити звiдти. Я стала помiчати, що навiть коли вiн вечорами сидiв зi мною й Аллочкою, в думках вiн уже не був з нами. Душею вiн був там, на далекiй холоднiй планетi... Я навiть ревнувала його до цiєї його другої, невидимої менi жительки, що її останнiми роками я вiдчувала постiйно. Видно, екзальтованим жiнкам таких людей, як мiй Вiктор, на роду написана неспокiйна доля...

- Вiн щось уже повiдомляв з Марса?

- Так. Гiпотеза професора Лебединського пiдтвердилася. Загадковi канали Марса справдi виявилися грандiозними трiщинами в шарi вiчної криги. Надгiгантськi метеорити, вiд ударiв яких могли б утворитися такi розломи, падають на Марс не частiше одного разу за десять тисяч рокiв. Не чекати ж стiльки часу! Вiктор з товаришами вирiшили iмiтувати зiткнення з великим метеоритом. Вони знайшли гладеньке крижане поле, що простягається до самого горизонту, заклали потужний заряд вибухової речовини i зробили вибух. Утворився досить великий цирк, вiд якого в рiзнi боки розбiглися три "канали", що добре помiтнi в телескоп iз Землi. Цим вибухом вони поховали легенду про штучне походження "каналiв" Марса...

- Чудово! Та невже цi канали чи трiщини iснують вiчно?

- Не всi. Деякi оплавляються, iнодi беруться зверху шкуринкою криги, але при найменшому землетрусi, правильнiше, при найменшому марсотрясiннi найбiльшi з них, що йдуть у глибину на сотнi метрiв, лускаються знову... Пiд час дослiдження трiщин загинув Фролов.

- Хто?

- Фролов. Один з чотирьох членiв їхньої експедицiї. Чудовий хлопець. Компанiйський, життєрадiсний... Якось вони наштовхнулися на дивну смугу низькорослої коряжистої марсiянської рослинностi. Такi оази завжди зустрiчаються вздовж трiщин. Там теплiш. Але бiля цiєї оази трiщин не було, їх це й зацiкавило. Вони декiлька днiв дослiджували оазу.

Було холодно навiть у скафандрах. Часом морозяний ураган налiтав з такою силою, що доводилося падати долiлиць у снiг i лежати так декiлька годин пiдряд, перечiкуючи негоду. Пiдводитися у таких випадках надаремне вiтер звалить з нiг, покотить людину, мовби перекотиполе, й розiб'є об камiнь. Годинами лежати холодно. Лютий мороз пропiкає крiзь скафандр i пощипує тiло, постiйно сковуючи його холодом. Врятовує лише нагрiвання скафандра. Одного разу, коли вони лежали так i дивилися, як над головами нуртує "бiла вiдьма", - так вони прозвали снiгiв ураган, - пролунав вибух. Його гуркiт заглушив навiть виття й свистiння "бiлої вiдьми". Й тут же вони почули в навушниках голос Фролова: "Хлопцi, це луснув шар криги над трiщиною! Я лежу на самому її краю!". У вiдповiдь троє закричали на все горло: "Тримайся, Євгенку! Тримайсь! Вiдповзай убiк!".

Бiльше вони не бачили Євгена Фролова й не чули його голосу. Коли "бiла вiдьма" затихла i сонце скупим промiнням знов освiтило оазу, вони обдивилися трiщину. Вона була широкою i йшла в глибину, наскiльки сягав зiр. Знизу пiдiймався негустий туман. Вони спустилися туди. Спустилися всупереч усiм заборонам та iнструкцiям. На глибинi шестисот метрiв пiд вiковим шаром криги хлюпотiла вода. Вони обшукали кожен виступ, кожну западину в кризi упродовж кiлькох кiлометрiв, однак не знайшли нiчого. Видно, вода проковтнула їхнього товариша...