Владимир Владко - Сивий Капiтан (на украинском языке)

Валенто Клаудо (бо це був вiн) розправив широкi плечi й випростався. I справдi, важко було уявити, що цей мiцний чоловiк, який мiг правити за зразок атлетичної будови, був колись таким самим хворобливим, виснаженим i блiдим хлопчиком, як тi, що зустрiчалися тут, у робiтничому кварталi столицi, чи не на кожному кроцi. Олесь з повагою глянув на крутi бiцепси Валенто, якi здувалися пiд рукавами його пiджака. А скiльки довелося пережити цiй людинi!

Клаудо помiтив погляд юнака i усмiхнувся.

- От i зараз, - продовжував вiн, - я покажу тобi одну дiвчину, яка буде свого часу, гадаю, теж непоганим зразком людської породи, хоч тепер вона поки що й слабенька. Бач, це я кажу про Марту. У цiєї дiвчини теж справжня пролетарська кров. Це дочка Педро Дорiльї, вантажника, мого давнього приятеля, з яким нас багато що зв'язує...

- Вiн теж патрiот? I бився разом з тобою?

- Який же iберiйський робiтник не є патрiотом, Олесю? - докiрливо вiдповiв Валенто Клаудо. - Чи ти думаєш, що робiтники зможуть колись примиритися з фалангiстським режимом, остаточно скоритися? Нi, друже мiй, такого бути не може! Фалангiстам пощастило захопити владу, розгромити робiтничi органiзацiї, потопити опiр у кровi... але зажди, дай час! О, фалангiсти ще вiдчують, що таке народний гнiв! Та й Капiтан...

Вiн раптом обiрвав мову, наче вирiшив, що сказав щось зайве.

- Що Капiтан? - нетерпляче перепитав Олесь.

- Нiчого, нiчого, настане час - узнаєш сам, - вiдмахнувся Валенто. - Ми не про це говорили з тобою. Так от, Педро Дорiлья, як я тобi казав, мiй старий приятель. Колись ми з ним були на вiйнi, вкривалися в окопах одним рядном. Тодi ми й зiйшлися. Це - хороша, чесна людина. Тiльки один є в нього недолiк. Це те, що вiн завжди, скiльки я його знаю, якось цурався полiтики й полiтичних справ, стояв осторонь вiд них. I не з обережностi, а просто, як вiн пояснював менi, не мав до них смаку... Вважав, що полiтика - то не його дiло, i все. I нiяк я не мiг йому втлумачити, що так не годиться.

- Але ж, Валенто, так само ставився до полiтики, як ти розповiдав менi, й Капiтан... тобто, Ернан Рамiро, - зауважив Олесь i вiдразу ж спинився. Бо Валенто Клаудо несподiвано суворо глянув на нього i вiдповiв якимсь чужим для юнака холодним i застережливим тоном:

- Ти, друже, Капiтана не чiпай. Те, що вiн робить i вирiшує, не нам з тобою оцiнювати. Бо це - Капiтан, а не хтось iнший! Це людина, яка створила "Люцифер". Кожне його слово - закон. I ми мусимо беззастережно виконувати його, зрозумiй це раз i назавжди.

Здивований Олесь мовчав. Так, вiн безмiрно поважав Сивого Капiтана. Спочатку його вражала твердiсть цiєї загадкової мовчазної людини. Потiм у юнака почала народжуватися щира й глибока пошана до надзвичайного технiчного таланту Капiтана. А ще пiзнiше Олеся остаточно захопила трагiчна iсторiя iнженера Ернана Рамiро, i вiн усiєю душею вiдчув, як його серце сповнюється спiвчуттям i симпатiєю до стiйкої, незламної людини, що пройшла такий важкий життєвий шлях i не скорилася, не здалася, а знайшла в собi сили для продовження початої колись складної i важкої працi.

Звичайно, Олесь не знав нiчого про намiри Сивого Капiтана, про мету, досягнення якої об'єднувало творця i командира "Люцифера" з тими людьми (в тому числi i Валенто Клаудо), що складали екiпаж чудесного автомобiля. Та хiба ж могли бути сумнiви в тому, що тi намiри й мета були благородними?

