Василий Бережной - Космiчний Гольфстрiм (на украинском языке)

"В пасажири..." - повторив у думцi Алк i, згадавши Еолу, насупився. Мабуть, усi помiтили, що вiн симпатизує капiтановiй дружинi, може, навiть i Нескуба здогадується. Що ж виходить? Особистi рахунки? Алк поморщився: неприємно навiть подумати, що товаришi можуть розцiнити його наскоки на капiтана саме в цьому аспектi. А хiба можна мовчати? Нi, нi, його моральна свiдомiсть збунтується... Його обов'язок, та й не тiльки його, це обов'язок всякої чесної людини... Так, безперечно, але це легко тiльки в думцi. А на дiлi... Спробуй виступи, кинь каменюку в свого товариша... Еола... Може, поговорити з нею? Якраз i привiд є: нехай допоможе зафотографувати на кiнострiчку оце ботанiчне чудо...

Алк пiдвiвся i, похитуючись на неслухняних ногах, пiшов помiж гратчастими перегородками до вiдеофона. Покрутивши диск, уп'явся поглядом в сiрий екран, де ось-ось мало з'явитися обличчя Еоли. Воно виринало поволi, нiби формуючись iз туману, вимальовуючись усе чiткiше й виразнiше. Найперше з'явилися очi, потiм чоло i щоки, i розтрiпане золотисте волосся. "I вродилося ж отаке гарне, - не то захоплено, не то обурено подумав Алк. Справдi, квiтка!"

Коли їхнi погляди зустрiлися, Алк розгубився. Що вiн їй скаже? Що її чоловiк, капiтан корабля Нескуба, вчинив злочин?

Рука несамохiть шарпнулася до вимикача, i обличчя Еоли почало танути, тьмянiти. В останню мить Алк помiтив здивування в її очах.

Дивлячись на погаслий екран, Еола всмiхнулася. Цей Алк такий дивак: упнеться очима, наче гiпнотизує, а нiчого не каже. Хоча, може, це й добре. Його красномовнi погляди, як сформулював би затятий кiбернетик Нескуба, несуть не менше iнформацiї, нiж слова, а вiдповiдати на них не обов'язково. Що буде з "Вiкiнгом", з усiма ними? Куди вони падають? I хоч тяжiння дужчало, посилювалось, Еола вiдкидала думку про загибель. їй не вiрилось, не хотiлось вiрити, що Нескуба i весь екiпаж не зможуть нiчого придумати для порятунку. Одна спроба не вдалася, та хiба вони сидiтимуть склавши руки?

А ботанiк Алк... Який глибокодумний i трiшечки кумедний у нього вираз обличчя, коли вiн починає фiлософствувати. "Природа - великий архiтектор i скульптор. Рiзноманiтнiсть її витворiв дивовижна. Рослина, риба, тварина, людина - це вiдкритi термодинамiчнi системи, тобто форми прояву живого. Жива матерiя так само безкiнечна в часi, як i нежива, i розповсюджена в усьому просторi Всесвiту..." Любить пофiлософствувати Алк, подискутувати, хоча останнiм часом ходить мовчазний, насуплений. Еола вiдчуває: вiн щось замислив... Раптом їй подумалось: чи вона часом не розлюбила Нескубу? Чого її бентежать, так - бентежать, вона не вiдчуває, позирки Алка? Чому гаряча хвиля заливає їй обличчя, коли той дивиться на неї чи щось каже? Та ось i зараз...

Еола пiдвелася, встала з лiжка i поглянула в дзеркало, прикрiплене на металевiй переборцi бiля дверей. Так i є, щоки палають. Пiдморгнула, скорчила гримасу i жартiвливо промовила сама до себе:

- Ти ж iще молоденька i гарна! I що ж тут дивного, коли дехто звертає на тебе увагу? Цiкаво, чи вiн коли-небудь освiдчиться? Авжеж освiдчиться! А цiкаво б почути... Певне, скаже щось ботанiчне: найдивовижнiша квiтка космосу, троянда "Вiкiнга" чи, може, термодинамiчна система. Ха-ха-ха!..

На чергування до медичного блоку Еола пiшла звеселiла, осяйна, так нiби й не було нiякої загрози їхнiй експедицiї, нiби "Вiкiнг" не падав у чорну безодню.

