Джоан Ролінґ - Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

— Справжнім володарем бузинової палички був Драко

Мелфой. Збентеження промайнуло Волдемортовим лицем і одразу

зникло.

— Та яке це має значення? — тихо сказав він. — Навіть якщо це так, Поттере, для мене й для тебе це не має ніякої різниці. Ти вже не маєш палички з феніксовою пір'їною: наш двобій залежатиме тільки від нашої майстерності… а коли я вб'ю тебе, то візьмуся й за Драко Мелфоя.

— Ти спізнився, —сказав Гаррі. —Ти проґавив свій шанс. Я тебе випередив. Я переміг Драко ще кілька тижнів тому. Забрав у нього чарівну паличку.

Гаррі смикнув чарівною паличкою з глоду, і відчув, як усі очі в залі прикипіли до неї.

— Отож тепер усе залежить від одного, — прошепотів Гаррі. — Чи та чарівна паличка, яку ти тримаєш, знає, що її останнього володаря було роззброєно? Бо якщо знає… то справжній володар бузинової палички — я.

Червоно— золотисте сяйво раптом освітило зачаровану під небо стелю, коли над підвіконням найближчого вікна з'явився краєчок сліпучого сонця. Це сяйво одночасно впало на їхні обличчя, і Волдемортове зненацька перетворилося на палаючу пляму. Гаррі почув, як верескнув високий голос, і теж заволав, покладаючи всі надії на небеса і цілячись Драковою

чарівною паличкою: — Авада Кедавра! — Експеліармус! Неначе гарматний постріл пролунав у залі — і золотисте полум'я, що спалахнуло поміж ними, у самісінькому центрі витвореного ними кола, позначило місце, де зіштовхнулися два закляття. Гаррі бачив, як Волдемортів зелений струмінь зіткнувся з його закляттям, бачив, як бузинова паличка підлетіла високо вгору — темною стрілою на тлі вранішнього сонця, як вона закрутилася під зачарованою стелею, наче голова Наджіні, як вона полинула до свого володаря, котрого не могла вбити і котрий нарешті остаточно нею заволодів. Тож Гаррі з бездоганною вправністю ловця впіймав чарівну паличку вільною рукою, а Волдеморт повалився на спину, розкинувши руки і закотивши вузенькі яскраво—червоні очі. Том Редл упав на підлогу, завершивши свій земний шлях. Його тіло було кволе й зіщулене, білі руки — порожні, зміїне лице — бездумне й розгублене. Волдеморт був мертвий, убитий власним закляттям, що зрикошетило на нього, а Гаррі стояв з двома чарівними паличками й дивився на порожню оболонку свого ворога.

Тиша тривала одну—однісіньку тремтливу секунду, поки в повітрі ще висів шок від усього, що сталося. А тоді хаос закрутився навколо Гаррі — крики, вітання і рев свідків цієї події розкололи повітря. Яскраве світанкове сонце засліпило вікна, і всі кинулися до Гаррі, а найпершими були Рон з Герміоною, і саме їхні руки обвили його за плечі, саме їхні нерозбірливі крики трохи його не оглушили. А тоді підбігли Джіні, Невіл і Луна, а потім усі Візлі і Геґрід, і Кінґслі, і Макґонеґел, і Флитвік, і Спраут… І Гаррі не міг розібрати ані слова, бо всі кричали одночасно, і він уже не знав, чиї руки його хапають, тягнуть, обіймають, бо їх були сотні — сотні рук, і всі намагалися хоч торкнутися хлопця, що вижив, і завдяки якому це все нарешті закінчилося…

Сонце поволі сходило над Гоґвортсом, і Велика зала полум'яніла життям і світлом. Гаррі був мовби центром нестримного виливу цих неймовірних почуттів радості й журби, горя й тріумфу. Усі хотіли бути з ним — їхнім вождем і символом, їхнім рятівником і поводирем, і те, що він давно не спав, що прагнув побути в товаристві лише кількох із них, мало кого хвилювало. Він мусив розмовляти з тими, хто втратив родичів чи друзів, тиснути руки, бачити їхні сльози, приймати слова вдячності, слухати новини з усіх—усюд про те, що по

всій країні приходять до тями імперіуснуті, що смертежери тікають або їх захоплюють в полон, що негайно виходять на волю невинні в'язні Азкабану, і що тимчасовим міністром магії призначено Кінґслі Шеклболта…

Труп Волдеморта винесли з зали й поклали в іншій кімнаті, далеко від тіл Фреда, Тонке, Люпина, Коліна Кріві та п'ятдесяти інших бійців, що загинули в битві проти нього. Макґонеґел повернула на свої місця столи гуртожитків, але ніхто не звертав на них уваги. Усі сиділи впереміш — викладачі й учні, привиди й батьки, кентаври й ельфи—домовики. Фіренце лежав, оклигуючи, в кутку, а Ґроп зазирав у розбите вікно, і всі кидали їжу в його усміхнену ротяку. За якийсь час виснажений і спустошений Гаррі отямився на лаві поруч з Луною.

— Я б на твоєму місці хотіла тиші й спокою, — сказала

вона. — А я й хочу, —відповів він.

— Зараз я відверну їхню увагу, — пообіцяла вона. —

Накинь плащ. Не встиг він щось відповісти, як вона вже крикнула:

— Ой, дивіться, бліберний хочкудик! — і показала кудись у вікно. Усі, хто це почув, озирнулись, а Гаррі накинув плащ— невидимку і встав.

Тепер він міг спокійно пройтися по залі. Побачив за два столи від себе Джіні. Вона сиділа, поклавши голову матері на плече. Ще буде час з нею поговорити — цілі години, дні, а то й роки. Побачив Невіла, коло його тарілки лежав Ґри—фіндорів меч. Невіл їв, оточений групкою палких шанувальників. Гаррі йшов у проході між столами й помітив трьох Мелфоїв, що попритулялися одне до одного, невпевнені, чи їм тут місце, хоча ніхто й не звертав на них уваги. Скрізь Гаррі бачив возз'єднані родини і врешті—решт знайшов тих двох людей, чийого товариства потребував найбільше.

— Це я, — пробурмотів він, нахиляючись поміж ними. — Підете зі мною?

Вони відразу підвелися й усі троє — Гаррі, Рон і Герміона — вийшли з Великої зали. З мармурових сходів повиривало великі шматки мармуру, частина балюстради просто зникла, і скрізь, поки вони піднімалися вгору, їм траплялися уламки каміння і плями крові.

Десь удалині вони почули Півза, що ширяв коридорами, виспівуючи переможну пісню, яку сам і склав:

— Вдало відтворює масштаб і трагічність подій, ге? — усміхнувся Рон, відчиняючи двері, щоб пропустити поперед себе Гаррі й Герміону

Щастя ще прийде, подумав Гаррі, та поки що воно притлумлене страшенним виснаженням, а біль від утрати Фреда, Люпина й Тонке пронизував його на кожному кроці, як незагойна рана. Насамперед він відчував велетенське полегшення і не менше бажання лягти спати. Але спочатку треба було все пояснити Ронові й Герміоні, які стільки часу провели разом з ним і заслуговували знати правду. Він детально переповів їм побачене в ситі спогадів і те, що було в Забороненому лісі. Приголомшені й захоплені почутим, друзі ще й не почали ділитися своїми враженнями, як нарешті опинилися там, куди увесь цей час ішли, навіть не домовляючись.

Гаргуйля, що вартував вхід у директорський кабінет, хтось важким ударом відкинув набік. Тепер він стояв похилений і очманілий, і Гаррі не був певний, чи той ще спроможний розрізняти паролі.