Але одна справа - глибоко i щиро поважати й навiть любити Сивого Капiтана, i зовсiм iнша - дивитися на нього, немов на якусь надприродну людину, кожне слово якої є таким непорушним, чи не священним законом, що про нього нiчого не можна й говорити, а тiльки виконувати. Навпаки, якщо ти поважаєш i любиш людину, то ти просто зобов'язаний щиро говорити їй про те, що, на твою думку, можна було б зробити краще. Це ж звичайне i ясне правило. Нi, тут щось не так, якось воно у Валенто виходить дивно, не по-справжньому. Проте зараз про це говорити не можна було. Що ж, треба вiдкласти розмову до iншого, слушнiшого моменту. Але ми ще поговоримо про все це, Валенто, ось побачиш, поговоримо i, можливо, навiть переконаємо тебе!..

2. ВИКИНУТА НА ВУЛИЦЮ

А Валенто Клаудо, мовби вiн i забув уже про недоречне з його погляду зауваження Олеся, вiв далi своїм звичним, дружнiм тоном:

- Отакий, кажу я тобi, був єдиний недолiк Педро Дорiльї, вiд якого, скiльки менi вiдомо, вiн не вилiкувався й досi. Ну, це не завадило все ж таки нам з ним бути добрими приятелями. Звiсно, тепер ми зустрiчаємося рiдко, але час вiд часу бачимося, згадуємо про минуле... i навiть iнодi мрiємо про майбутнє, он як! Дуже добрий вiн чолов'яга, з чесною, щирою душею, той Педро Дорiлья... Та ти й сам це вiдразу вiдчуєш, Олесю. I ото мене повiдомили, що йому загрожує небезпека... дуже дивно, тим бiльше, що, як я вже сказав, полiтичними справами Педро нiколи не займався. Не розумiю, в чому тут рiч. Але все одно, треба його попередити i, можливо, допомогти. От ми майже й прийшли...

Вони завернули за рiг вулицi. I раптом голос Валенто обiрвався.

- А що ж це робиться? - здивовано вигукнув вiн.

Обидва вони спинилися, враженi несподiваним видовищем, що вiдкрилося перед їх очима.

Посеред тротуару, перед старим засмальцьованим вiд багаторiчної кiптяви будинком стояли, наче безпритульнi, злиденнi хатнi речi: невеличка шафа, скриня, маленький стiл, два лiжка, кiлька стiльцiв, на яких лежали наспiх заповненi клунки. На одному з стiльцiв сидiла дiвчина рокiв вiсiмнадцяти, схиливши голову на руку. Чорнi її кучерi розсипалися i впали вниз, закриваючи обличчя. Бiля дiвчини стояло кiлька лiтнiх жiнок, якi нiби втiшали її.

- Та що це значить? Адже це - Марта! - вихопилося в Клаудо.

Швидкими кроками вiн пiдiйшов до дiвчини. Жiнки розступилися перед ним. Олесь слiдкував за Валенто. Вiн i зовсiм нiчого не розумiв: якщо це та сама Марта, про яку щойно розповiдав йому Клаудо, то чому ж вона сидить тут, на вулицi, на своїх речах?

- Марто! Що сталося? Чому ти сидиш тут? Де батько? - спитав Валенто Клаудо у дiвчини, торкаючись своєю великою рукою її тоненького плеча. Дiвчина пiдвела голову i враз зiрвалася з мiсця. Сльози бiгли по її обличчю, але це не зменшувало його принадностi. Чорнi аж до синього кучерi ще бiльше вiдтiняли нiжну бiлiсть личка, на якому пiд пухнастими, красиво вигнутими бровами горiли великi темно-карi, майже чорнi очi. Дiвчина кинулася до Валенто Клаудо, обхопила його могутню шию руками, притиснулася до його високих грудей, немов благаючи захисту.

- Ах, дядю Валенто, дядю Валенто! - тужно говорила вона, захлинаючись вiд ридання. - Коли б ти знав!.. Чому ти не прийшов ранiше... може, все сталося б iнакше... а тепер я така нещасна, така нещасна...

- Та що трапилося, любонько? - намагався втiшити її Валенто, гладячи неслухнянi кучерi. - Заспокойся, розкажи все як слiд. Де батько? Що з ним?

Та якщо досi дiвчина хоч i незв'язно, але все ж таки щось говорила, то тепер вона тiльки гiрко плакала, безсила щось сказати. Вона лише щiльнiше притискалася до Валенто Клаудо, який розгублено озирався навколо, не знаючи, як втiшити Марту. А в неї виривалися тiльки окремi слова: