Тарас Шевченко - КОБЗАР

Слепая

Оксано, боже мой, молись, Ты страшно говоришь!

Оксана

Да, да. Я страшно говорю, так что же! Ты не боялася сидеть Осенней ночью у забора И просидела двадцать лет,- Пойдем опять туда сидеть. Пойдем же, мамо, будем петь, Пока народ не пробудился. И будем петь, как снарядился Козак с ордою воевать, И как покинул он дивчину, И как другую полюбил. Ведь это весело - покинуть В чужой далекой стороне Листок с любистка на огне.

(Поет тихо).

«Плыви, плыви, лодочка, за Дунай; За Дунаем погуляю, молода, С козаками-молодцами мертвыми, С козаками-мертвецами». Чур меня! Чур меня! Чур меня! Пойдем скорее. Ах, постой! Я потеряла башмаки. А башмаки ведь дорогие, Да ноги жгли мне, все равно Мне их не жаль, и босиком Дойдем до гроба…

(Поет).

«Полетела пташечка Через поле в гай, Уронила перышко На тихий Дунай. Плыви, плыви, перышко, Плыви за водой!..» Я все молчала, все молчала, А он шептал и целовал. Сулил намисто с дукачами. Зачем ты не велела брать? Ведь им бы можно удавиться. А знаешь что? Пойдем к реке Купаться просто, и утонем, И будем щуками в воде. И пташкам воля в чистом поле, И пташкам весело летать, А мне так весело в неволе Девичью молодость терять. Я разве грешница какая? Отраву, что ли, я варю? Нет, я не грешница; ты знаешь, Всему я верила, всему! Но кто поверил моей вере? Теперь не то. Летит, летит! Нет, ты не вылетишь, проклятый, Я задушу тебя! Держите - Красный змий! Красный змий! Он рассыпется… Потом… Га! га! ги!..» И, будто мщение живое, Она, с распущенной косой, С ножом в руках, крича летела И с визгом скрылася в огне. Вдруг крик пронзительный. Вздрогнула Слепая молча и, крестясь, «Аминь, аминь, аминь!» - шептала. И крик сменил протяжный гул, Стена упала, гул ревел И смолк в долине безучастной, Как в глубине души бесстрастной. Пожар, лютея, пламенел. Слепая, бедная, стояла В дыму и пыли снеговой; Она Оксаны дожидала И с о с в я т ы м и у п о к о й Невольно с трепетом шептала. И не дождалася слепая Своей Оксаночки; ушла Из погорелого села, Псалом любимый напевая: «Кого, рыдая, призову я Делить тоску, печаль мою? В чужом краю кому, тоскуя, Родную песню пропою?»

[1842, С.-Петербург]

Гамалія

«Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі Із нашої України; Чи там раду радять, як на турка стати, Не чуємо на чужині. Ой повій, повій, вітре, через море Та з Великого Лугу, Суши наші сльози, заглуши кайдани Та розвій нашу тугу. Ой заграй, заграй, синесеньке море, Та під тими байдаками, Що пливуть козаки, тілько мріють шапки Та на сей бік за нами. Ой боже наш, боже, хоч і не за нами, Неси ти їх з України; Почуємо славу, козацькую славу, Почуємо та й загинем».

Отак у Скутарі козаки співали, Співали, сердеги, а сльози лились, Лилися козацькі, тугу домовляли. Босфор аж затрясся, бо зроду не чув Козацького плачу; застогнав широкий І шкурою, сірий бугай, стрепенув, І хвилю, ревучи, далеко-далеко У синеє море на ребрах послав. І море ревнуло Босфорову мову, У Лиман погнало, а Лиман Дніпрові Тую тугу-мову на хвилі подав.

Зареготався дід наш дужий, Аж піна з уса потекла. «Чи спиш, чи чуєш, брате Луже, Хортице-сестро?» Загула Хортиця з Лугом: «Чую, чую». І Дніпр укрили байдаки, І заспівали козаки.

«У туркені по тім боці Хата на помості.

Гай-гай! море, грай! Реви, скелі ламай!

Поїдемо в гості До вашої мості.

У туркені у кишеніі Таляри, дукати.

Не кишені трусить, Не дукати лічить -

Будемо гуляти, Братів визволяти.

У туркені яничари І баша на лаві.

Гой-ги, вороги! Ми не маєм ваги!

Наш бенкет кровавий. Наша воля й слава!»

