Джоан Ролінґ - Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

Хлопці швидко вставили один кінець тілесного кольору струн собі у вуха, а протилежний виставили з намету. За кілька секунд —Гаррі почув утомлений чоловічий голос.

— Може, тут є лососі? Чи ти думаєш, що сезон для них ще не почався? Акціо лосось!

Почулися сплески води й ляскання риби об долоні. Хтось схвально крекнув. Гаррі запхнув видовжене вухо глибше у своє. Крізь жебоніння води розрізнив ще кілька голосів, але вони розмовляли не англійською і не якоюсь відомою йому людською мовою. Це була грубувата й немелодійна говірка, що складалася з деренчливих гортанних звуків, а співрозмовників було, здається, двоє, причому один розмовляв повільніше й глухіше, ніж другий.

Відблиски вогню затанцювали по тканині намету; великі тіні проходили між вогнищем та наметом. Чудесний запах печеного лосося спокусливо долинав до друзів. Почувся брязкіт металу об тарілки, й перший чоловік заговорив знову.

— Ґрипхук, Ґорнук, сюди.

— Ґобліни! — беззвучно поворушила губами Герміона, і Гаррі кивнув.

— Дякую, — сказали ґобліни англійською.

— То всі троє ховалися? І довго? — запитав новий соковитий і приємний голос. Він був Гаррі мовби знайомий, одразу змальовував в уяві пузатенького безжурного чоловіка.

— Шість тижнів… чи й сім… я вже забув, — відповів стомлений чоловік. — Уже в перші дні зустрівся з Ґрипхуком, а незабаром об'єднав зусилля з Ґорнуком. Добре мати товариство. — Запала мовчанка, тільки шкрябали по тарілках ножі, а бляшані кухлі то піднімалися, то опускалися на землю.

— А ти чого втік, Тед? —знову озвався той чоловік.

— Знав, що по мене прийдуть, — відповів соковитим голо сом Тед, і Гаррі раптом його впізнав: то був батько Тонке. — Почув, що за тиждень до того неподалік були смертежери, і вирішив, що краще тікати. Бачиш, я принципово відмо вився реєструватися маґлородцем, бо знав, що це тільки

питання часу, знав, що рано чи пізно доведеться тікати. З дружиною все буде гаразд, бо вона чистокровна. А потім я зустрів тут Діна. Коли це було, синку, кілька днів тому?

— Ага, — підтвердив ще один голос, і схвильовані Гаррі, Рон та Герміона мовчки перезирнулися, бо впізнали голос їхнього товариша з Ґрифіндору Діна Томаса.

— Ти теж маґлівського роду? —запитав перший чоловік.

— Не знаю, — відповів Дін. —Тато покинув маму, як я ще був малий. Але в мене нема ніяких доказів, що він був чаклун.

Запанувала тиша, порушувана лише жуванням і плямканням, а тоді знову заговорив Тед.

— Мушу сказати, Дерк, що я був здивований, коли натрапив на тебе. Хоч і приємно, та все ж здивований. Ходили чутки, що тебе впіймали.

— Так і було, — зізнався Дерк. — Мене вже везли в Азка—бан, але я ризикнув, приголомшив Доліша і вкрав його мітлу. Втекти виявилося легше, ніж можна було подумати. Думаю, що з ним зараз не все гаразд. Мабуть, його кон—фунднули. Якщо це так, то я потис би руку тому чаклунові чи відьмі, хто це зробив — і цим урятував мені життя.

Знову запала тиша, в якій було чути, як потріскував вогонь і плюскотіла вода. Тоді Тед сказав:

— А ви удвох як сюди потрапили? Я мав таке враження, що всі ґобліни на боці Відомо—Кого.

— Помилкове враження, —відповів ґоблін з пронизливішим голосом. — Ми ні на чиєму боці. Це війна між чаклунами. —То чого ж ви ховаєтесь?

— Я вирішив, що так буде розважливіше, — пояснив ґоблін з глухуватим голосом. — Коли я відповів відмовою на досить зухвале, як на мене, прохання, то зрозумів, що моя особиста безпека під загрозою.

