Лариса Денисенко - Сарабанда банди Сари

Коли я вранцi дивлюся на свою кавоварку, менi здається, що я - нафтовий магнат. Ось воно - моє чорне золото, спочатку повiльно, а потiм дуже швидко наповнює скляний жбанчик. Цiкаво, новоспеченi нафтовi магнати куштують свою нафту? Чи смакує вона їм, якщо зважити на її вартiсть? Менi - смакує.

Я щоранку роблю саме так. Спочатку вдихаю кавовий аромат, потiм роблю перший ковток i ставлю фiлiжанку на стiл. Трохи вiдчиняю величезне, вiд пiдлоги до стелi вiкно, запалюю цигарку, а тодi повертаюся до кави. Вона вже не така гаряча. I тiльки потiм можу зробити собi кiлька канапок. Коли мiй ранок починається iнакше, це означає тiльки одне: в мене серйознi життєвi змiни або проблеми.

На своїй кухнi я перебуваю щоранку близько години, iнодi й бiльше. За цей час я встигаю випити кiлька фiлiжанок кави, прочитати газету чи роздiл якоїсь книжки, випити склянку соку, якщо я не забув його купити, з'їсти кiлька канапок з сиром, а якщо є натхнення - зробити та з'їсти яєчню.

Часто я вмикаю телевiзор з метою почути щось цiкаве або корисне, але таке трапляється вкрай рiдко. Тобто телевiзор я вмикаю майже щоранку, але цiкаве чи корисне чув три мiсяцi тому, - про це зазначено на лiпучцi мого холодильника. Я занотовую все, що мене вражає. Того дня в ранкових новинах розповiдали про те, як люди вигодували мале китеня. Менi подобаються кити. Вони менi так подобаються, що, певне, я б не вiдмовився тримати китеня вдома, але оскiльки це неможливо, в мене немає хатнiх тварин. Ймовiрно, кити менi подобаються тому, що вони схожi на фонтани, а менi дуже подобаються фонтани. Колись я навiть збирав їхнi зображення, потiм щось сталося, i я припинив їх збирати.

Моя кухня не є кухнею - так думає моя мама з огляду на кухню тiєї квартири, в якiй промайнуло моє дитинство i у якiй зараз мешкає старiсть моїх батькiв. На моїй кухнi цiлком можна влаштовувати вечiрку для десятьох людей, це кухня-кiмната. Крiм звичайних кухонних меблiв, тут є диван, два зручнi широкi фотелi, стiл, i навiть старовинне нiмецьке пiанiно «R. Yors amp; Kallmann». Чорне, блискуче, прикрашене двома канделябрами.

Воно менi нагадує родинний склеп. Таке враження, що саме тут знайшли вiчний спокiй його честь суддя R. Yors та вiдомий автор оперет Kallmann. На цьому склепi є навiть родинний герб, який схожий на: слона, iндiйського раджу, що дивиться в небо, НЛО, радянський супутник. Пiанiно - спадок моєї колишньої дружини. Нi я, нi вона не вмiємо на ньому грати. Зазвичай, на ньому грав (частiше за все - собачий вальс) хтось з наших спiльних знайомих. А ще майже всi сперечалися, навiщо цьому пiанiно третя педаль. Я в цих суперечках нiколи не брав участi, оскiльки не знав, навiщо пiанiно перша та друга педаль, що вже казати про третю.

Батько моєї дружини передав менi це пiанiно фактично з рук у руки. До моєї дружини вiн ставився менш обережно, можливо тому, що вона була молодша за пiанiно й не така дорога. Коли ми розлучилися, дружина запитала, чи я не заперечую, щоб пiанiно поки що постояло в мене. Я категорично заперечував, але воно таки залишилося. Моя дружина була адвокатом, а адвокатiв, як вiдомо, неможливо налякати запереченнями.

