Джоан Ролінґ - Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

— Поняття не маю, — прокричав Гаррі. Його руки закоцюбли від холоду, та він не наважувався їх відпускати. Йому не давало спокою питання, що робити, якщо вони побачать внизу узбережжя, а дракон полетить у відкрите море. Гаррі цокотів зубами від холоду і страшенно хотів їсти й пити. Цікаво, а коли востаннє жерла ця потвора? Мабуть, невдовзі і їй закортить перекусити? А що, як вона допне, що в неї на спині смачнюща людятина — аж три штуки?…

Сонце котилося до обрію, небо темніло й ставало синьо—фіолетове. Дракон летів і летів, міста і села пропливали й зникали під ними, а його величезна тінь ковзала по землі, наче велетенська темна хмара. Кожна клітинка Гарріного тіла муляла й боліла від постійних намагань утриматися на драконячій спині.

— Чи мені здається, — крикнув Рон після довгої мовчанки, — чи то ми й справді заходимо на посадку?

Гаррі глянув униз і побачив темно—зелені гори та мідно—зелені, в променях призахідного сонця, озера. Ландшафт ставав виразніший і детальніший. Гаррі зазирнув ще далі і, зауваживши яскраві відблиски на воді, здивувався — невже дракон зачув прісну воду? Дракон опускався нижче й нижче, неначе по великій спіралі, обравши, вочевидь, для посадки якесь озерце.

— Треба стрибати, коли він добряче знизиться! — крик нув Гаррі друзям. — Стрибнемо в воду, перш ніж до нього дійде, що ми тут!

Вони погодилися, хоч Герміона, щоправда, без особливого ентузіазму.

І ось Гаррі побачив, як величезне жовте черево дракона віддзеркалюється на дрібненьких хвильках.

— ПОЇХАЛИ!

Він зісковзнув з дракона і стрибнув у озеро. Падати довелося довше, ніж сподівався, і він, боляче вдарившись об поверхню озера, каменем шубовснув у крижане, зелене, заросле водоростями нутро. Виринув, відсапуючись, з води, і побачив великі брижі, що колами розходилися там, де впали Рон і Герміона. Дракон, здається, так нічого й не помітив. Він низько летів над озером за якихось п'ятнадцять метрів од них, зачерпуючи своєю пошрамованою пащею воду. Коли Рон і Герміона, відпльовуючись і хапаючи ротом повітря, вигулькнули з озера, дракон уже долетів до дальнього берега і там приземлився.

Друзі попливли у протилежний бік. Озеро було не дуже глибоке. Невдовзі вони вже не так пливли, як брели, продираючись крізь водорості й намул. Нарешті, мокрі, засапані і виснажені, попадали на слизьку траву.

Напівжива Герміона страшенно кашляла й тремтіла. Пересилюючи бажання трохи полежати й подрімати, Гаррі звівся, похитуючись, на ноги, витяг чарівну паличку й почав вичак—ловувати довкола них звичні захисні закляття.

Закінчивши, долучився до друзів. Відколи вони вирвалися зі сховища, він уперше міг належно їх роздивитися. Обличчя й руки в обох були вкриті запаленими червоними опіками, а одяг місцями був обсмалений. Вони здригалися від болю, кроплячи свої численні рани есенцією ясенця. Герміона подала флакончик Гаррі і витягла три пляшки гарбузового соку, прихопленого з котеджу "Мушля", а заодно і три чисті сухі мантії. Вони перевдягайся й почали жадібно дудлити сік.

— Ну, що ж, добре те, що ми здобули горокракс, — озвався нарешті Рон, що сидів і дивився, як відростає шкіра на його руках. — А погано те, що…

— …нема меча, — процідив крізь зуби Гаррі, кроплячи ясенцем дірку в джинсах, під якою червонів опік.

— Нема меча, — повторив Рон. — Це шахраювате мале падло…

Гаррі скинув мокру куртку, вийняв з кишені горокракс і поклав на траву перед ними.