— А що тебе попросили зробити? —поцікавився Тед.

— Виконати обов'язки, що не узгоджуються з гідністю моєї раси, — відповів ґоблін жорстко й холодно. — Я ж не ельф—домовик.

— А в тебе що, Ґрипхук?

— Схожі причини, — відповів ґоблін з пронизливим голосом. — Моя раса вже не керує "Ґрінґотсом". А я не визнаю керівника—чаклуна.

Він щось нечутно додав ґоблідіґуцькою мовою і Ґорнук реготнув.

— Що це за жарт? — запитав Дін.

— Він сказав, — пояснив Дерк, — що є речі, яких чарівники теж не визнають або не впізнають.

Настала коротка пауза.

— Я щось не зрозумів, — зізнався Дін.

— Перед тим, як піти, я їм трошки помстився, — сказав англійською Ґрипхук.

— Людино добра… тобто, ґобліне добрий, — квапливо виправився Тед. —Ik часом не замкнув якогось смертежера в старому наднадійному сейфі?

— Якби замкнув, то навіть меч не допоміг би йому вибратися, — відповів Ґрипхук. Ґорнук знову реготнув, і навіть Дерк ледь—ледь засміявся.

— Ми з Діном усе одно нічого не збагнули, — сказав Тед.

— Северус Снейп теж не збагнув, — вишкірився Ґрипхук, і обидва ґобліни вибухнули лиховісним реготом.

У наметі Гаррі аж задихався від хвилювання. Вони з Гер—міоною перезиралися й слухали затамувавши подих.

— Ти що, Тед, про це не чув? — здивувався Дерк. — Про дітлахів, які намагалися викрасти меч Ґрифіндора зі Сней— пового кабінету в Гоґвортсі?

Наче електричний струм пронизав Гаррі, бренькнувши кожнісіньким нервом, і він закляк на місці.

— Нічого такого не чув, — зізнався Тед. — Про це ж не писали у "Віщуні"?

— Навряд, — пирхнув Дерк. — Мені сказав Ґрипхук, а він чув од Вілла Візлі, котрий працює в банку. Серед тих, хто пробував свиснути меча, була й молодша Біллова сестра.

Гаррі зиркнув на Герміону й Рона — вони вчепилися за видовжені вуха, наче за рятувальні круги.

— Вони проникли в Снейпів кабінет і розбили скляну

шафку, в якій він зберігав меч. Снейп упіймав їх з мечем аж на сходах.

— А щоб їм добре було, — забідкався Тед. — Вони що, збиралися напасти з тим мечем на Відомо—Кого? Чи на самого Снейпа?

— Ну, хоч би які були їхні наміри, але Снейп вирішив, що меч небезпечно залишати там, де він був, — сказав Дерк. — Минуло кілька днів, і він, отримавши, мабуть, дозвіл від Відомо—Кого, відіслав меч у Лондон для зберігання в "Ґрінґотсі".

Ґобліни знову розреготалися.

— Я все одно не розумію жарту, — знизав плечима Тед.

— Це підробка, —хрипко кинув Ґрипхук.

— Меч Ґрифіндора?!

— О, так. Це копія… щоправда, чудова… але чаклунської роботи. А оригінал багато століть тому викували ґобліни, і він володів певними властивостями, якими наділена лише зброя, виготовлена ґоблінами. Хай де схований справжній меч Ґрифіндора, але його точно немає в жодному сейфі банку "Ґрінґотс".

— Он воно що, — сказав на це Тед. — І я так розумію, що ти забув розповісти про це смертежерам?

— Я не бачив причини турбувати їх цією інформацією, — самовдоволено відповів Ґрипхук, і тепер уже й Тед та Дін зареготали разом з Ґорнуком і Дерком.

Тим часом у наметі Гаррі заплющив очі, воліючи, щоб хтось інший запитав про те, про що він мусив знати. Минула хвилина, яка здалася йому нескінченною, і Дін підкорився цьому бажанню. Адже він, зрештою, як зненацька пригадав Гаррі, теж колись зустрічався з Джіні.