Джоан Ролінґ - Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

Дамблдор повів приголомшеного Гаррі від обдертої дитини, що лежала й скиглила, до двох сидінь, яких Гаррі раніше не помітив і які стояли трохи віддалік під високою блискучою стелею. Дамблдор сів на одне, а Гаррі впав на друге, не зводячи очей з обличчя старого директора. Дамблдорове довге срібне волосся й борода, пронизливі блакитні очі під окулярами у формі двох півмісяців, гачкуватий ніс. Усе було таке, як він пам'ятав. І все ж…

— Але ж ви мертві, —сказав Гаррі.

— О, так, — буденно підтвердив Дамблдор. —Тоді… я теж мертвий?

— Ох, — ще ширше всміхнувся Дамблдор. — Гарне питання. Якщо брати загалом, любий хлопче, то гадаю, що ні.

Вони дивилися один на одного, а старий і далі сяяв усмішкою.

— Ні? — перепитав Гаррі.

— Ні, — підтвердив Дамблдор.

— Але ж… —Гаррі машинально підняв руку до шраму—блис—кавки. Його, здається, не було. —Але ж я мав загинути… я навіть не захищався! Я ж хотів, щоб він мене вбив!

— І саме це, на мою думку, — сказав Дамблдор, — і було

найсуттєвішим.

Дамблдор просто променився щастям, наче світлом. Гаррі ще не бачив його таким безмежно і цілковито задоволеним.

— Поясніть, — попросив Гаррі.

— Ти ж уже й сам знаєш, — відказав Дамблдор і стулив

кінчики пальців.

— Я дозволив йому мене вбити, — сказав Гаррі. — Це ж так? —Так, — кивнув головою Дамблдор. — Далі!

— Тому та частинка його душі, що була в мені… Дамблдор ще радісніше закивав головою й заусміхався, спонукаючи Гаррі говорити далі. —… зникла?

— О, так! — підтвердив Дамблдор. — Так, він її знищив, Гаррі. Твоя душа тепер цілісна і належить лише тобі.

— Але тоді…

Гаррі озирнувся туди, де під стільцем тремтіла мала покалічена істота.

— Що це таке, пане професоре?

— Те, чому жоден з нас уже ніяк не допоможе, — відповів

Дамблдор.

— Але ж, якщо Волдеморт наслав смертельне закляття, — знову почав Гаррі, — і ніхто цього разу не загинув, захища ючи мене… чого ж я живий?

— Думаю, ти знаєш, — відповів Дамблдор. — Подумай, що було. Згадай, що він зробив у своєму невігластві, жадобі й жорстокості.

Гаррі замислився. Обвів поглядом усе, що його оточувало. Якщо вони й справді сиділи в палаці, то це був якийсь дивний палац — з короткими рядами лавок, з огорожками то там, то тут, і, крім нього, Дамблдора й тієї хирлявої істоти під сидінням тут більше нікого не було. Тоді відповідь сама, без жодних зусиль, злетіла з його вуст.

— Він узяв мою кров, — сказав Гаррі.

— Точно! —вигукнув Дамблдор. — Він узяв твою кров, щоб відтворити собі живе тіло! Твоя кров тече в його жилах, Гаррі, Лілін захист—у вас обох! Поки він живе, ти житимеш теж!

— Я житиму… поки він живе? Але я думав… я думав, що станеться якраз навпаки! Я думав, що ми обидва помремо? Хіба це одне й те саме?

Його увагу відвернуло скиглення й тупання нещасної істоти у них за спинами, і він знову на неї глянув.

— Ви певні, що ми нічого не можемо зробити? —Тут уже нічим не допоможеш.

— Тоді поясніть… більше, — попросив Гаррі, і Дамблдор усміхнувся.