Пливуть собі та співають, Море вітер чує; Попереду Гамалія Байдаком гирує. Гамалію, серце мліє, Сказилося море. «Нехай казиться», - й сховались За хвилі - за гори.

Дрімає в гаремах, в садах Візантія. І Скутар дрімає. Босфор клекотить, Неначе скажений, то стогне, то виє. Йому Візантію хочеться збудить. «Не буди, Босфоре, буде тобі горе, Твої білі ребра піском занесу, У мул поховаю! - реве синє море. - Хіба ти не бачиш, яких я несу Гостей до султана?..» Так море спиняло (Любимо завзятих усатих слав'ян). Босфор схаменувся. Туркеня дрімала, Дрімав у гаремі ледачий султан. Тілько у Скутарі, в тюрмі, не дрімають Козаки-сердеги. Чого вони ждуть? По-своєму бога в кайданах благають, А хвилі на той бік ідуть та ревуть.

«О милий боже з України! Не дай пропасти на чужині, В неволі вольним козакам! І сором тут, і сором там Вставать з чужої домовини, На суд твій праведний прийти, В залізі руки принести І перед всіми у кайданах Стать козакові…» - «Ріж та бий! Мордуй невіру-бусурмана!» - Кричать за муром. Хто такий?

Гамалію, серце мліє, Скутар скаженіє! «Нехай казиться», - з твердині Кричить Гамалія.

Реве гарматами Скутара, Ревуть, лютують вороги. Козацтво преться без ваги - І покотились яничари.

Гамалія по Скутарі По пеклу гуляє, Сам кайдани розбиває, Братів визволяє. «Вилітайте, сірі птахи, На базар до паю!» Стрепенулись соколята, Бо давно не чули Хрещеної тії мови. І ніч стрепенулась. Не бачила стара мати Козацької плати. Не лякайся, подивися На бенкет козачий. Темно всюди, мов у будень, А свято чимале. Не злодії з Гамалієм Їдять нишком сало Без шашлика. «Засвітимо!» До самої хмари З щоглистими кораблями Палає Скутара. Візантія пробуркалась, Витріщила очі, Переплива на подмогу, Зубами скрегоче.

Реве, лютує Візантія, Руками берег достає, Достали, зикнула, встає… І на списах в крові німіє. Скутар, мов пекло те, палає, Через базари кров тече, Босфор широкий доливає. Неначе птахи чорні в гаї, Козацтво сміливе літає, Ніхто на світі не втече; Огонь запеклих не пече. Руйнують мури, срібло, злото Несуть шапками козаки І насипають в байдаки. Горить Скутар, стиха робота, І хлопці сходяться, зійшлись, Люльки з пожару закурили, На байдаки - та й поплили, Рвучи червоні гори-хвилі.

Пливуть собі, ніби з дому; Так, буцім гуляють, Та, звичайне, запорожці, Пливучи, співають.

"Наш отаман Гамалія, Отаман завзятий, Забрав хлопців та й поїхав По морю гуляти, По морю гуляти, Слави здобувати, Із турецької неволі Братів визволяти. Ой приїхав Гамалія Аж у ту Скутару, Сидять брати-запорожці, Дожидають кари. Ой як крикнув Гамалія: «Брати, будем жити, Будем жити, вино пити, Яничара бити, А курені килимами, Оксамитом крити". Вилітали небожата На лан жито жати; Жито жали, в копи клали, Гуртом заспівали: "Слава тобі, Гамалію, На ввесь світ великий, На ввесь світ великий, На всю Україну, Що не дав ти товариству Згинуть на чужині».

Пливуть собі, а з-за хвилі Сонце хвилю червонить; Перед ними море миле Гомонить та клекотить. «Гамалію, вітер віє, Ось-ось наше море!..» І сховалися за хвилі - Неначе за гори.

[Жовтень - перша половина листопада 1842]

Тризна

На память 9-го ноября 1843 года.

Княжне Варваре Николаевне Репниной

Душе с прекрасным назначеньем Должно любить, терпеть, страдать; И дар господний, вдохнвенье, Должно слезами поливать. Для. вас понятно это слово!.. Для. вас я радостно сложил Свои житейские оковы, Священнодействовал я снова И слезы в звуки перелил. Ваш добрый ангел осенил Меня бессмертными крылами И тихостройными речами Мечты о рае пробудил.