Джоан Ролінґ - Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

— Ні…

А тепер він стояв біля розбитого вікна в Батільдинім домі, поринувши в спогади про свою найбільшу втрату, а біля його ніг звивалася серед потрощеної порцеляни і скла величезна змія… він глянув униз і щось побачив… щось неймовірне…

— Ні…

— Гаррі, все нормально, з тобою все нормально!

Він нахилився й підняв подерту фотографію. На ній був той невідомий злодій, злодій, якого він шукав…

— Ні… я її загубив… випала з рук…

— Гаррі, все добре, прокинься, прокинься!

Він був Гаррі… Гаррі, а не Волдеморт… а шурхотіла не змія… Він розплющив очі.

— Гаррі, — прошепотіла Герміона. — Як ти почуваєшся? Добре?…

— Так, —збрехав він.

Гаррі лежав у наметі, накритий кількома ковдрами на нижньому ліжку. Дивлячись на холодне й застигле світло, що пробивалося крізь брезентовий намет, він зрозумів, що надворі почало світати. Він був наскрізь просякнутий потом. Відчував піт на простирадлах і на ковдрах.

— Ми врятувалися.

— Так, —підтвердила Герміона. — Я скористалася літальними чарами, щоб покласти тебе на ліжко, бо не мала сили підняти. Ти був… ну, ти не був зовсім…

Під її карими очима темніли фіолетові тіні, в руках вона тримала губку, якою витирала йому обличчя.

— Тобі було погано, —нарешті сказала вона. — Дуже погано.

— Давно ми звідти втекли?

— Кілька годин тому. Скоро вже ранок.

— І я що… був непритомний?

— Не зовсім, — ніяково пробурмотіла Герміона. —Ти кричав і стогнав і… і все таке інше, — додала вона тоном, від

якого Гаррі стало моторошно. Що він такого робив? Викрикував прокльони, як Волдеморт? Плакав, наче немовля в люльці?

— Я не могла зняти з тебе горокракс, — сказала Герміона, і він зрозумів, що вона хоче змінити тему. — Він прилип тобі до грудей. Аж слід лишився. Вибач, я мусила застосувати відривальні чари, щоб його віддерти. А ще тебе вжалила змія, але я рану почистила й приклала ясенець…

Він стяг пропотілу футболку й глянув на груди. Просто над серцем яскраво червонів пропалений медальйоном овальний слід. На передпліччі гоїлися проколи від зміїних зубів.

— Де ти діла горокракс?

— Поклала в сумочку. Думаю, треба від нього відпочити. Він знову ліг на подушку й подивився на її виснажене

посіріле обличчя.

— Не треба було лізти в ту Ґодрикову Долину. Це я винен, це все я винен, Герміоно, пробач.

— Не ти винен. Я теж туди хотіла. Я справді думала, що Дамблдор там залишив для тебе меча.

— Ну, то… ми обоє помилилися, правда?

— Що сталося, Гаррі? Що сталося, коли вона повела тебе нагору? Змія там десь ховалася? Виповзла, вбила її й напала на тебе?

— Ні, — заперечив він. — Це вона була змією… або змія була нею… увесь той час.

— Ш—що?

Він заплющив очі. І досі відчував на собі сморід того дому. Це допомагало з неймовірною чіткістю пригадати все те жахіття.

— Батільда, мабуть, недавно померла. Змія була… була у ній усередині. Відомо—Хто залишив її в Ґодриковій Долині чекати. Ти мала рацію. Він знав, що я повернуся.

— Змія була у неї всередині?

Він знову розплющив очі. Герміону аж нудило.

— Люпин казав, що ми зіткнемося з чарами, яких і уявити не могли, — сказав Гаррі. — Вона не хотіла розмовляти при тобі, бо це була парселмова, я не збагнув тоді, що це парсел—

мова, бо я її розумію. Коли ми піднялися нагору, змія послала про це повідомлення Відомо—Кому, я це чув у своїй голові, я відчув його збудження, він наказав мене затримати… а тоді…

Він пригадав, як змія виповзала з Батільдиної шиї. Не варто було переповідати ці деталі Герміоні.