— Ти був сьомим горокраксом, Гаррі, горокраксом, якого він не мав наміру творити. Він довів свою душу до такого нетривкого стану, що вона розкололася, коли він скоїв те невимовне зло — вбивство твоїх батьків, спробу вбивства дитини. Та з вашого дому вирвалася навіть менша частка його, ніж він думав. Він тоді втратив не лише тіло. Він залишив частинку себе, причеплену до тебе, до вцілілої жертви.

— Гаррі, його знання завжди були жалюгідні й поверхові! Те, чого Воддеморт не цінує, він навіть не намагається збагнути. Про ельфів—домовиків і дитячі казочки, про любов, вірність і невинність Воддеморт нічого не знає і нічого не розуміє. Нічогісінько. Він так і не осягнув тієї істини, що все це має силу більшу, ніж у нього, силу, що сягає за межі всіляких чарів.

— Він узяв твою кров, вірячи, що вона його посилить, прийняв у своє тіло крихітну часточку чарів, що їх твоя мати, помираючи, наклала на тебе, щоб захистити. її жертовні чари живуть у його тілі, і поки вони там, живеш ти сам і живе Волдемортова остання надія.

Дамблдор усміхнувся Гаррі, а Гаррі дивився на нього з подивом.

— І ви це знали? Увесь час?

— Я здогадувався. Але мої здогади переважно справджу ються, — радісно повідомив Дамблдор, і досить довгий час вони сиділи мовчки, а істота за їхніми спинами скиглила

йтряслася.

— Це ще не все, — сказав Гаррі. — Я ще не все збагнув. Чому моя чарівна паличка зламала ту, що він позичив?

— Щодо цього в мене немає впевненості.

— То спробуйте здогадатися, —запропонував Гаррі, і Дамблдор засміявся.

— Зрозумій, Гаррі, ви з Лордом Волдемортом побували в таких магічних сферах, які досі були нікому не знані й ніким не розвідані. Та мені здається, що сталося щось небувале, таке, що не зміг би передбачити або пояснити Волдеморту жоден майстер чарівних паличок.

— Як ти вже знаєш, Лорд Волдеморт, коли повернув собі людське тіло, сам того не бажаючи, удвоє посилив зв'язок між вами. Часточка його душі і так була поєднана з твоєю, а бажаючи себе зміцнити, він прийняв у себе часточку самопожертви твоєї матері. Якби ж він міг збагнути, якою цілеспрямованою і страхітливою силою наділена ця самопожертва — можливо, він би тоді не посмів торкатися твоєї крові… проте якби він це розумів, то не був би Лордом Волдемортом і нікого б не вбивав.

— Забезпечивши цей подвійний зв'язок, поєднавши ваші долі так тісно, як ніколи за всю історію не були пов'язані між собою двоє чаклунів, Волдеморт вирішив напасти на тебе з чарівною паличкою, що мала спільну з твоєю паличкою серцевину. А тоді, як ми вже знаємо, сталося щось дивне. Серцевини відреагували так, що Лорд Волдеморт, який не знав, що твоя чарівна паличка — близнюк його палички, цього аж ніяк не сподівався.

— Того вечора, Гаррі, він перелякався більше за тебе. Ти змирився, навіть сприйняв можливість своєї смерті, а от Лорд Волдеморт на таке був не здатен. Твоя відвага перемогла, твоя чарівна паличка здолала його паличку. І тут щось відбулося між цими двома паличками, щось таке, що віддзеркалювало стосунки між їхніми господарями.

— Я думаю, що твоя чарівна паличка ввібрала того вечора частину сили і властивостей Волдемортової палички, тобто, можна сказати, що відтепер вона містила в собі частину самого Волдеморта. Тому твоя чарівна паличка впізнала його, коли він гнався за тобою, впізнала чоловіка, спорідненого з нею і водночас її смертельного ворога, тому вона вивергла на нього частину його власних чарів, чарів набагато могутніших, ніж могла витворити Луціусова паличка. Твоя паличка тепер містила в собі твою надзвичайну хоробрість і Волдемортів смертоносний хист. Що проти неї могла вдіяти нещасна паличка Луціуса Мелфоя?