А тим часом два фiзики, зарослi, як орангутанги, не вiдходили вiд радiолокацiйної апаратури. Навiть вiдпочивали у своїй тiснiй радiорубцi, в якiй, щоб пройти, не зачепивши якого-небудь апарата, треба було мати котячу спритнiсть. Радiофiзики методично, квадрат за квадратом, обмацували "небо", посилаючи навсiбiч iмпульси надвисокої частоти. З кожним "днем", ба навiть з кожною годиною сигнали поверталися назад за коротший i коротший промiжок часу. Протягом останнiх 12 годин час повернення iмпульсу скоротився з 9,7 секунди до 0,8. А крива, що вимальовувалась на екранi, нагадувала видовжену пляшку, поставлену вверх дном, "Вiкiнг" викреслював круту спiраль у її вiдкритiй горловинi. "Пляшка", вочевидь, меншала, коротшала, та кiнцi її тiкали кудись за екран.

- Ну, що ж, - сказав Кантор, примруживши золотистi, мов у кота, очi, як тiльки крива замкнеться - наш час скiнчиться. Не встигнемо й побачити, як її кiнчики зiйдуться.

- Коротке замикання? - обiзвався Iдерський, повернувши до свого друга заросле обличчя. - Тобi, значить, вiдомi властивостi просторово-часового континууму при надвисокiй напрузi гравiтацiйного поля? Ти генiй, мiй любий, чому ж ти досi мовчав, замiсть того, щоб ощасливити...

- Облиш свою iронiю. Зарядив: просторово-часовий континуум... Ця крива знаєш коли замкнеться?

- А коли?

- Саме тiєї митi, коли "Вiкiнг" шарахнеться об поверхню колапсуючої зорi.

- Ну, що ж, - зiтхнув Iдерський, - тодi давай хоч поголимось, а то якось нiяково буде перед чорною зiркою.

Кантор хмикнув:

- До чого ця бравада?

- Якщо хочеш знати, то це самозахист. Бо iнакше в нас опустяться руки i ми занедбаємо працю.

- А навiщо нам горбитись у цьому залiзному ящику?

Iдерський рiзко вiдкинувся на спинку сидiння, наче його вдарили в груди. Пильно подивився в котячi Канторовi очi:

- Ти це серйозно?

- Цiлком. Безглуздi графiки, скрупульознi обчислення - все остогидло. Який сенс? Нiякої ж перспективи нема. Сам же бачиш: наближаємось до фiнiшу, перестали навiть борсатись у цiй гравiтацiйнiй течiї. А оця крива, - Кантор кивнув на екран, - нагадує менi зашморг.

- Боїшся смертi?

- Я боюся не так самої смертi, як страху смертi, оцього жахливого чекання. А можна ж струсити з себе цей страх, i той час, що залишився, прожити цiкавiше.

- Якби ж на "Вiкiнгу" був ресторан чи кав'ярня, - осмiхнувся Iдерський. - Та навiть i джазу нема! Хiба вибратись на прогулянкову палубу та слухати музику сфер?

- Ну, ти як собi хочеш - iронiзуй, мучся над сiткою координат, а з мене досить. Моя свiдомiсть постає проти цього безглуздя. До дiдька все!

Кантор скинув спецiвку, пожбурив її в куток i вийшов, грюкнувши важкими дверима.

Iдерський п'ятiрнею розчесав волосся i кiлька секунд тупо дивився на дверi, за якими зник розпринджений Кантор. Що це з ним сталося? Досi такий стриманий, наполегливий у працi, невтомний у конструюваннi наукових гiпотез, i от розмагнiтився. Тяжкi часи переживає "Вiкiнг", якщо такi, як цей Кантор, не витримали. Але ж i аргументацiя в нього: часу лишається мало, то...

Iдерського раптово охопило гаряче обурення. Рвучко пiдвiвся i, стиснувши кулаки, несамохiть ступнув до важких овальних дверей, нiби там ще був Кантор, цей нiкчема, пiгмей. Ох, i розпiк би вiн його! "Як тiльки крива замкнеться..." А звiдки тобi вiдомо, що вона от-от замкнеться? (Iдерський обернувся, кинув погляд на екран комп'ютера). Це ж чистiсiньке припущення. Поки що воно аж нiяк не пiдтверджується емпiричними даними. Ось уже тривалий час кiнцi кривої на графiку йдуть паралельно. Та навiть якщо "Вiкiнг" i наближається до катастрофи, то хiба не слiд працювати ще iнтенсивнiше? А раптом виявиться хоч один шанс! Прогавити його було б жахливо... Бач, йому закортiло "цiкавiше провести час"! Обиватель у науцi. Що ж може бути цiкавiше для фiзика, анiж проникнення в найглибшi глибини матерiї?