Менi виповнився двадцять один рiк, коли ми побралися. З дружиною ми були однолiтками та колишнiми однокласниками. Мiж тим, що ти сидиш за однiєю партою, та тим, що засинаєш в одному лiжку, - невелика рiзниця. Так менi тодi здавалося. Думаю, я просто над цим не замислювався, а надав перевагу людинi, тепло руки якої вiдчував усi десять рокiв навчання. Дитинi ближче фiзичне тепло, нiж душевне. Потреба в душевному формується згодом.

У школi я був вправнiшим за неї учнем. Не можу назвати предмет, з яким би я не мiг впоратися. Вона вчилася задовiльно, але була дуже активною. Вже в сьомому класi їй довiряли проводити уроки миру, виступати на всiх шкiльних та позашкiльних представницьких заходах та роздавати доручення iншим. Я бачу її на сценi - цiлеспрямовану, впевнену в собi бiлявку з гладко прибраним волоссям, жодного зайвого кiлограма, жодного сумнiву. Сiра пряма спiдниця, кремова блузка, тiлеснi панчохи, чорнi туфлi-лодочки, на шиї рiчковi перли.

Цiкаво, що ще в школi я зрозумiв, що Iнна, так її звуть, цiлком може виступати керманичем мого життя. Питання вибору для мене завжди було найскладнiшим. Я не мiг спокiйно визначитися навiть щодо простих речей - коливався, виснажував себе сумнiвами. Часто я засинав та прокидався з одним й тим самим мозковим сигналом, вiд якого мiй шлунок, руки та очi ставали вологими: «А раптом нiчого не вийде?» Iнна завжди знала, що треба робити i в якiй послiдовностi. На кожне моє запитання «А раптом нiчого не вийде?» вона настiльки щиро вiдповiдала: «Чого б це?», що я миттєво заспокоювався. Цим своїм вмiнням вона зачаровувала навiть моїх батькiв, людей доволi усамiтнених й iнфантильних.

Звiсно, що пiсля закiнчення школи в мене почалося своє, без-Iнкове життя. Не тому, що я цього прагнув. Просто вона бiльше не сидiла поруч зi мною. Вона пiшла вчитися на юридичний, я - на географiчний факультет унiверситету. Траплялося, що ми прокидалися в одному лiжку, - так хотiла вона. Але це мало вiдрiзнялося вiд процесу списування домашнього завдання. Та сама шкiльна допомога. Я - давав, вона - приймала як належне. Пiзнiше один мiй друг скаже, що в такий спосiб «в тебе сформувалася типова бабська психологiя». Втiм, то менi здавалося, що моє пiсляшкiльне життя було без-Iнкове. Насправдi всi важливi життєвi ситуацiї не вирiшувалися без консультацiй iз нею. А якось вона запитала, а чому б нам не побратися, адже ми чудово розумiємо одне одного i стiльки часу спiлкуємося? Я сприйняв це її запитання як невiдворотне рiшення.

Наш шлюб був бездiтним. Iнна хотiла дитину, але нiяк не вагiтнiла. Поки не було результатiв наших аналiзiв, вона в усьому звинувачувала мене. «Активнi сперматозоїди несуться назустрiч яйцеклiтинам,

як життєрадiснi собаки, що метелять хвостами! А твої сперматозоїди - сомнамбулiчнi собаки, що не метелять хвостами, вони - хворi».

Пiсля цього її зауваження я довго не мiг кiнчити. Не мiг випустити назовнi ненажерливу зграю кволих псiв. Потiм виявилося, що в бездiтностi винний не я. Напевне, це й стало початком згасання нашого шлюбу. Моїх життєрадiсних собак, що метелять хвостами, вона менi пробачити не змогла.

«Ви б все одно розлучилися, бо ти нарештi почав прагнути самостiйностi», - сказав менi приятель. Вiн мав рацiю. Я став успiшним дописувачем та аналiтиком. Тодi я працював на вiдому туристичну фiрму, готував матерiали для сайту, буклетiв, аналiтичнi записки стосовно мiсць вiдпочинку та активного туризму. Мене почали друкувати всi провiднi видання, якi потребували статей про мандрiвнi подорожi, звичаї далеких країн, поведiнку тварин. Про все це менi вдавалося писати яскраво.