Право - КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ

В основу зниження віку кримінальної відповідальності за ці злочини покладені такі критерії: а) рівень розумового розвитку особи, який свідчить про можливість уже в 14 років усвідомити фактичні ознаки та суспільну небезпечність злочинів, зазначених у ч. 2 ст. 22 КК; б) значну поширеність цих злочинів серед підлітків; в) значну суспільну небезпечність (тяжкість) більшості з цих злочинів.

5. Особа у віці від 14-ти до 16-ти років не відповідає за злочини, за які встановлюється відповідальність з 16-ти років, навіть якщо вона брала в них участь як співучасник. У цих випадках особа у віці від 14-ти до 16-ти років може нести відповідальність тільки якщо в його конкретному діянні будуть ознаки іншого злочину, за який законом встановлена відповідальність з 14-ти років. Наприклад, якщо неповнолітній у віці до 16-ти років бере участь разом з іншими особами, що досягли 16-ти років, у такому злочині, як примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань шляхом насильства, небезпечного для життя чи здоров’я (ч. З ст. 355 КК), то він може відповідати тільки за вчинення, наприклад, тяжкого тілесного ушкодження за ст. 121 КК.

6. Особи від 16-ти до 18-ти років (або від 14-ти до 18-ти) визнаються законом неповнолітніми. Неповноліття на час вчинення злочину враховується кримінальним законом як пом’якшуюча обставина (п. З ст. 66 КК). Щодо неповнолітнього кримінальний закон встановлює певні особливості їх кримінальної відповідальності і покарання (див. коментар до статей 97-108 КК). Неповнолітні не можуть бути суб’єктами злочинів, відповідальність за які законом передбачена тільки для повнолітніх, наприклад, за ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК), втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304 КК) та ін.

7. Досягнення певного віку як обов’язкова ознака суб’єкта злочину обумовлена типовим розвитком свідомості, волі особи у цьому віці. Але в деяких випадках можлива розбіжність між певним віком особи і рівнем її розумового розвитку, станом свідомості й волі, коли при розслідуванні або розгляді конкретної справи виявляється, що вік особи не відповідає типовому для цього віку рівню психічного розвитку, тобто виявляється його розумова відсталість, внаслідок якої він не усвідомлював (або не повністю усвідомлював) фактичну і соціальну суть вчиненого (див. ст. 433 КПК).

Така розумова відсталість не виключає суб’єкта злочину (формально є всі передбачені в ч. 1 ст. 18 КК ознаки суб’єкта), але не може не враховуватися при вирішенні питання про кримінальну відповідальність і покарання неповнолітнього. Тому в ст. 103 КК обставиною, яка обов’язково повинна враховуватися судом при призначенні покарання, вказується “рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього” (див. коментар до ст. 103 КК).

Розділ V

ВИНА ТА ЇЇ ФОРМИ

Стаття 23. Вина

Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

1. У статті 62 Конституції України закріплений важливий принцип, відповідно до якого кримінальна відповідальність можлива лише тоді, коли буде доведено вину особи у вчиненні злочину. Це конституційне положення знайшло своє втілення в чинному Кримінальному кодексі України. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана покаранню, доки її вина не буде доведена у встановленому законом порядку (ч. 2 ст. 2 КК). Крім цього, ст. 11 КК визнає злочином лише суспільна небезпечне винне діяння. Законодавче закріплення цього положення є важливою гарантією дотримання законності в діяльності правоохоронних органів і суду. Своє подальше закріплення це положення знайшло в ст. 23, де вперше в нашому законодавстві дане загальне визначення поняття вини і на його підставі у статтях 24 і 25 КК визначені поняття і види умисної та необережної вини. Все це свідчить про недопустимість у нашому праві об’єктивного ставлення за вину, тобто відповідальність особи за вчинене суспільне небезпечне діяння і його наслідки, без встановлення кримінально-правової вини. Отже, чинний Кодекс, на відміну від КК 1960 р., дає визначення вини, чітко окреслює її форми та види і вказує на те, що їхній конкретний прояв можливий лише у вчиненні суспільне небезпечного діяння. Тому констатація наявності певного психічного ставлення особи до вчинюваного нею діяння і його наслідків (вини у формі умислу чи необережності) — це не тільки обов’язкова ознака суб’єктивної сторони, але і передумова кримінальної відповідальності та покарання.

2. Вина як обов’язкова ознака будь-якого складу злочину нерозривно пов’язана з його об’єктивними ознаками. Її психологічний зміст відображають у свідомості особи ті об’єктивні ознаки злочину, що характеризують його об’єкт, предмет, ознаки об’єктивної сторони (характер діяння, спосіб, місце вчинення, в матеріальних складах і наслідки). Тому не існує злочинів однакових за змістом вини, адже в кожному випадку зміст вини визначається змістом об’єктивних ознак вчинюваного складу злочину і різним ставленням суб’єкта до них. У правозастосовчій практиці найчастіше необхідно встановлювати зміст конкретного виду умислу чи необережності, а не вини взагалі.

Зміст вини — перший найбільш важливий елемент у понятті вини. Проте сам по собі він не дає повної характеристики вини. Для цього необхідно виділити і дати характеристику інших елементів. Серед них слід виділити її соціальну сутність. Вина завжди категорія соціальна. Ця властивість знаходить свій прояв у негативному або зневажливому ставленні особи, яка вчинила злочин, до тих соціальних благ, інтересів, цінностей, що охороняються кримінальним законом. Тому вина особи оцінюється негативно і засуджується правом. Важливе значення мають і такі елементи, як форма і ступінь вини.

Форма вини — це зазначені в КК сполучення визначених ознак свідомості і волі особи, що чинить суспільне небезпечне діяння. У сполученні таких ознак і знаходить вираження психічне ставлення особи до діяння і його наслідків. КК виділяє дві форми вини — умисел (ст. 24) та необережність (ст. 25 КК). Звичайно, це узагальнені поняття, що лише в загальних рисах характеризують ставлення особи до вчинюваного нею діяння та його наслідків. У кожному разі вчинення злочину умисел може бути прямим чи непрямим, а необережність може бути виражена у виді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості. Поза цими, визначеними в законі видами, вина відсутня.

Ступінь вини — завершальний елемент поняття вини. Це завжди оціночна, кількісна категорія, яка визначається сукупністю об’єктивних обставин, особливостями психічного ставлення особи до обставин злочину, мотивом та метою його вчинення, обставинами, що характеризують особу винного. Вона значною мірою визначає тяжкість вчиненого діяння і небезпечність особи винного. Ступінь вини має важливе практичне значення, тому що реалізація кримінальної відповідальності й призначення конкретного покарання багато в чому залежать від того, з прямим чи непрямим умислом вчинено злочин, який вид умислу мав місце — заздалегідь обдуманий або такий, що виник раптово, який вид необережності допустила особа і в чому це виявилося.