— …вона змінилася, стала змією й напала. Він подивився на слід від укусу.

— Вона не повинна була мене вбивати, а тільки затри мати до приходу Відомо—Кого.

Якби ж він зумів ту змію вбити, то все було б не намарно… Він розчаровано сів на ліжку й відкинув покривала.

— Гаррі, лежи, тобі треба відпочити!

— Це тобі треба поспати. Не ображайся, але вигляд у тебе жахливий. Зі мною все гаразд. Я трохи побуду на варті. Де моя чарівна паличка?

Вона не відповіла, а тільки дивилася на нього.

— Герміоно, де моя чарівна паличка?

Вона закусила губу, і з її очей бризнули сльози.

— Гаррі…

— Де моя паличка?

Вона сягнула рукою під ліжко й простягла йому чарівну паличку.

Гостролистова його паличка була фактично розламана надвоє. Два дерев'яні уламки трималися разом лише завдяки тоненькій феніксовій пір'їні всередині. Гаррі взяв її в руки, наче живу істоту, яку жахливо поранили. Він не міг думати— усе зливалося в суцільну смугу паніки й страху. Простяг паличку Герміоні.

— Зціли її. Будь ласка.

— Гаррі, навряд, вона ж переломилася…

— Будь ласка, Герміоно, спробуй!

— Р—репаро.

Дві частинки чарівної палички поєдналися. Гаррі підніс її догори. — Лумос!

Паличка ледь—ледь зажевріла і знову погасла. Гаррі націлився нею на Герміону.

— Експеліармус!

Герміонина чарівна паличка трохи смикнулася, але не вилетіла з її рук. Ця квола спроба чарування виявилася для щойно склеєної палички завеликим навантаженням і вона знову розламалася надвоє. Гаррі дивився, охоплений жахом, неспроможний сприйняти те, що бачив… чарівна паличка, яка стільки всього пережила…

— Гаррі, — прошепотіла Герміона так тихенько, що він ледве почув. — Мені… мені так прикро. Це, мабуть, я винна. Коли ми вже тікали, а змія, знаєш, стрибнула на нас, я вистрілила вибуховим закляттям, а воно зрикошетило на всі боки і, мабуть… мабуть, влучило…

— Ти ж незумисне, — машинально озвався Гаррі. Він був приголомшений і відчував у грудях порожнечу. — Ми… ми якось її полагодимо.

— Гаррі, навряд чи це можливо, — заперечила Герміона зі слізьми на щоках. — Пам'ятаєш… пам'ятаєш Рона? Коли розбилася машина й він зламав свою чарівну паличку? її так і не полагодили, він мусив діставати нову.

Гаррі подумав про Олівандера, якого захопив у полон Вол—деморт, і про Ґреґоровича, що вже помер. Як же тепер знайти собі нову чарівну паличку?

— Ну, — сказав він вдавано бадьорим голосом, — ну, то я просто поки що позичу твою. Доки стоятиму на варті.

Герміона, заливаючись слізьми, простягла йому чарівну паличку, і він залишив дівчину біля ліжка, бажаючи єдиного — бути від неї якнайдалі.

Сходило сонце. Над Гаррі простягалася чиста, безбарвна широчінь неба, байдужа до нього і до його страждань. Гаррі сів біля входу в намет і глибоко вдихнув свіжого повітря. Просто бути живим і дивитись, як сходить сонце над іскристими засніженими вершинами гір — це, либонь, найдорожчий на землі скарб, проте він не міг його оцінити. Його пронизувало горе від утрати чарівної палички. Дивився на долину, вкриту сніговою ковдрою… З далини крізь цю сліпучу тишу долинала мелодія церковних дзвонів.