Право - КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ

11. Іншим умисним порушенням права на вказані у ст. 229 КК об’єкти інтелектуальної власності є, наприклад, надання дозволу (видача ліцензії) на використання знака для товарів і послуг чи передача права власності на такий знак іншій особі без згоди решти власників свідоцтва на цей знак (ч. З ст. 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15 грудня 1993 р.).

12. Згідно з приміткою до ст. 229 КК матеріальною шкодою у великому розмірі визнається шкода у розмірі від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Під матеріальною шкодою слід розуміти завдані збитки: 1) втрату або пошкодження майна, наприклад, внаслідок незаконного використання знака для товарів на недоброякісних товарах іншою особою продукти перестали купуватися споживачами і через деякий час стали непридатними для реалізації; 2) додаткові витрати (вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо); 3) неодержані доходи, які особа могла б реально одержати, якби право інтелектуальної власності на вказані у ст. 229, КК об’єкти не було порушено.

13. Злочин вважається закінченим з моменту настання наслідків — завдання матеріальної шкоди у великому розмірі.

14. Суб’єктивна сторона злочину — умисел. Мотив і мета можуть бути різними.

15. Суб’єкт злочину — будь-яка особа, яка досягла 16-річного віку.

16. Ті самі дії, вчинені повторно (ч. 2 ст. 229 КК), слід розуміти як вчинення злочину, передбаченого будь-якою частиною цією статті, повторно (до осудження або до зняття чи погашення судимості). Про повторність злочинів також див. ст. 32 КК та коментар до неї.

17. Про поняття вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою див. ч. 2 ст. 28 КК та коментар до неї.

18. Матеріальна шкода в особливо великому розмірі (ч. 2 ст. 229 КК) визначена в примітці до цієї статті як тисяча і більше неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

19. За частиною 3 ст. 229 КК кваліфікуються дії, що передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені службовою особою (її ознаки див. у примітці до ст. 364 КК) з використанням службового становища щодо підлеглої особи, тобто у зв’язку з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків (про зміст цих обов’язків див. коментар до ст. 364 КК).

Стаття 230. Виключена

(Згідно із Законом України від 03.04.2003 р. № 669-ІУ)

Стаття 231. Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємницю

Умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей (комерційне шпигунство), а також незаконне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності, —

караються штрафом від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

1. Об’єкт злочину — суспільні відносини, що забезпечують захист комерційної таємниці.

2. Предмет злочину — комерційна таємниця. Інформація становить комерційну таємницю у випадку, коли вона (інформація) має дійсну або потенційну комерційну цінність внаслідок невідомості її третім особам, до неї немає вільного доступу на законних підставах і власник інформації вживає заходів до охорони її конфіденційності. Відповідно до ст. ЗО Закону України «Про підприємства в Україні» (ВВР. — 1991. — № 24. — Ст. 272) під ко-мерційною таємницею підприємства розуміють відомості, пов’язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємства, які не є державною таємницею, але розголошення (передача, витік) яких може спричинити шкоду його інтересам. Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, порядок її захисту визначаються самим керівником підприємства (підприємцем). Передусім комерційна таємниця охороняється в галузі впровадження досягнень науково-технічного прогресу. Комерційною таємницею можуть бути й інші «секрети» суб’єктів, що господарюють, як-от: відомості про виробництво, плани розвитку підприємства, фінанси, стан ринку, партнерів, переговори, контракти тощо.

Водночас існує «Перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці», передбачений постановою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 р. № 611 (Зібрання постанов Уряду України. — 1993. — № 12. — Ст. 269). До нього, зокрема, входять: установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою і господарською діяльністю та її окремими видами; інформація за всіма встановленими формами державної звітності; дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та інших обов’язкових платежів; відомості про чисельність і склад працюючих, їхню заробітну плату в цілому і за професіями та посадами, а також про наявність вільних робочих місць; документи про сплату податків і обов’язкових платежів; інформація про забруднення навколишнього середовища, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що завдає шкоди здоров’ю, а також інші порушення законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків; документи про платоспроможність; відомості про участь посадових осіб підприємства в кооперативах, малих підприємствах, спілках, об’єднаннях та інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю; відомості, що відповідно до чинного законодавства підлягають оголошенню. Ці відомості за жодних обставин не можуть бути віднесені до комерційної таємниці, і підприємства зобов’язані їх надавати контролюючим і правоохоронним органам державної виконавчої влади, іншим юридичним особам відповідно до чинного законодавства на їх вимогу. Водночас в інтересах боротьби зі злочинністю, здійснення правосуддя, дотримання податкового й антимонопольного законодавства законом визначається коло органів, які мають доступ до комерційної таємниці. Це суд, прокуратура, органи слідства, служба безпеки, податкова служба, аудиторські організації тощо.

Специфічним видом комерційної таємниці є банківська таємниця. Банківську таємницю становить, по-перше, таємниця самого банку як самостійного суб’єкта господарських відносин. По-друге, банківську таємницю становлять відомості про операції, рахунки і внески клієнтів банку і його кореспондентів. Законодавством, що регулює банківську діяльність, встановлено, що всі банки гарантують своїм клієнтам дотримання банківської таємниці (статті 61 і 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. (ВВР. - 2000. - № 5-6. - Ст. ЗО). Відомості, що містять банківську таємницю, можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам. Державним органам і посадовим особам такі відомості можуть бути надані як виняток у випадках і порядку, передбачених законом.