Чашечка поблискувала на сонці, а вони дивилися на неї, допиваючи сік.

— Добре, що цього разу хоч не доведеться тарабанити це на собі, —а було б прикольно чалапати з чашкою на шиї, — сказав Рон, витираючи рукою рота.

Герміона подивилася на той бік озера, де й досі хлебтав воду дракон.

— Як думаєте, що з ним зроблять? — запитала вона. — Усе буде нормально?

— Ти вже, як Геґрід, — усміхнувся Рон. — Це ж дракон, Герміоно, він дасть собі раду. Подумай краще про нас.

— Тобто?

— Ну, я не знаю, як тобі на це делікатно натякнути, — зіронізував Рон, — але я припускаю, що хтось таки міг помі тити, як ми вдерлися у "Ґрінґотс".

Вони всі втрьох розреготалися й довго не могли зупинитись. Хоч боліли ребра і в голові паморочилося від голоду, Гаррі упав горілиць на траву й реготав, дивлячись на багряне небо, аж йому пересохло в горлі.

— То що ж нам тепер робити? —запитала нарешті Герміона, гикаючи й намагаючись говорити серйозно. — Він зрозуміє, правда? Відомо—Хто зрозуміє, що ми довідалися про горокракси!

— Може, вони побояться йому сказати? — з надією озвався Рон. — Може, це все замнуть…

Небо, пахощі озерної води, звук Ройового голосу — усе раптом зникло. Біль пронизав голову Гаррі, наче удар меча. Він опинився у тьмяно освітленій кімнаті, перед ним півколом виструнчилися чаклуни, а на підлозі до його ніг припала чиясь маленька тремтяча постать.

— Що ти варнякнув? — голос його був високий і холодний, але всередині все палало від люті й жаху. Єдине, чого він так боявся… але це просто неможливо — як? яким чином?…

Ґоблін тремтів, не в силах бачити над собою ці червоні очі. —Повтори!—пробурмотів Воддеморт. — Ану повтори!

— В—володарю, — затинаючись, пробелькотів ґоблін і чорнющі очі вирячилися з жаху, — в—володарю… ми п—пробували їх з—зупинити… обманом, володарю… вдерлися… вдерлись у… сховище… Лестранжів…

— Обманом? Як це обманом? Я думав, що в "Ґрінґотсі" уміють виявляти обман? І хто ж це був?

— Це був… це був… т—той хлопець П—поттер і д—двоє спільників…

— І що вони взяли? — запитав він голосніше, охоплений неймовірним жахом. — Кажи мені! Що вони взяли?

— М—маленьку золоту ч—чашечку, м—мій пане…

Розлючений вереск, вереск несприйняття, вирвався з нього, наче з когось чужого. Він оскаженів, знавіснів — цього не могло бути, це ж неможливо, ніхто про це не знав! Як міг би цей хлопчисько розгадати його таємницю?

Бузинова паличка розітнула повітря і в кімнаті спалахнуло зелене сяйво. Ґоблін, що стояв навколішках, повалився мертвий, а нажахані чаклуни кинулися врозтіч. Белатриса й Луціус Мелфой випередили всіх, намагаючись першими добігти до дверей, але чарівна паличка знову й знову батожила повітря, умертвляючи тих, хто ще лишався живий, усіх без винятку — за те, що принесли йому цю неможливу звістку про золоту чашечку…

Він метався кімнатою серед трупів, і в голові промайнули видіння: його скарби, його обереги, його рятівні якорі безсмертя… щоденник було знищено, а чашу викрадено. А що, як цей хлопець знає про все інше? Невже знає, невже почав діяти, невже знайшов ще щось? Можливо, це все почав Дамблдор? Дамблдор, який завжди його підозрював, Дамбл—дор, якого вбили за його наказом, Дамблдор, чиєю чарівною паличкою він зараз володів, але який досяг його навіть з безчестя смерті руками хлопця, хлопця…